“Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого, – і ми не погинемо” (Йон. 3:9).
У цих словах ми бачимо глибоке визнання своєї вини, і до цього ніневітян привело саме Слово Боже. Ні твори літератури й мистецтва, ні красномовство проповідника не змогло б зробити того, що зробило Боже попередження. Це слово зрівняло з землею горде «Я», впокорило зверхність, змінило погляди на життя, здійснило корінний переворот в їхніх душах. Ніневітяни повірили Богу! І ця віра відкрила їм очі на те, чого вони раніше не помічали і про що ніколи не думали. Вони побачили свою духовну убогість, збочені погляди і смаки, ницість своїх бажань і вподобань; ніневітяни побачили себе останніми грішниками. Раніше вони думали, що йдуть шляхом слави, багатства і успіху, однак слово Боже показало, що вони йдуть до загибелі, а плата за гріх – смерть і вічне засудження.
Ті, які вважали себе благородними, добродійними, тепер побачили насилля своїх рук, несправедливість, пригнічення і експлуатацію. Вони вважали себе добропорядними і навіть побожними, але при світлі слова Божого побачили себе злочинцями. Слово Боже, немов яскравий сонячний промінь, освітило їхню духовну темряву, вони побачили все, що раніше було непомітним, прихованим або вважалось цілком нормальним. Слово Боже, досягнувши душ ніневітян, пробудило їхню сплячу совість – цього непідкупного суддю. Пробуджена совість, наче вогонь, спалювала свідомість кожного мешканця цього великого міста. Чим більше вони бачили свій гріх, тим більше засуджували себе і очікували заслуженого покарання. Перед очима кожного з них стояв полум’яний гнів Всемогутнього Бога.
Можливо, доля Содому й Гоморри очікувала їх, а можливо, щось страшніше. Усі розуміли, що вони заслуговують найтяжчої кари. Жодна душа не наважилася б ні виправдатись, ні протестувати проти розплати, яка ось-ось мала прийти. Вони сіяли зло, а тепер повинні були жати покарання за нього. Від остаточного відчаю їх утримувала тільки надія на милість Божу: “Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого, – і ми не погинемо”. О, ця надія, – як багато вона дає! Як багато людей завдячують їй своїм спасінням. Слава і подяка Господу за цю надію і за його милосердя! Люди, які знають, що плата за гріх – смерть, можуть по-різному ставитись до цього.
Деякі, знаючи про милість Божу, можуть зловживати цим, занадто легковажно ставлячись до гріха. Вони вважають, що оскільки Бог милостивий, то можна сміливо грішити, а Він, будучи милосердним, все простить, коли Його попросити про це. Вони забувають, що Бог не тільки милосердний, але й святий і справедливий. Приклад Саула, Ананія і Сапфіри, Мойсея – це серйозне попередження для всіх, хто принижує святість Божу. Той, хто так вважає, так до кінця і не усвідомив своєї провини, у тому немає смирення і серйозного покаяння. Даремно такі люди заспокоюють себе милосердям Божим, і прийде час, коли вони даремно кричатимуть: “Господи! Господи! Відчини нам!” їм Господь відповість: “Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!” (Мт. 7:23).
Блудний син добре знав любляче серце свого батька, однак, усвідомлюючи свою провину, свій гріх перед батьком, він не сказав: “Батьку, прости мені, тому що я твій син”, але сказав: “Недостойний я вже зватися сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів”. Саул не усвідомлював свого гріха і вини, і не благав: “Будь милостивий до мене, грішника!” Чинити гріх, жити постійно в дружбі зі світом і в той же час вважати себе спасенним дитям Божим – яка це фатальна помилка, яка омана! Це означало б служити одночасно і Богу, і сатані. Немає нічого безглуздішого і більш непотрібного, ніж таке служіння. Однак багато християн, яких ніяк не назвеш мертвими для гріха, заспокоюють себе тим, що вони належать до якоїсь відомої релігійної організації, виконують певні обряди, знають Святе Письмо і покладають надію на милосердя Боже, але в той же час для них є чужим дух Святого Письма. Такі люди не переживають усієї глибини і сили покаяння, покаяння справжнього, яке спричиняється впливом Духа Святого, а не є плодом розмірковувань людини.
Людина може погодитись, що вона грішна і винна перед Богом, але це далеко не все, це ще не покаяння, яке Бог чекає від грішника. Злодій, викритий на підставі незаперечних доказів або спійманий на місці злочину, також не спростовує своєї провини і може навіть шкодувати про вчинене, може обіцяти більше ніколи не красти, може просити помилування, але в серці його немає справжнього покаяння. Відпустіть його на волю – і він знову піде красти. Не те відбувається з людиною, коли Дух Святий творить у ньому покаяння. Тоді перед ним постають усі гріхи, вони стають для нього таким важким тягарем, що, здається, ось-ось потягнуть його прямісінько в пекло. Все його минуле життя втрачає свою привабливість і сенс. Те, що вчора здавалося нормальним і приємним, після покаяння стає низьким, непотрібним і огидним. Це друга категорія людей.
Усвідомлення своєї провини жахає їх, тому що вони розуміють, що плата за гріх – смерть. Побачивши себе пропащими грішниками, вони молять у Бога прощення, звертаються до Нього як до свого Спасителя. Такі люди не применшують ваги свого гріха, не виправдовують себе, але, усвідомивши свій гріх, вирішують назавжди покінчити з ним, щоб вже більше ніколи не грішити. І чим більше вони каються, плачуть і просять прощення, тим більше віддають Богу своє серце, все своє життя на служіння Йому. При цьому, чим більше прощається людині, тим більше почуття вдячності наповнює її, тим більше вона любить Господа. Немає сумніву в тому, що велика грішниця, яка отримала прощення біля ніг Ісуса, полюбила Його набагато більше, ніж Симон-фарисей, зцілений від прокази. По тому, як ми віддаляємося від гріха, можна судити про глибину нашого покаяння. По тому, як ми любимо Господа, можна судити, наскільки ми усвідомили наш гріх і велич Божого спасіння.
І, нарешті, третя категорія людей – це ті, які визнають себе грішниками, але не вірять у милосердя Боже, у Його всепрощення, які не звертаються до Бога з молитвою про прощення, не каються, а продовжують збирати гнів на день суду. Вони думають так: коли ми грішники, нам все одно не уникнути загибелі, а коли так, то чи варто молитись? Чи потрібно каятись? Чи варто взагалі поривати з гріхом? Живи, як живеться, не думай ні про Бога, ні про покарання, а смерть прийде – тоді й буде видно! Це до краю легковажно і безглуздо, це несерйозний підхід до долі своєї душі. Бог не бажає смерті грішника і хоче, щоб грішник навернувся до Нього від лихих своїх діл і був живим.
Гріх ніневітян був надто великим, а вирок, винесений їм, однозначним: “Ще сорок день, – і Ніневія буде зруйнована!” У цих умовах, здавалося б, не варто ні каятись, ні постити, ні молитись про прощення. Але в Ніневії була надія на милість Божу: “Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого, – і ми не погинемо?”. У них не було твердої переконаності в тому, що вони отримають милість і спасіння; слова: “Хто знає, може…” – показують, наскільки маленькою була та надія, яка жевріла в їх серцях, але навіть ця надія принесла їм спасіння. Коли б не було цієї надії, ніневітяни не звернулися б до Бога з молитвою, не почали б каятись, не оголосили б посту.
Дав би Господь, щоб така ж надія розбудила серця тих грішників, які знали Бога, служили Йому, але потім були відлучені церквою за гріх. Таке відлучення вбиває будь-яку надію, а значить, і прагнення до покаяння, до примирення з Богом і церквою. Нехай не допустить Господь народ Свій до того, щоб відлучати від церкви «до приходу Господа». А для тих, кого вже спіткала така доля, нагадуємо слова: “Хто знає, може Бог обернеться й пожалує, і відвернеться з жару гніву Свого” – і ви не загинете? Жодна людина, що живе в тілі, не позбавлена цієї рятівної надії. Лише коли закінчиться життя на землі, тоді закінчиться і надія на спасіння. Надія – дуже велика цінність.
Грішнику, коли ти маєш хоч маленьку надію, поклич до Бога, признач піст, принеси гідний плід покаяння і вір, що Бог помилує тебе і простить гріхи твої!
