“І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли. І сказав я: “Я вигнаний з-перед очей Твоїх, проте ще побачу я храм Твій святий… Я зійшов аж до споду гори, а земля – її засуви стали за мною навіки! Та підіймеш із ями життя моє, Господи, Боже Ти мій!” (Йон. 2:4-7).
Що могло бути страшнішим за те, що пережив Йона? Спочатку з корабля його кинули в море, але не в тиху погоду недалеко від берега, а під час страшної бурі у відкритому морі. Там вже не могло бути ніякої надії на спасіння. Однак, це не все: не встиг він зануритись у воду, як побачив розкриту пащу якогось чудовиська, що наближалось до Нього, і в одну мить опинився в череві кита. Темно, слизько і млосно. Згадуючи про це, Йона говорить: “Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову” (Йон. 2:6). Кит то опускався на глибину, і Йона був у серці моря, то випливав наверх, і тоді хвилі проходили над ним. Це було настільки жахливо, що Йоні здавалося, ніби він знаходився в пеклі. Проходили хвилини, години, а становище не покращувалось, навпаки, ставало ще більш нестерпним. І головне – не було надії вибратися звідти. Кит долав свій шлях, а Йона все думав, зважував, згадував, розмірковував. Він розумів, що все, що сталося з ним, не було випадковим. Він розумів, що це було не якесь непорозуміння, а явне втручання Боже.
Чому він не втопився, коли його кинули в море? Як він міг опинитись у череві кита, коли, за розповідями китобоїв, його глотка завбільшки, як кулак? Усе це було чудом. І це чудо міг вдіяти лише Бог. Навіщо, для чого все це? І в цю мить заговорило сумління Йони. Бог посилав його в Ніневію, але він збунтувався проти Бога, втікав до Таршішу – і в результаті опинився в череві кита. Ось і добре, так йому й треба! Потрібно слухатись Господа! Не послухався – отримуй! На душі було гірко і важко. Йона знав Бога, дуже добре знав. Він добре усвідомлював, що “без Бога – ні до порога”, що без Бога він – піщинка, яку підкидає вітер, солома, кинута у вогонь. Жах охопив його: він повстав проти Бога, втікав від Його обличчя, і тепер Господь відкинув його. Йона розумів, що значить бути відкинутим Богом. Від однієї лише думки, що він відкинутий від очей Всемогутнього Владики, виступав холодний піт. Він знаходився в череві кита, і це черево мало виссати з нього всі соки, всю кров, все життя. Сподіватися на спасіння було марно. Один тільки Бог міг врятувати Йону, але ж саме Він і звелів киту проковтнути його. Страх, відчай, очікування смерті і суду, пекло – ось що тепер він мав. Така доля кожної людини, невідкупленої, непримиреної з Богом, необмитої від своїх гріхів, а особливо людини, що відступила від Бога. Що може бути підставою для її надії? Що може потішити її зір? Що може стати фундаментом її сподівань?
Незалежно від того, багата вона чи бідна, освічена чи зовсім неграмотна, займає високу посаду чи безробітна, молода чи похилого віку – кожного чекає смерть, могила, пекло, суд і озеро, що горить вогнем і сіркою. Така доля кожного грішника, непримиренного з Богом. Така доля кожного, хто втікає від лиця Господнього.
Серед усіх цих невеселих думок Йона згадав про храм. Погани говорили, що Єрусалимський храм – це одне з чудес світу. Але Йона був іншої думки щодо цього: цей храм був єдиним чудом із чудес. У цьому храмі перебував Сам Бог, наповнюючи Святе Святих. Який народ міг похвалитися цим? Де ще так близько був Бог, як у цьому храмі? Цей храм був національною гордістю Ізраїля. Думки кожного благочестивого єврея були спрямовані туди. Щодня сотні ізраїльтян йшли до цього храму зі всіх кінців землі для жертвоприношення й молитви. Скільки було радості й торжества!
Спогади про храм наповнили серце Йони смутком і палким бажанням бути там. О, коли б чиїсь міцні руки вихопили його з черева кита і перенесли в той прекрасний храм! Але це було нездійсненним. Потрапити в черево кита було чудом, але вирватися звідти було взагалі неможливим. А втім… Що не під силу людині – під силу Богові. Тільки Бог міг повернути його в Єрусалим. Йона знав: Богу можливо все. Іншим разом Йона не вагався б, він звернувся б у молитві до Бога, і Бог неодмінно відповів би йому. Але тепер Йона почувався винним і тому не наважувався просити.
Поки Йона виконував заповіді Господні і робив тільки те, що було до вподоби Богу, Він оберігав його, допомагав йому, відповідав на його молитви і в усьому дарував успіх. Але коли Йона пішов всупереч Його велінню і почав не просто порушувати волю Божу, але став утікати від Його лиця, Бог відкинув Йону, у всякому разі, так йому здавалося. Дивне людське серце! Нам хотілося б, щоб Господь завжди поспішав до нас, навіть тоді, коли ми відкрито виступаємо проти Нього. Але варто Йому зруйнувати наші бажання і плани, які не подобаються Йому і шкідливі для нас самих, як ми відразу ж впадаємо у відчай, вважаючи себе відкинутими Ним, і, гадаючи, що, коли Бог не виходить нам назустріч, не робить так, як хочеться нам, ставить перешкоди на нашому шляху, значить, ми відкинуті Ним, і остаточно втрачаємо будь-яку надію.
Звичайно, все це свідчить про те, що ми зовсім мало знаємо Бога. Потрібно мати духовний зір і серце, просвітлене Духом Святим, щоб розуміти, що “тим, хто любить Бога, усе допомагає на добре” (Рим. 8:28). Чи дає нам Бог щось, чи забирає те, що для нас близьке і дороге – все діє на добро віруючим. Вирівнює Він нашу дорогу, посилаючи попутний вітер, чи, навпаки, ставить перешкоди на нашому шляху – все для нас корисне і необхідне. Ви лише подумайте, що було б з Йоною, коли б Бог не поставив перешкоди на його шляху, не змінив його маршруту, не привів до покаяння? Він так і загинув би в Таршіші. І коли б Бог не керував нашим життям, інколи суворо і рішуче, коли б Він не ставив нездоланних перешкод на нашому шляху, небагато з нас досягнуло б небесної пристані!
Давид, який добре випробував це на собі, говорить: “Доки я не страждав, блудив був, та тепер я держусь Твого слова” (Пс. 119:67). Ми часто, подібно Якову, боремося з Богом, намагаємося довести давно відоме, прагнемо досягти того, що шкідливе для нас, і коли Бог, зупиняючи нас, робить нам боляче, ми втрачаємо радість, впадаємо у відчай і гадаємо, що Бог відкинув нас від Своїх очей. А між тим страждання, що посилає нам Господь, зберегли нас від багатьох помилок, поганих звичок і навчили зберігати слово Його, тобто триматись Його наказів. Солодощі, які ви купуєте своїм дітям, ніколи не замінять фізичного покарання, до якого ви змушені іноді вдаватись. Одне і друге необхідне в певній ситуації, тому “улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас…” (1Петр. 4:12).
Однак завжди корисно поставити собі питання: “Що хоче сказати Господь, посилаючи скорботу, хворобу або ж ставлячи перешкоди на нашому шляху?” І якщо ми завжди будемо прислухатися до голосу Всемогутнього, коли наші вуха будуть відкриті до його повелінь і ми навчимося відрізняти Його голос від інших голосів, ми ніколи не помилимося (вчасно помітимо і врахуємо попередження, своєчасно виправимо помилку). Щасливий той, хто навчився у вихорі бурі різноманітних обставин бачити руку Божу і чути голос Всемогутнього. Така людина завжди може сказати: “Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, – Твоє жезло й Твій посох – вони мене втішають!” (Пс. 23:4).
Згадавши про храм, Йона сповнився бажанням не тільки бути в ньому, але й споглядати велич Того, Хто наповнював цей храм. Роздуми про Бога оживили втрачену надію, вселили віру в милосердя Боже, і він сказав: “Проте ще побачу я храм Твій святий”. Ніщо так не просвітлює очі і не зміцнює віру, як духовне споглядання Бога і хоча б уявне перебування в Його храмі. Вкинутий у серце моря, оточений водою і водоростями, він немов би опинився в пеклі – повільна болісна смерть вже чатувала на нього. Коли ж Йона подумки перенісся в храм, він сповнився любов’ю Всемогутнього Бога, і блаженна впевненість наповнила його серце. Щасливий той, хто спозирає на Бога, хто покладає надію на Нього, – він ніколи «не буде посоромлений». Ця надія стала поворотним пунктом і для Йони, і для кожного з нас. Як тільки Йона поклав надію на Бога, небесні сили почали діяти, кит змінив свій курс і попрямував до берегів Ніневії.
Друзі! Наверніться усім серцем до Господа, надійтесь на Нього, і ви “не будете посоромлені”.
