“І налякалися моряки, і кликали кожен до своїх богів, і викидали ті речі, що були на кораблі, до моря, щоб полегшити себе. А Йона зійшов до споду корабля, і ліг, і заснув” (Йон. 1:5).
Наведений текст малює перед нами досить дивну картину: моряки, які не знають живого Бога, налякавшись, моляться, а Йона, пророк Всемогутнього Єгови, замість того, щоб волати до Того, Хто міг в одну мить припинити будь-яку бурю, ліг і заснув. Це абсолютно нелогічно. Однак такий факт, як не дивно, у житті зустрічається доволі часто. Можливо, вам доводилося бачити мусульманина, який молиться? Немає значення, де це відбувається: на вулиці чи на базарі, на вокзалі чи в розпалі будь-якої роботи, – він розстеляє килимок, схиляється на коліна і молиться, не звертаючи уваги на гамір навкруги, на оточуючих чи на якісь інші обставини. Порівнюючи цих поган (мусульман і буддистів) з холодним, черствим християнством, мимоволі вражаєшся: чому всі ці люди, які називають себе християнами, так мало, а то і зовсім не моляться до свого Бога?
У дні Єремії Господь звелів привести до храму Рехавітів і поставити перед ними вино, але вони сказали: “Ми вина не п’ємо, бо наш батько Йонадав, син Рехавів, наказав нам, говорячи: “Не пийте вина ані ви, ані ваші сини аж навіки! І не будуйте дому…” (Єр. 35:1-19). Господь каже: “Чи з цього не витягнете науки, щоб слухатися Моїх слів?” (вірш 13). Сини Рехавові поважали і слухалися свого батька, чому ж, на відміну від них, такі байдужі і неслухняні діти Божі? Коли сини Ізраїлеві залишали Господа, впадаючи в ідолопоклонство, вони, не вагаючись, віддавали для свого бога-ідола і золото, і коштовності (Вих. 32:2-3), а також будували “ті жертовні пагірки Тофета, що в долині Бен-Гіннома, щоб палити синів своїх та дочок своїх на огні, чого Я не наказував, і що на серце Мені не приходило…” (Єр. 7:31), щоб приносити жертви поганському Молоху. І, навпаки, коли вони номінально сповідували Єгову, то були настільки скупими, що шкодували віддавати Йому навіть десяту частину свого майна, тим самим обкрадаючи Його (Мал. 3:8-12), за що підпадали під прокляття Боже.
Ми, християни, отримали ще більше, ніж древній Ізраїль, і що ж? Християни навіть і слухати не хочуть про десятину; коли ж хтось і дасть хоча б соту долю, то і те вважає за великий подвиг. То чи ж варто дивуватись, що ми отримуємо так мало благословень від Бога? І така недбалість, скупість і неповага почала існувати не тільки в наші дні, ще апостол Павло писав: “Говорю я по-людському, через неміч вашого тіла. Бо як ви віддавали були члени ваші за рабів нечистоті й беззаконню на беззаконня, так тепер віддайте члени ваші за рабів праведності на освячення” (Рим. 6:19).
Апостол просить навіть не максимального посвячення себе Богові, але хоча б мінімального: щоб віруючі служили Богові так, як служили світові. Здавалося б, невже служіння Богові не може перевищити своєю ревністю служіння цьому світу? На превеликий жаль, це справді так. Рідко можна побачити, щоб діти Божі більш ревно служили Богові, ніж діти світу служать своєму богові. Що примусило моряків так щиро молитись? – Тваринний страх. Коли б не знялась буря, коли б не було загрози для життя, їм навіть на думку не спало б молитись. Варто зазначити, що таке ставлення до Бога притаманне дуже багатьом людям. Зауважте, скільки людей ганьблять ім’я Боже і паплюжать Його, але варто їм опинитись у смертельній небезпеці, як вони відразу ж починають кликати Боже ім’я, молитись і кричати.
Під час війни один старшина постійно лихословив і лаявся, згадуючи Бога, але ось одного разу, коли солдати лежали в окопах, прямо по них застрочив німецький шестиствольний міномет. Становище було жахливим, і старшина, христячись, повторював: “Господи, спаси! Господи, збережи!” Побачивши це, один із солдатів запитав: “Старшина, чому ж ти не лаєшся зараз?” На що той відповів: “Мовчи, дурню, хіба зараз можна лаятись?” І таких людей багато. Коли в них усе добре, вони відкидають Бога, а коли прийде біда, моляться Йому. Наскільки ж зіпсоване людське серце! Коли Мойсей від імені Бога звернувся до фараона, той пихато промовив: “Хто Господь, що послухаюсь слова Його, щоб відпустити Ізраїля?” (Вих. 5:2). Але коли цей Бог послав на нього град і вогонь, він закричав: “Згрішив я тим разом! Господь – справедливий… Благайте Господа…” (Вих. 9:27-28). Так, багато подібних моряків у наші дні: вони моляться лише тоді, коли їм загрожує смертельна небезпека.
А скільки таких, що, подібно фараонові, величаються перед Богом, щоб лихословити Його, але в скрутну хвилину просять: “Помоліться за нас Господу!” Можливо, і серед наших читачів є такі люди – я звертаюся до вас: зрозумійте нетактовність вашої поведінки! Якщо вам Бог потрібен у небезпеці, у скорботах, не відкидайте Його і за добрих часів!
Моряки почали викидати вантаж з корабля – вони думали що власними зусиллями зможуть виплутатись з біди і уникнути небезпеки. Та дарма! В іншому випадку це, можливо, й допомогло б, але цього разу врятувати їх могло тільки втручання Всемогутнього Бога! Адже буря була викликана не сейсмічними умовами, не рухом теплого і холодного повітря, але “Господь кинув сильного вітра на море”. І коли Господь здійняв бурю, то тільки Він і міг втихомирити її. Якщо небезпека виникла за велінням Самого Вседержителя, то й усунути її міг тільки Він; у таких випадках не допоможуть ніякі людські вигадки. Перед Богом безсильна людська мудрість, досвідченість, енергія і завбачливість.
Що може зробити найвинахідливіша комашка, коли слон наступить на неї ногою? Тому краще просити милості, ніж чинити опір Богові, або ж відчайдушно шукати виходу з обставин, в які саме Він нас і поставив. Однак багато хто поводиться подібно до моряків з Книги Йони. Опинившись перед лицем смерті, вони починають викидати за борт непотрібну поклажу: гнітючі образи, ворожнечу з ближніми, сповідують перед людьми старі гріхи, віддають давно забуті борги і т.д. Звичайно, все це дуже добре і в іншій ситуації може бути навіть необхідним, але тоді, коли людина не має миру з Богом, подібні заходи не можуть допомогти спастись.
Шановний читачу, примирись з Богом, навернись до Господа, отримай від Нього прощення, і лише тоді у твоїй душі настане глибока тиша. Ти чиниш опір Богові, віддаляєшся від Нього, і буря у твоєму житті не припиниться, поки не покаєшся, поки Бог не пошле тобі Свою милість і захист. У даному випадку Йона повів себе гірше, ніж неосвічений поганин. Замість того, щоб впасти на коліна перед Всемогутнім Богом і благати Його про спасіння, він “зійшов до споду корабля, і ліг, і заснув”. Можливо, коли б Йона стояв на палубі корабля, коли б він бачив сильну руку Божу, яка збурила море так, що корабель ось-ось міг розбитись, він не залишився б байдужим спостерігачем.
Але, напевне, передбачаючи подібне, Йона постарався опуститись якомога нижче, ліг і заснув. Доволі цікава поведінка: щоб не бачити перста Божого, щоб не розбудити страху Божого в серці і щоб заглушити будь-яке бажання молитись, людина, яка відступила від Бога, намагається якомога нижче опуститись в аморальності і розпусті і духовно заснути. Страшно дивитись, коли люди, що знали Бога і мали близькі стосунки з Ним, проповідували іншим Слово Боже, опускаються нижче, ніж будь-який грішник. Спостерігаючи за людиною, яка вивергає потоки брудних слів, ледве стоїть на ногах від алкоголю і випускає дим з рота, ми відчуваємо відразу. Але коли це саме або навіть гірше робить людина, яка знала Бога, а тепер втікає від Його обличчя, – це просто жахає.
Щоб не бачити руки Божої, людина повинна не тільки опуститись, але, як кажуть, “дійти до ручки”. Про це говорить апостол Петро: “Помита свиня йде валятися в калюжу” (2Пет. 2:22). Більше того, щоб не бачити руки Божої, такий Йона повинен міцно заснути. Коли йому вдасться повністю приспати голос совісті, коли його сердечні очі будуть заплющені, щоб не бачити того, що відбувається з волі Божої, – навіть власної загибелі, яка ось-ось настане, коли вуха його закриті і він не чує Божих попереджень, – тільки тоді він не буде молитись, не буде кликати до свого Бога. Господи, збережи нас від такого падіння! Це гірше, ніж падіння Валаама, який говорив про себе так: “Це мова того, хто слухається Божих слів, хто бачить видіння Всемогутнього, що падає він, але очі відкриті йому” (Чис. 24:4).
