ДІЯННЯ ІНШИХ ХРИСТИЯН ПЕРШОГО СТОЛІТТЯ
Другу половину книги Діянь Лука, в основному, присвятив роботі Павла. Але це не означає, що інші християни сиділи склавши руки. Петро та інші апостоли продовжували подорожувати, розповідаючи про Ісуса (Діян. 9:32). Згідно з ненатхненними джерелами, апостоли побували в більшій частині цивілізованого світу, проповідуючи Євангеліє. Це відповідало даному для них дорученню (Мф. 28:18-20; Мк. 16:15,16; Діян. 1:8) і словам Павла, зверненим до колосян: «Ви раніше чули в правдивому слові благовістя, яке перебуває у вас, як у всьому світі, та приносить плід і зростає». (Кол. 1:5,6; виділено мною)[1].
Ранньохристиянські письменники відмічали, що апостол Іоанн провів свої останні роки в Ефесі. Ми точно знаємо, що Петро дійшов до Антиохії (Гал. 2:11) і Вавилона (1Пет. 5:13)[2]. Інші християни, не будучи апостолами, також поширювали Благу Звістку (Діян. 11:19). Активно працювали такі проповідники, як Аполлос (1Кор. 16:12; Тит. 3:13). Принаймні, в одній подорожі Петра супроводжували два колишніх Павлові супутники – Сила і Марко (1Пет. 5:12,13).
Люди, ведені Святим Духом як Павло, залишили після себе записи для зміцнення віри і духовного зростання християн. Лука написав Євангеліє і Діяння на початку 60-х років. Приблизно в той же час Матфей і Марко зробили свої записи про життя Христове. Натхненні керівники церкви, подібно до Павла, писали листи християнам і громадам. Яків, брат Ісуса по матері, написав послання юдейським християнам про практичне християнство. Інший брат Ісуса, ім’ям Іуда, написав короткий лист, закликаючи християн «боротися за віру» (Іуд. 3). Незадовго до своєї смерті (2Пет. 1:13-15) Петро написав два листи: у першому говорилося про те, що гоніння треба переносити з гідністю, а другий попереджав християн про псевдовчення[3]. Ці чотири листи – Якова, 1 і 2 Петра і Іуди – були, ймовірно, написані в 60-і роки[4].
Ближче до кінця першого століття апостол Іоанн написав п’ять книг, присвячених конкретним проблемам, що виникли на той час. У своєму Євангелії він викриває псевдовчення про те, що Христос не з’являвся «в плоті» (Ін. 1:1,14; див. 2Ін. 7). У його першому листі до християн йдеться про реальні наслідки цієї помилки (1Ін. 1:1; 2:1). Його другий і третій листи були адресовані конкретним людям; серед іншого, вони містять попередження не підтримувати тих, хто учить помилково (2Ін. 7-11). Іоанн також написав останню книгу Нового Завіту, але, створюючи її, він передусім був Господнім секретарем (Одкр. 1:1, 9-11). Ця завершальна книга – Одкровення – мала підбадьорити християн, які зазнавали гонінь (Одкр. 2:10).
Із самого початку свого існування церква піддавалася гонінням. Не лише Павло, багато хто загинув у першому столітті за свою віру. У перші десятиліття свого існування церкву переслідували головним чином юдеї. Ми бачили, як члени юдейського синедріону побили камінням Стефана; під час гоніння церкви Савлом убивали усіх християн без розбору – як чоловіків, так і жінок; за наказом царя Ірода був обезголовлений апостол Яків (Діян. 7:58-60; 22:4; 26:10; 12:2). Згідно з переказом, від рук юдеїв загинув і Яків, брат Ісуса: «Врешті-решт, він накликав на себе гнів багатих і продажних юдейських керівників [в Єрусалимі]. Під приводом, що він нібито порушив закон, вони скинули його з [даху] храму, закидали камінням, а потім добили палицею. Кажуть, що він помер з молитвою на вустах за своїх вбивць».
Пізніше, починаючи з гонінь християн, розв’язаних Нероном у 64/65 рр., головним гонителем церкви став римський уряд[5]. Листи Петра, присвячені жорстокому поводженню з християнами, могли бути написані під час цих нероновських гонінь. Згідно з переказом, у цей жорстокий період загинули багато апостолів плюс ті, про кого ми дізналися, вивчаючи Діяння. Найбільш відоме передання оповідає про смерть Петра, якого бичували і засудили до розп’яття на хресті. Згідно з цим переказом, Петро, вважаючи себе негідним померти так, як його Господь, звернувся з проханням розіпнути його вниз головою.
Спочатку християн засуджували не за те, що вони були християнами, а за конкретні злочини. Окрім первинного звинувачення в підпалі, їх звинувачували в підбурюванні до бунту, у чаклунстві, у кровозмішенні і навіть у людоїдстві[6]. Головною причиною ненависті суспільства до християнства була нетерпимість християн до інших релігій і богів. Послідовників Ісуса таврували як «атеїстів» і «ненависників людства». Незабаром християн стали звинувачувати в усіх бідах, що відбувалися як у результаті природних явищ, так і з вини людини. Щоб їх звинуватити, жодні докази не були потрібні:
«На початку [гоніння при Нероні] обов’язково проходив суд, але незабаром, як наслідок [численних звинувачень], стало можна обходитися без суду, оскільки християни були «визнані суспільством, чиї принципи можна було підсумовувати як odіum generіs humanі [людиноненависництво]». Необхідність у суді відпала; саме релігію стали розглядати як злочин…»[7]
Друге широкомасштабне гоніння християн римським урядом почалося при імператорові Доміціані[8]:
«Імператор Доміціан (біля. 81-96 рр.) увійшов до історії як людина, що купала імперію в крові християн. Своїм гонінням він хотів змусити християн поклонятися імператору як богу. … При Доміціані християнство вимушене було вступити в смертельну боротьбу з імператорською владою… Існувала безліч різних форм покарання. Одних страчували, других засилали, третіх тортурами примушували визнати божественність імператора, у четвертих забирали майно, а на долю п’ятих припадало декілька таких покарань»[9].
Одкровення було написане, ймовірно, наприкінці правління Доміціана (94-96 рр.). Розділ 2 закликає християн «бути вірними до смерті» (в. 10) і говорить про «вірного свідка [буквально: мученика] Антипу», який був убитий у Пергамі (в. 13). У розділі 6 говориться про інших «убитих за слово Боже і за свідчення, яке вони мали» (в. 9). У розділі 17 описана блудниця, ім’я якої «Вавилон великий» і яка була «упоєна була кров’ю святих і кров’ю свідків [буквально: мучеників] Ісусових» (в. 1-6). (Оскільки блудниця сиділа на «семи горах» [в. 9], то не важко було дізнатися в ній місто Рим, споруджене на семи пагорбах.)
Передання свідчить, що під час гонінь при Доміціані загинув Тимофій, друг і сподвижник Павла[10]. Тоді ж Іоанн, єдиний, хто залишився в живих серед апостолів, був засланий на острів Патмос, де отримав «Одкровення Ісуса Христа» (Одкр. 1:1,9)[11].
Чи зломили жорстокі гоніння Риму дух церкви? Чи припинилися «діяння» Божих людей? Тертуліан, християнський письменник другого століття, так описує результати гонінь, розв’язаних римським урядом: «Ми – народ вчорашнього дня, і, проте, ми наповнили кожен ваш куточок, ваші міста, острови, замки, зібрання, ваші стани, ваші племена, палац, форум … марні усі нові жорстокості, які ви винаходите; вони тільки збільшують число наших прибічників. Чим більше ви нас косите, тим більше нас росте. Кров християн [або мучеників] подібна до насіння».
ДІЯННЯ ХРИСТИЯН ЧЕРЕЗ РОКИ
Впродовж другого і третього століть «насіння» крові християнських мучеників було щедро посіяне по усій римській імперії. Джон Фокс у своїй знаменитій роботі Фоксова книга мучеників називає десять загальних гонінь, розв’язаних римськими імператорами. Під час гонінь за імператора Траяна Ігнатія, учні Іоаннового, привели в Рим, де кинули на розтерзання диким звірам на арені цирку. Під час гонінь за імператора Марка Аврелія в Рим привели престарілого Полікарпа, який теж був учнем Іоанновим. Перед тим, як ухвалити йому смертний вирок, його намагалися змусити проклясти Христа. Він відповів: «Вісімдесят шість років я служив Йому, і Він жодного разу не спричинив мені зла: як же я можу ганьбити мого Царя і мого Спасителя?» Приблизно в цей же самий час прийняв смерть за віру і Юстин Мученик[12]. Під час гонінь за правління Севера був обезголовлений ще один відомий лідер, Іриній Ліонський. За часів правління Максима, Деція, Валеріана і Максиміана відбувалися інші гоніння.
І знов я запитую: чи знищила церкву така жорстокість? Чи припинилися «діяння» Божих людей? Один письменник помітив: «Церква народилася в розпал гонінь, які йшли за нею як тінь упродовж перших трьохсот років. Та все ж всупереч, а часто і завдяки гонінням церква продовжувала рости. Вогонь переслідувань очищав церкву від тих, чия відданість вірі ледве тліла, тим самим охороняючи церкву від пристосування до цього світу».
Останнє широке гоніння на християн римськими імператорами було за Діоклетіана. У 303 р. Діоклетіан і його співправитель Галерій почали видавати укази, спрямовані на руйнування церковних будівель, тюремне ув’язнення церковних керівників, примус усіх християн здійснювати жертвопринесення і вилучення християнських Писань.
Діоклетіан і Галерій запізнилися зі своїми радикальними заходами, оскільки на той час церква настільки виросла, що не визнати її вже було неможливо. У 311 р. Галерій припинив гоніння. У 313 році Міланський указ, виданий Костянтином і Ліцінієм, дав християнству повний юридичний статус. У 323 році, коли Костянтин Великий став єдиновладним правителем, гоніння на церкву з боку римської імперії припинилися[13]. Не знаю, кому належать ці чудові слова: «Рим зустрів християнство мечем, а християнство зустріло Рим любов’ю – і любов перемогла».
* * *
Про двадцяте століття хтось сказав: «Бог майже закінчив двадцятий том «діянь», і готовий почати двадцять перший том». Якщо Господь не прийде до початку двадцять першого століття, то завдання цього століття буде таким же, як і в першому столітті: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню», «йдіть, навчайте всі народи», йдіть «аж до краю землі» (Мк. 16:15; Мф. 28:19; Діян. 1:8). Нехай допоможе нам Бог виконати це завдання в цьому столітті так само, як Павло та інші християни виконали його в першому! Давайте зробимо так, щоб Богу було що записати у Свої небесні скрижалі!
[1] Це також узгоджується з тим фактом, що остання частина Діянь відбиває той час, коли в Єрусалимі нікого з апостолів, ймовірно, не було.
[2] Деякі вважають, що під назвою «Вавилон» ховається Рим, але свідоцтв того, що Рим називали «Вавилоном», немає; ця назва з’являється уперше в Одкровенні (Одкр. 17:5,9,10). Немає також вказівок на те, що 1Пет. 5:13 слід розуміти в переносному розумінні. Вавилоном у першому столітті було маленьке містечко на річці Євфрат, і, ймовірно, саме звідти Петро написав своє перше Послання. Ми досить ясно можемо стверджувати, що Петра не було в Римі, коли Павло писав своє Послання до Римлян, інакше Павло, поза сумнівом, згадав би це. Існує переказ, що наприкінці свого життя Петро відправився в Рим і помер там. Можливо.
[3] У своєму другому посланні Петро робить посилання на писання Павла (2Пет. 3:15,16).
[4] Послання Якова могло бути написане в період з 44 по 62 р.
[5] Юдеї також продовжували гнати християн, щойно траплялася така нагода (Одкр. 2:9,10); але після руйнування Єрусалиму в 70 р. вони вже не могли об’єднати свої зусилля.
[6] Більша частина цих звинувачень виникла через те, що люди не розуміли суті християнського вчення і практики: вчення про царство сприймалося як антиурядова пропаганда, духовні дари – як чаклунство, любов до інших християн стала називатися кровозмішенням, а причащання тіла Господнього під час Господньої вечері – людоїдством.
[7] Ангус.
[8] Доміціан був молодшим сином Веспасіана. Його старший брат, Тит, якому також довелося бути імператором, зруйнував Єрусалим у 70 р.
[9] Самерс.
[10] За переказами, інший близький друг Павла, лікар Лука, загинув раніше в результаті гонінь при Нероні.
[11] Як свідчить передання, після смерті Доміціана Іоанн повернувся в Ефес, де помер природною смертю у віці майже ста років.
[12] Це не означає, що припинилися усі гоніння на християн. Ті, хто відстоює Божий шлях, так або інакше завжди піддавалися і піддаватимуться гонінням (2Тим. 3:12).
[13] Див. Мф. 24:24; Діян. 20:28-31; 2Сол. 2:3-12; 1Тим. 4:1-3; 2Тим. 4:1-4; 2Пет. 2:1,2.
