Подорож Павла в Рим почалася без подій. Корабель узяв курс на північ від Кесарії, йдучи уздовж узбережжя. Проте коли вони вийшли із Сидона і спробували плисти на захід, вони зіткнулися із зустрічними вітрами. Після декількох тижнів повільного просування вперед їх віднесло на південь, до острова Крит, де вони знайшли тимчасове укриття в Добрих Пристанях. Коли ж вони спробували знайти більш відповідну гавань, то потрапили в шторм, якому, здавалося, не буде кінця.
«На зміну жахливим дням приходили страшні ночі, а вони усе піднімалися і провалювалися в бурхливих хвилях, що стіною вставали перед ними. Щільні, без просвіту хмари не дозволяли капітанові визначити місце розташування корабля… Основний вантаж пшениці промок наскрізь: мішки так обважніли від вологи, що їх неможливо було зрушити з місця на кораблі, що розгойдувався, і ставали все важчими.
Рівень води підвищувався, корабель осідав, поки на одинадцятий або дванадцятий день шторму зникла «будь-яка надія на …врятування». Загибель була неминучою – протриматися можна було, саме більше, декілька днів, навіть якщо шторм вщухне – і означала втрату усієї команди, якщо вони покинуть корабель»[1].
Багато хто з вас у точності уявляє собі їх відчуття. Кожному або довелося пережити бурю, або вона зараз бушує навколо, або це ще попереду: я говорю про домашні, фінансові, ділові шторми. Шторм бушує в нас, коли лікар приносить нам погану звістку, коли дитина відвертається від усього, у що ми віримо, коли нас зраджують. Деяким з вас зрозуміло, що означає втратити надію.
Починаючи розповідь про подорож Павла в Рим, ми приділили особливу увагу зустрічним вітрам і шторму. Тепер же давайте подивимося, як пережив шторм Павло – і як ви можете пережити свої бурі. Коли у ваше життя уривається буря, знайте, що ви не самотні!
ЧЕКАЙТЕ МОЖЛИВОГО ШТОРМУ
Якщо ви хочете витримати натиск життєвих бур, то вам, у першу чергу, слід свідомо підготуватися до того факту, що вони настануть. Хоча Павло був саме там, де йому належало бути – на шляху в Рим, щоб свідчити про Ісусове ім’я – зустрічний вітер не вщухав. І ось настав шторм. Дощі виливаються на праведних і неправедних (Мф. 5:45), бурі проносяться над головами добрих і злих. Життєві бурі не означають, що Бог залишив вас; вони лише частина життя, а іноді і частина Божого задуму зробити вас кращими. Якщо вони збивають вас з ніг, значить, можливо, саме так має бути.
ПОВТОРЮЙТЕ БОЖІ ОБІЦЯНКИ (27:21-26)
Коли безнадійність кинула Павла на коліна, він почав молитися. У ніч відчаю він отримав обіцянку від Бога. Ми продовжуємо історію з наступного ранку, коли апостол поспішив поділитися обнадійливою звісткою: «О мужі! Треба було послухати мене і не відходити від Криту, і тим самим уникнули б цих труднощів і шкоди» (в. 21б). (Павло ставив за мету не стільки сварити їх, скільки переконати не припускатися більше подібної помилки.) Потім, перекриваючи рев бурі, він упевнено заговорив:
«Тепер же благаю вас‚ підбадьортеся, бо жодна душа з вас не загине, а тільки корабель. Бо ангел[2] Бога, Якому я належу і Якому служу, з’явився мені цієї ночі і сказав: “Не бійся, Павле. Тобі належить стати перед кесарем[3], і ось Бог дарував тобі всіх, що пливуть з тобою”. Тому підбадьортеся, мужі, бо я вірю Богові, що буде так, як мені сказано» (в. 22-25).
Павло, очевидно, молився не лише про свій власний порятунок, а про порятунок усіх на борту – і Бог відповів на його молитву[4]. Коли навколо вас вирує шторм, не забувайте, що ви не єдиний, кого б’є життя (1Кор. 10:13а). Моліться не лише за себе, але і за інших (Як. 5:16); ніщо так не топить людину, як її егоцентризм.
У Божій обіцянці були і добрі звістки, і погані: самі вони будуть врятовані, але корабель загине. Павло додав: «Нам належить бути викинутими на який-небудь острів» (в. 26). Бог пообіцяв, що вони будуть врятовані, але це не означає, що це буде легко: попереду були ще труднощі. Але Божа обіцянка мала підтримати їх.
Бог і нам посилає надію. Нам можливо не з’явиться небесний гість, як Павлу, але в нас є Божі «великі й дорогоцінні обітниці» (2Пет. 1:4; див. також Євр. 8:6), і звістка залишається тією ж: «Будь мужнім» (Пс. 26:14; Ін. 16:33)! Проблема не в тому, що Господь залишив нас без Своєї підтримки[5]. Проблема в тому, що нам занадто часто бракує тієї віри, яка була в Павла, коли він говорив: «Я вірю Богові, що буде так, як мені сказано» (Діян. 27:25б; виділено мною; див. також Ін. 20:27).
Якщо ми хочемо витримати натиск життєвих бур, нам треба висловлювати Божі обіцянки. По-перше, треба постійно повторювати ці обіцянки самим собі, щоб вони відобразилися в нашій свідомості і серці. Можна навіть написати їх і прикріпити там, де ми бачитимемо їх щодня. Потім, як зробив Павло, треба розповісти про ці обіцянки іншим.
Якщо ми повторюватимемо ці обіцянки, чи розсіються наші проблеми як дим? Швидше за все, ні. Від того, що Павло розповів усім про Боже послання, море не заспокоїлося. Хмари не розійшлися, щоб дати морякам можливість визначити місце розташування корабля. Зовні ніщо не змінилося, буря продовжувала лютувати. Зміна сталася усередині: змінився настрій. Поза сумнівом, ця зміна усе змінила навколо для Павла і тих, хто повірив. Коли в нас з вами під час життєвих бур з’являється віра в Господні обіцянки, рідко настає зовнішня зміна; обставини залишаються, в основному, тими самими. Справжня зміна відбувається усередині: ми приходимо до розуміння про «мир Божий, який перевищує всякий розум» (Фил. 4:7а)!
ДЕМОНСТРУЙТЕ БОЖУ ПРИСУТНІСТЬ (27:27-37)
Ангел повідомив Павлу, що моряки і корабель мають «бути викинутими на який-небудь острів» (в. 26). Цим «яким-небудь островом» був Меліт (28:1), за восьмисот кілометрів на захід від того місця, де уперше вибухнув шторм. Меліт (суч. Мальта) – лише невеликий клаптик суші в Середземному морі. Як можна було не проскочити повз такий крихітний клаптик землі, коли корабель носило то туди, то сюди (27:27)? Навігатором був Бог. Використавши той самий вітер, який загрожував знищити корабель і його пасажирів, Він направив їх до цього місця (Рим. 8:28). Бог не залишає узятих Їм у Свій план; Він постійно працює в їх житті.
«Чотирнадцятої ночі, коли ми носилися в Адріатичному морі[6], близько опівночі корабельники почали здогадуватися, що наближаються до якоїсь землі» (в. 27). Вони, вочевидь, могли почути шум хвиль, що б’ють об берег. «І, вимірявши глибину[7], знайшли двадцять сажнів [6м]; потім на невеликій відстані, знову вимірявши, знайшли п’ятнадцять сажнів [4,5м]» (в. 28). Ось вам хороша і погана звістка. Хороша полягала в тому, що вони наближалися до землі, погана ж – у тому, що в темряві таїлася небезпека. «Побоюючись, щоб не натрапити на кам’янисті місця, кинули з корми чотири якорі»[8] (в. 29а). Зазвичай якір кидали з носа корабля, а не з корми. Проте, оскільки вітер дув у напрямі землі, вони кинули якорі так, щоб шторм утримував корабель носом до берега.
Зробивши усе можливе для того, щоб захистити корабель, вони «чекали дня» (в. 29б). Буквально ж, «вони молилися про прихід дня». Можливо, у вас теж бували ночі, коли ви відчували приховану в темряві небезпеку, коли здавалося, що Бог далеко, а ніч ніколи не кінчиться.
В якийсь момент серед ночі злякані матроси не витримали напруги. Вони забули шанований віками закон, за яким слід було залишатися на кораблі; вони забули про усіх, окрім самих себе. «Корабельники хотіли втекти з корабля і спускали на море човен, роблячи вигляд, ніби хочуть кинути якір з носа» (в. 30), маючи намір гребти на берег, – відчайдушний план, у штормовій темряві майже напевно приречений на невдачу.
Павла, який перебував на палубі і мав достатній досвід, пов’язаний з кораблями і штормами, не можна було так просто обдурити. Кидати якорі з носа, коли їх вже кинули з корми, було безглуздо і навіть небезпечно для судна. Тому, «коли корабельники хотіли втекти з корабля …Павло сказав сотникові і воїнам: “Якщо вони не залишаться на кораблі, то ви не зможете врятуватися”» (в. 30, 31). Без команди, яка мала вести корабель наступного дня, надії на виживання практично не було[9]. Воїни швидко «відтяли вірьовки у човна, і він упав» (в. 32). Шляхи до дезертирства були відрізані[10].
Ніч ніяк не кінчалася, і упевненість усіх на борту згасла; якщо злякані досвідчені моряки, то як же усім іншим не збожеволіти від жаху? Перед світанком Павло знову узяв ініціативу у свої руки, висунувши трьох етапну програму підняття духу.
Перший етап полягав у зміцненні тіла – бо те, що згубне для тіла, неминуче згубне для духу. Він умовив усіх поїсти: «Сьогодні чотирнадцятий день, як ви, чекаючи, перебуваєте без їжі, нічого не споживаючи[11]. Тому прошу вас прийняти їжу: це сприятиме збереженню вашого життя» (в. 33б, 34а). Іншими словами: «Щоб вижити, вам потрібні сили».
Другий етап полягав у зміцненні духу – бо те, що впливає на дух, неминуче впливає і на тіло. Він знову повторив Божу обіцянку, запевнивши їх у тому, що «ні в кого з вас не впаде й волосина з голови»[12] (в. 34б).
Третій етап був, напевно, найважливішим: він продемонстрував, що сам вірить обіцянці; він показав, що сам вірить у те, що з ними Бог. «Промовивши це і взявши хліб, він подякував Богові перед усіма і, розламавши, почав їсти» (в. 35)[13]. Павлів спокій був таким же заразливим, як і страх моряків: «Тоді всі підбадьорилися і також прийняли їжу» (в. 36). Яке це було видовище! Один маленький місіонер, що дякує Богові за передсвітанковий сніданок, розділений на трьох християн і 273 язичники![14] Таким чином він зміцнив їх душі – бо те, що впливає на душі, незмінно впливає на тіло і дух.
Якщо ми хочемо, подібно до Павла, витримати натиск бурі, нам треба показувати Божу присутність у нашому житті[15]. Нехай інші бачать: ми віримо в Божі обіцянки і ми упевнені в тому, що Бог не залишив нас – що б з нами не сталося. Ми можемо сказати разом з Павлом: «Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені» (2Кор. 4:8,9).
[1] Джон Полок.
[2] Зазвичай Павлу з’являвся Сам Господь. Замість Ісуса був посланий ангел, бо язичницькі товариші Павла з плавання швидше б зрозуміли «мені сказав ангел», ніж «мені сказав Ісус». Проте обнадійлива звістка була в основному тією самою (див. 18:9,10; 23:11).
[3] У цій звістці прозвучала нова нота в порівнянні з попереднім запевненням Ісуса: Ісус сказав, що Павло обов’язково буде в Римі (23:11); ангел же сказав, що в Римі Павло обов’язково з’явиться перед кесарем.
[4] Бог «дарував» усіх на кораблі Павлу не в тому сенсі, що усі вони стануть християнами, а в тому сенсі, що вони будуть врятовані. Брюс відмічав: «Людське суспільство навіть не підозрює, скільком воно зобов’язане, за Божою милістю, присутності в його середовищі праведних чоловіків і жінок». Про те, як праведники допомагають оберігати неправедників, див. також у Бут. 18:26-32; 30:27; 39:5.
[5] Див. Пс. 33:18; 144:18; Іс. 41:10; 43:1-5; Рим. 8:38,39.
[6] Не плутайте з Адріатичним морем між Грецією і Італією. Древні автори так називали східно-центральну частину Середземного моря.
[7] Виміри проводилися мотузком з вантажем, на якому на відстані в сажень (1,83 м) робилися вузлики.
[8] Вони, ймовірно, викинули майже усі якорі, що знаходилися на борту, щоб не напоротися на підводні скелі.
[9] Можливо, були і інші умови, що диктували необхідність залишити їх на кораблі. Можливо, Божа обіцянка того, що «жодна душа… не загине» (в. 22), припускала, щоб усі залишалися разом.
[10] Наступного дня вони, напевно, пошкодували про човен, яким можна було б дістатися до берега, але в той момент їх рішучий вчинок був якраз те, що треба.
[11] Вони, ймовірно, все ж перекушували час від часу, але їли нерегулярно. Павлові слова, напевно, слід сприймати, як слова матері, яка обурюється, коли її дитина майже не торкається до їжі: «Ти не з’їв ні шматочка!» Висловлюються припущення, що команда і пасажири, що складалися з язичників, постили, щоб вмилостивити своїх богів, але в тексті ніщо не вказує на це.
[12] Це був поширений вираз (1Цар. 14:45; 2Цар. 14:11; 3Цар. 1:52; Лк. 21:18).
[13] Це була не Господня вечеря, а звичайна трапеза.
[14] Лише у вірші 37 Лука сказав: «Було ж усіх нас на кораблі двісті сімдесят шість душ». Можливо, саме в цей момент хтось перерахував усіх по головах, щоб визначити, скільки треба винести їжі на сніданок, або щоб нікого не упустити, коли усі виберуться на берег.
[15] Ми можемо навіть прийняти Павлів натяк і тихо дякувати Богу, коли їмо в громадському місці!
