Господь, явившись Павлу на дорозі в Дамаск, сказав: «Важко тобі йти проти рожна» (26:14г). Ісус використав селянський вираз, поширений у ті дні і відомий сьогоднішнім фермерам. Рожен був палицею завдовжки в півтора-два метри, загостреною з одного кінця. Коли фермер орав плугом з однією ручкою, у вільній руці він тримав рожен. Рожном він міг підганяти бика або примушувати його повертати в різні боки. Іноді бувало так, що свавільний бик чинив опір рожну, але тут же отримував ще один стусан – і сильніший, ніж раніше. Важко було йти проти рожна!
У греків і римлян був у вжитку вираз «йти проти рожна» в значенні «Опиратися волі богів». Для Павла ці слова звучали звинуваченням у тому, що він опирався волі істинного Бога. Ієгова задумав для Павла інший напрям, але той опирався Божому плану відносно свого життя, і це було важко!
А тепер ми познайомимося з розповіддю Павла про те, як Бог штовхав його в напрямі, який був для нього повною несподіванкою, – і те, як Павло використав цю розповідь, щоб змусити царственого слухача обернутися лицем до духовних реалій. Будьте уважні при читанні: можливо, Господь скористається цим уроком, щоб підстебнути вас у напрямі (напрямі, що хвилює, але небезпечному), якого ви і не чекаєте!
СИТУАЦІЯ (25:13-26:1)
Давайте спершу розглянемо обстановку в Кесарії. За декілька днів до цього молодий цар Агриппа[1] і його сестра Вереніка прибули з візитом ввічливості до Феста, нового правителя Юдеї (25:13).
Агриппі було лише сімнадцять, коли помер його батько, тому йому не дісталася батьківська велика спадщина. Замість цього, через декілька років йому дали незначну територію на півночі Палестини. Через роки йому дарували додаткові землі, але його царство було мізерним у порівнянні з батьківським. Проте він користувався значним впливом в юдейського народу. У ньому була юдейська кров, а Рим зробив його законним охоронцем Єрусалимського храму, надавши йому право вибирати первосвященика. У всіх практичних питаннях він був світським головою юдейської віри.
Він був типовим Іродом і жив тільки для власного задоволення. Його найбільш скандальною витівкою було співжиття у відкритому гріху зі своєю красунею-сестрою Юлію Веренікою, попри те, що закон недвозначно засуджував кровозмішення (Лев. 18:1-18; 20:11-21). Згідно з древніми письменниками, цей зв’язок вважався ганебним як серед юдеїв, так і серед язичників. Вереніка вийшла заміж за свого дядька[2], коли їй було лише тринадцять. Коли її чоловік помер, вона стала жити зі своїм неодруженим братом, виконуючи при ньому роль цариці[3]. В якийсь момент вона знову вийшла заміж – очевидно, щоб погасити чутки про кровозмісний зв’язок – але не могла жити без Агриппи. Незабаром вона кинула свого чоловіка і повернулася до брата[4].
У списку тих, кого слід було ткнути рожном, щоб повернути на Господній шлях, Агриппа і Вереніка, мабуть, стояли мало не найпершими! Через декілька днів, проведених з Фестом, правитель запропонував царю Павлову справу (Діян. 25:14), зізнавшись у тому, що він вагається «у вирішенні цього питання» (в. 20). Агриппа сказав, що йому хотілося б послухати Павла, і Фест з радістю погодився (в. 22).
До Павла, мабуть, дійшли чутки, що два члени сім’ї Іродів знаходяться в палаці. Він би не здивувався, якби почув, що вони хочуть бачити його обезголовленим (див. Мф. 14:3-12), але, мабуть, здивувався, коли дізнався, що Агриппа бажає послухати його проповідь! МакГарві спробував описати хвилювання Павла: «Невже через прірву між Христом і цією найкривавішою із сімей… вже майже прокладений місток… і один з них… насправді бажає почути Благу Звістку? … Сама можливість завоювання Ірода і залучення його до справи Христової, мабуть, схвилювала його душу».
Ймовірно, Павло майже не спав у ту ніч. Нарешті, почав світати ранок того дня, коли можна буде спробувати навернути Агриппу!
«Другого дня, коли Агриппа і Вереніка прийшли з великою пихою і увійшли у судову палату з тисяцькими та найзнатнішими громадянами міста, за наказом Феста був приведений Павло» (Діян. 25:23).
Фест розпочав судовий розгляд з відвертого визнання: «І сказав Фест: “Царю Агриппо і всі присутні з нами мужі[5]! Ви бачите того, проти якого багато юдеїв[6] приступили до мене в Єрусалимі і тут і кричали, що йому не належить більше жити[7]. Але я зрозумів, що він не вчинив нічого, вартого смерти; і як він сам вимагав суду в Августа, то я вирішив послати його до нього[8]. Я не маю нічого певного написати про нього його величності; а тому і привів його до вас, і зокрема перед тебе, царю Агриппо, щоб після розгляду було мені що написати. Бо мені здається нерозважливим посилати в’язня і не визначити звинувачень на нього”» (в. 24-27).
Ще менш розсудливим було не звільнити Павла – особливо після того, як правитель «зрозумів, що він не вчинив нічого, вартого смерти»![9]
Оскільки це був не формальний суд, а лише неофіційне слухання, і оскільки Агриппа бажав послухати Павла, то Фест дозволив Агриппі вести допит. І «Агриппа сказав Павлові: “Дозволяється тобі говорити за себе”» (26:1а).
ПРОПОВІДЬ (26:1-23)
Павло стояв перед найблискучішою аудиторією зі світського погляду, до якої він мав честь звернутися. Я б, напевно, тремтів на його місці, а він – ні. У Західному тексті додається, що він був «упевнений і натхненний Святим Духом». «Тоді Павло, простягнувши руку[10], почав говорити на свій захист» (Діян. 26:1б)[11].
Спочатку Павло виразив радість з приводу того, що цар слухає його справу: «Царю Агриппо! Я почуваю себе щасливим, що сьогодні можу захищатися перед тобою в усьому, в чому звинувачують мене юдеї, тим більше, що ти знаєш усі юдейські звичаї і суперечності[12]. Тому прошу тебе вислухати мене великодушно[13]» (в. 2, 3).
Явною причиною його радості було те, що він стояв, нарешті, перед тим, хто розумів ситуацію і міг зрозуміти його. (Павло не лестив; древні юдейські письменники підтверджували хороше знання Агриппою юдаїзму.)
У Павла також була потаємна причина радіти тому, що він стояв перед царем: він усім серцем бажав навернути його! Навернути Агриппу? Навернути безпринципного Ірода? Навернути того, хто безтурботно виставляв свій кровозмісний зв’язок напоказ усім і кожному? Де такому негідникові отримати спокутування! Але Павло так не думав (2Пет. 3:9)!
Для Павла аудиторія складалася з однієї лише людини – Агриппи[14]. Немає іншої проповіді в Діяннях, яка була б настільки особистою. Павло кілька разів звертався до Агриппи по імені, згадував його титул або просто вживав займенник «ти» (в. 2, 3, 7, 13, 19, 26, 27). Щоб оцінити силу Павлової проповіді, уявіть цих двох лицем до лиця: старик у кайданах і молодий чоловік у пишному одязі; схвильований проповідник і порожній розпусник; один наприкінці життя і другий на самому його початку. Можливо, Павло побачив в Агриппі колишнього себе: молодого, багатого і упертого; повного сил, але прямуючого в невірному напрямі; який знає закон і не знає його мети; супротивного християнству без міркувань. Чи спала апостолу думка про те, що Агриппі зараз було майже стільки ж років, скільки було йому, коли він прийняв Христа?[15] Мені це невідомо, але я знаю одне: якби Павло наполіг, то того ж дня молодий цар став би християнином (в. 28, 29)!
На перший погляд, захист Павла здається, в основному, діалогом про його минуле. Проте він захищав не себе, а воскреслого Господа (див. 2Кор. 4:5). Проте, його виступ можна звести до чотирьох тверджень від першої особи:
«Я жив як фарисей» (26:4-11)
У 26:4,5 Павло говорить про свої молоді дні, коли він перебував в юдейській вірі. Фест сказав, що «багато юдеїв» засудили Павла (25:24). Павло ж заперечив, що, якби «багато юдеїв» говорили правду, то замість того, щоб засуджувати Павла, вони б хвалили його.
«Життя моє від юности моєї, яке спочатку проводив я серед народу мого[16] в Єрусалимі, знають усі юдеї; вони здавна знають про мене, якщо захочуть свідчити, що я жив, як фарисей, за найсуворішим у нашому віросповіданні вченням» (26:4,5).
У своїй захисній промові Павло не говорив конкретно про звинувачення, висунені проти нього, але він підкреслив, що не ображав євреїв, не порушував Мойсеєвого закону і не оскверняв храму. Говорячи про свою приналежність до фарисеїв, Павло торкнувся теми сподівання батьків і воскресіння, бо фарисеї вірили в обіцянки Божого Слова і у воскресіння мертвих (23:6,8).
«І нині я стою перед судом за надію на обітницю, дану Богом нашим отцям, здійснення якої сподіваються побачити наші дванадцять колін[17], що старанно служать Богові день і ніч. За цю-то надію, царю Агриппо, звинувачують мене юдеї» (в. 6,7).
Павло стверджував, що істинним приводом для суду над ним фактично послужила його віра в те, у що вірили більшість юдеїв. Спочатку надія «на обітницю, дану Богом нашим отцям», була надією на прихід Месії «сімені» Авраамовому (Бут. 12:3; 22:18; див. Гал. 3:16,19). З часом первинне «обіцяння» було розширене. До новозавітного часу сподіванням юдеїв стало відновлення слави Ізраїлю, яке, як вони вважали, здійснить Месія (див. Лк. 1:67-79; Діян. 3:20,21).
З надією на відновлення була нерозривно переплетена надія на воскресіння (Лк. 7:18-23). У Дан. 12:2 говориться: «І багато з тих, що сплять у поросі землі пробудяться, одні для життя вічного, інші на вічну наругу і посоромлення»[18]. Коли помер Лазар, Марфа говорила про надію простого юдея: «Знаю, що [Лазар] воскресне при воскресінні, в останній день» (Ін. 11:24б).
Оскільки воскресіння було основною надією фарисеїв і усіх юдеїв, які вірили в закон і пророків[19], Павло ніяк не міг зрозуміти, чому його одноплемінники юдеї потягнули його до суду за проповідь про те, у що, як вони заявляли, і самі вірили: у те, що Бог воскресив Когось з мертвих! Чую подив у його голосі, коли він каже: «За цю-то надію, царю Агриппо, звинувачують мене юдеї» (в. 7б)! «Вже хто б звинувачував!» – додає Брюс, намагаючись виразити настрій Павла.
У хвилюванні Павло звернувся до іншої аудиторії: «Що ж? Невже ви[20] вважаєте неймовірним, що Бог воскрешає мертвих?» (в. 8). Напевно, тут не один слухач підскочив на своєму місці від удару Павла словесним рожном.
Павлові слова відносилися до усіх присутніх. Більшість язичників вірили в могутнього Бога (чи богів), що створив усе суще (17:24,25); якщо Бог міг створити світ, то чому вважати неймовірним, що Він може воскрешати мертвих? Його слова, особливо, відносилися до усіх юдеїв (включаючи Агриппу), що були присутніми: якщо Бог воскрешав інших з мертвих, то чому вони сумніваються в тому, що Бог воскресив Ісуса? Звичайно, воскресіння завжди здається неймовірним тим, хто довіряє тільки своїм обмеженим почуттям і своїм недосконалим міркуванням і покладається тільки на себе.
Кинувши виклик аудиторії, Павло визнав, що колись був на їхньому місці. Будучи фарисеєм, він теоретично вірив у воскресіння мертвих, але відкидав можливість воскресіння Ісуса: «Щоправда, і я думав, що мені належить багато діяти проти імені[21] Ісуса Hазорея. Це я і робив у Єрусалимі: одержавши владу від первосвящеників, я багатьох святих[22] ув’язнював, і коли вбивали їх, я подавав на те голос; і по всіх синагогах я багаторазово мучив їх, і примушував ганити Ісуса, і, з надмірною лютістю до них, переслідував їх навіть у чужих містах» (26:9-11)[23].
Агриппа, мабуть, здивувався, коли дізнався, що свого часу Павло гнав християн з такою ж старанністю, як – або навіть більше – його власна сім’я. Павлові слова були, поза сумнівом, «спрямовані на те, щоб у здивованого чоловіка виникло питання: як з гонителем могла статися така разюча зміна?»[24]
[1] Цар Агриппа відомий в історії як Ірод Агриппа II. Його батько, Ірод Агриппа I, – це той Ірод з Діян. 12, що убив Якова і намагався убити Петра. Його прадідом був Ірод Великий, який організував пошуки немовляти Ісуса для того, щоб убити Його. Агриппа був останнім з династії Іродів, і його іноді називають «останнім з Іродів».
[2] Цей дядько (Ірод з Халкіди) не згаданий у Біблії. У сім’ї Іродів укладалося значне число шлюбів між дядьками і племінницями.
[3] На декількох древніх написах Вереніка названа «царицею».
[4] Пізніше, коли в Юдеї для приборкання юдейського повстання прибув Тит, вона вступила з ним у любовний зв’язок і вийшла б за нього заміж, коли б не гнівний протест громадян Риму.
[5] Фест спожив слово «мужі», хоча були присутніми і жінки, включаючи Вереніку. Оскільки він, зрозуміло, не хотів образити царствених гостей, це було, мабуть, формальне звернення до таких зборів.
[6] Фест потрапив у ту ж пастку, в яку потрапляємо і ми. Усі юдеї, з якими він розмовляв, висували звинувачення проти Павла, тому він сказав: «багато юдеїв». Як легко сказати: «Усі так думають!»
[7] Фест завжди старанно покладав провину за невирішене питання на інших: на Фелікса (25:14), на юдеїв (25:24), на Павла (26:32), на кого завгодно, тільки не на себе.
[8] Фактично йому не потрібно було приймати рішення – прохання Павла звільняло його від цього – але йому хотілося додати собі ваги.
[9] Публічне визнання Феста в тому, що Павло був не винен, прийшло надто пізно, щоб допомогти йому, але, без сумніву, це пішло на користь іншим членам церкви тієї місцевості.
[10] Павло часто робив жест рукою на початку проповіді. Проте деякі вважають, що це могло бути і вітальним жестом у бік правителя і царя.
[11] Захисна промова Павла перед знатною публікою була щонайдовшою і найвишуканішою за побудовою і мовою.
[12] Ймовірно, Павло мав на увазі розбіжності в юдейських колах відносно Ісуса.
[13] На відміну від Тертулла, Павло не заявляв, що буде стислим (див. 24:4). Розділ 26 можна прочитати вголос менш, ніж за п’ять хвилин: це ще один доказ того, що Лука, натхненний згори, передавав короткий виклад проповідей, які він записував.
[14] Він явно вважав Феста безнадійним (Мф. 7:6). У своєму виступі Павло двічі звернувся до всієї аудиторії (26:8,29), але основну увагу зосередив на Агриппі.
[15] Див. 7:58
[16] Можливо, що слова «народ мій» відносяться до юдеїв у Тарсі; ймовірніше, що вони відносяться до юдейського населення в Юдеї.
[17] Зверніть увагу на слова «дванадцять колін». Міф про «загиблі десять колін» сприяв появі на світ безлічі псевдовчень. Маршалл відмічав: «Думка про те, що тільки Іудине і Веніамінове коліна (південна частина царства), що повернулися з вавилонського полону, склали юдейський народ у новозавітні часи, є міфом, який все ще чіпляється за життя (див. напр. Лк. 2:36)». Вірсбі писав: «Хоча десять північних колін (Ізраїль) дійсно були в 722 до Р. Х. завойовані Ассирією і до певної міри асимілювалися, твердження про те, що ці десять колін «загинули», або зникли, є помилковим. Ісус говорив про усі дванадцять колін (Мф. 19:28); те саме говорили Яків (Як. 1:1) і апостол Іоанн (Одкр. 7:4-8; 21:12)». Брюс коментував: «Міф про десять загиблих колін не підтверджується біблійним оповіданням».
[18] Див. також Іов. 19:25-27; Пс. 16:10; Іс. 26:19; Ос. 6:2. Тут слід додати також приклади тих, хто воскресив з мертвих у старозавітні часи (3Цар. 17:23; 4Цар. 4:35; 13:21).
[19] Саддукеї, які не вірили у воскресіння мертвих, приймали п’ять книг Мойсеєвого закону, але не книги пророків.
[20] Множина вказує на те, що в даний момент Павло звертався до усіх присутніх, а не тільки до одного Агриппи.
[21] Під «ім’ям Ісуса» слід розуміти усе, чим Він був, і усе, чому Він учив.
[22] Вживання цього слова Павлом у даному контексті означає, що тепер він розумів, що вони були невинні в тих звинуваченнях, за яких їх запроторювали в темниці.
[23] Звідси починається третя розповідь Павла про своє навернення в Діяннях. Усі три розповіді були використані в уроках «На шляху до апостольства» і «Масовий вбивця хрестився!». Див. ці розділи з метою додаткових коментарів до опису, представленого в Діян. 26.
[24] МакГарві.
