НІ, НАГАДУВАННЯ! (25:10-12)
У цей момент наша розповідь робить крутий віраж. Замість повтору, вона стає нагадуванням, запевненням у тому, що Бог завжди дає «полегшення» (1Кор. 10:13).
Бог захистив Павла
На ваги було кинуто життя Павла, і він дав відсіч наймогутнішій людині в Палестині (див. Ін. 19:10). Він сказав «ні»: «Я стою перед судом кесаревим, де і належить мені судимому бути. Юдеїв я нічим не кривдив, як і ти добре знаєш. Якщо я неправий і що-небудь зробив, варте смерти, то не відмовляюся померти; а якщо нічого того немає, в чому ці звинувачують мене, то ніхто не може видати мене їм. Вимагаю суду кесаревого» (в. 10, 11).
У нашому тексті міряються силами римський правитель і римський громадянин – і, з Божою допомогою, громадянин перемагає.
Римський громадянин мав право апелювати до кесаря, якщо вважав, що його справа вирішена несправедливо. У цього права зрідка траплялися виключення (у тих випадках, коли йшлося про вбивць і злодіїв, спійманих на місці злочину), але це було одне з основних прав римських громадян[1]. Коли громадянин говорив: «Caesarem арреllо»[2], справу негайно забирали з рук його судді.
Кесарем під час Павлової апеляції був Нерон, який вступив на престол в 54 р.. Знаючи криваву історію Нерона, ми можемо визнати дивним, що Павло побажав віддати своє життя в його руки. Але не забувайте, що перші п’ять років царювання Нерона (поки він перебував під впливом Сенеки[3] та інших) римляни вважали «золотим століттям». У 59 р. ніщо не провіщало подій 64 і 65 років[4].
Поза сумнівом, Фест був здивований. Хоча в кожного римського громадянина було право звернутися із скаргою в Рим, небагато наважувалися на це через зніяковіння і незручності. Нікому не хотілося увійти до столиці в супроводі озброєної охорони. До того ж, звичайна людина навряд чи могла витратити стільки часу на переїзд і перебування в Римі в очікуванні слухання справи (див. 28:30).
Схвильований, Фест «…поговоривши з радниками» (25:12а), щоб розібратися, що йому робити. Вони, без сумніву, сказали йому, що Павло мав на це повне право і що в правителя, як представника Риму, не було іншого вибору. З палаючим обличчям Фест повернувся на суддівське місце і вимовив древню формулу: «Caesarem appellestі; ad Caesarem іbіs: «Ти вимагав кесаревого суду, до кесаря і підеш» (в. 12б).
Говорячи ці слова, Фест, ймовірно, був охоплений суперечливими почуттями. Він, напевно, відчував пекучу досаду через несподівану відсіч з боку того, хто для нього був «ніким». Він ясно нервував відносно того, як повести справу, щоб вона не відбилася на його правлінні. Але він також, мабуть, переживав і почуття полегшення: скоро цей докучливий чоловік і обтяжлива справа вийдуть з-під його відповідальності!
«Правитель «звелів тримати його [Павла] під вартою» до тих пір, поки не будуть зроблені приготування, щоб послати його «до кесаря» (в. 21). Нарешті Павло вирушить до Рима!
Замислюючись над апеляцією Павла, задаєшся певними питаннями. Раз Павло знав про своє право звернутися до кесаря, чому він не скористався цим правом раніше (уникнувши б тим самим двох років ув’язнення в Кесарії)? Чому він наполіг на своєму праві саме тепер?
Очевидно, до того моменту, коли Фест заговорив про повернення в Єрусалим, Павло думав, що в нього було декілька можливостей потрапити до Рима. Одними відкритими дверима була для нього апеляція до кесаря, але це були найменш переважні двері[5]. Павло не хотів з’являтися в Рим як ув’язнений[6], йому хотілося увійти до Рима вільною людиною, яка б могла йти туди, куди захочеться, проповідувати там, де забажає[7]. Впродовж тих двох років, коли Фелікс тримав його в ув’язненні, у Павла були підстави вірити, що його можуть звільнити в будь-який час. Коли ж Фелікс покинув країну, не звільнивши Павла, одна з дверей закрилася прямо перед його носом[8].
Коли правління було передане Фесту – людині, в якої не було ні розуміння підступності юдеїв, ні поваги до християнства, – почали закриватися і інші двері. Нарешті, коли правитель повідомив Павлу про те, що його відправлять до Єрусалима, відкритими залишилися лише одні двері – апеляція до кесаря. Павло кинувся в ці двері перш, ніж вони також закриються.
Чи припустився Павло помилки, вимагаючи кесаревого суду? Врешті-решт, хіба цар Агриппа пізніше не сказав Фесту: «Можна було б звільнити цього чоловіка, якби він не вимагав кесаревого суду» (26:32б)? Так, Агриппа зробив таку заяву, але це сталося значно пізніше (25:13,14)[9]. Якби Павло не перешкодив планам правителя своєю апеляцією до кесаря, то Лука читав би його некролог ще до того, як Агриппа і Вереніка прибули в Кесарію[10].
Тут ми знову бачимо Божу правицю. Вимога суду кесаревого дала Павлу можливість благовістити царю Агриппі (9:15; 26:1). Вимога суду кесаревого залишала Павла під захистом Риму, поки він не покине межі країни (див. 25:21). Звернувшись до кесаря, Павло зміг пізніше розширити сферу впливу Євангелія, принісши його в кесарів палац (Діян. 9:15; Фил. 4:22). Завдяки зверненню до Риму, Павлу навіть вдалося проповідувати Нерону (Діян. 27:24). Можливо навіть, що саме Бог «змусив» Павла звернутися до кесаря (28:19) з тим, щоб Павло зміг підняти питання про легалізацію християнства перед імператорським судом.
Бог оберігає нас
У цій історії ми знаходимо для себе багато уроків, але я хочу зупинитися на одному з них – на тому, як чудово Бог оберігає Своїх святих. Я вже посилався на 1Кор. 10:13. Увесь вірш звучить так: «Вас спіткала спокуса ніяка інша, тільки людська; і вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом із спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести»[11].
У цьому вірші Павло дуже багато що сказав про спокуси – випробування. Випробування приходять до усіх; ніхто від них не застрахований. Наші випробування не унікальні; в інших теж були такі самі проблеми в минулому. Але важливе те, що християни можуть бути упевненими: коли приходять такі випробування, вони підконтрольні Богу! Ми знову і знову бачимо докази цьому: не можна заперечувати Божої турботи про Павла. Ми стали свідками того, як «тюремні кайдани, пожадливість, низькі політичні мотиви і ненависть… використовувалися Богом для виконання Його великої мети серед тих, хто завдяки вірі опинився в Його планах»[12].
У 1Кор. 10:13 Павло говорить про дві обіцянки відносно спокус. По-перше, Бог не лише допускає випробування, Він також і обмежує їх[13]: «Але довіртеся Богові. Він не введе нас у спокусу [або випробування] понад ваші сили, а разом із спокусою вкаже і як уникнути її, щоб встояти» (суч. пер.).
Чи доводилося вам чути, як християнин намагається виправдати свій гріх словами: «Я просто не міг цього більше витримати»? Така заява відбиває недовіру до вірності Божої! Якщо тій людині стало неможливо «більше витримати», виходить, Бог допустив випробування понад її сили – і, значить, Богові не можна довіряти! Але істина в тому, що, якщо ми не «витримуємо більше», це відбувається тому, що ми не хочемо «більше витримувати», а не тому, що не можемо! У Павла було більше скорботи, ніж більшість з нас колись випробує, але він не скаржився: «Господи, Ти дав мені більше, ніж я можу перенести!»
Друга обіцянка яскраво проілюстрована в розділі 25. Бог не лише обмежує наші труднощі; Він також дає засоби для їх подолання: «Із спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести». Грецьке слово, перекладене як «полегшення», буквально означає «вихід». Це слово вживалося воїнами першого століття, коли вони розповідали, як опинялися в оточенні (і поразка здавалася неминучою), і як несподівано у ворожих рядах з’являвся пролом, і вони рятувалися – отримували «полегшення»!
Характер «полегшення» залежить від трьох чинників. Один – це природа самої проблеми. Засіб полегшення пов’язаний з проблемами, що стоять перед нами. Павло, щоб отримати «полегшення» від замаху на своє життя в Єрусалимі, мав повідомити про змову добросовісному римському воєначальнику. Щоб отримати «полегшення» від відсилання його назад в Єрусалим, він мав апелювати до кесаря. Другий – це те, що Бог знає можливості тих, хто зазнає труднощі. Він підганяє проблеми і їх рішення так, щоб вони були нам під силу[14]. «Полегшення», дане Павлу, мені б просто не підійшло: він був римським громадянином, а я ні. По-третє, «полегшення» залежить від Божих задумів і цілей відносно тих, хто зазнає труднощі.
Коли ми потрапляємо в біду, ми можемо не розпізнати що нам Богом надається «полегшення». Часто це буває не той шлях, який ми б обрали для себе, якого ми б хотіли. У Кесарії Боже «полегшення» не співпадало з бажаннями самого Павла: адже йому хотілося увійти до Риму вільною людиною, а не в’язнем. Проте, Божим «полегшенням» була апеляція до кесаря, подобалося це Павлу чи ні. І так само, коли на нас обрушуються випробування, нам хочеться, щоб Бог прибрав їх від нас і тим дав би нам «полегшення». Проте Бог, можливо, допустив такі випробування для того, щоб зробити нас кращими (Як. 1:2-4). У цьому випадку Його «полегшення» полягатиме в тому, щоб ми навчилися жити з нашими проблемами і більше покладатися на те, що Він зміцнить нас![15]
Запам’ятайте дві істини, щоб бути готовими, коли до вас прийде горе: (1) Полегшення дається завжди – потрібно тільки його пошукати. Бог обіцяв, що так буде! Він потурбувався про Павла; Він потурбується і про нас! (2) Перемога завжди можлива – потрібно тільки прагнути до неї. Бог не штовхає нас у відкритий вихід. Ми повинні самі вирішувати, чи варто їм скористатися. Якщо ми дозволимо Богові працювати в нашому житті, упокорюючись перед Його волею, випробування ніколи не візьмуть над нами гору!
ВИСНОВОК
Давайте подивимося на останню різницю в історіях про Фелікса і Феста. Коли Павло проповідував Феліксу, той «пройнявся страхом» (24:25). Коли Павло проповідував Фесту, правитель опинився «в утрудненні» (25:20) і визнав усю цю справу «нерозважливою» (25:27). Пізніше він сказав: «Безумствуєш ти, Павле! Велика вченість доводить тебе до божевілля» (26:24б).
Історія з Феліксом розкриває перед нами трагедію людини, серце якої може бути зворушене, але яка не має сили волі звернутися до Бога. Епізод з Фестом показує трагедію того, чиє серце взагалі не може бути зворушене. Той, чиє серце огрубнуло у ваді, неуцтві і байдужості, вважає, що проповідь Євангелія – це марнослів’я божевільного (Еф. 4:19; Євр. 3:13; 1Кор. 2:14).
Я молюся про те, щоб ви не походили на Фелікса або Феста. Чи не огрубнуло ваше серце? Коли ви усвідомлюєте, що вам треба підкоритися Богові, чи відгукнетеся ви без коливань? Від цього залежить, де ви проведете вічність!
[1] Спочатку громадянин апелював до народу. Пізніше апеляція була звернена до римського сенату, який представляв народ. Ще пізніше імператор став розглядатися як народний представник.
[2] В оригіналі тексту ця формула наводиться грецькою мовою. Іноді вживалася довша формула: «Cives Romanus sum, provoco ad Caesarem».
[3] Сенека був братом Галліона. Див. обговорення Діян. 18:12 у розділі «Господь завжди тримає Своє слово!».
[4] У 64/65 рр. Нерон почав гоніння на християн.
[5] Див. 28:19, де Павло каже: «Я змушений був вимагати суду в кесаря» (виділено мною).
[6] Згідно Фил. 1:12-17, у братів у Римі були суперечливі почуття відносно ув’язнення Павла. Деяких явно бентежили його кайдани.
[7] Можливо, Павло по-своєму уявив обіцянку Ісуса про те, що він піде в Рим (23:11), вважаючи, що він заради цієї подорожі буде звільнений. Вже так було, що Павло неправильно зрозумів попередження Духа (20:22-25); він міг також неправильно уявити і обіцянку Ісуса.
[8] Окрім тих випадків, коли Павла визнали невинним, і його слід було звільнити, він, ймовірно, чекав, що його відпустять, коли Фелікс поїде з Палестини. Часто, коли правитель змінювався і залишав країну, одним з його останніх актів милосердя було звільнення ув’язненого, відносно якого він не прийняв жодного рішення (див. 24:27).
[9] Не забувайте, що це була особиста думка Агриппи, який не брав участі в судовому розгляді цієї справи.
[10] Правитель вважав, що діяти треба «без усякого зволікання» (25:17). І в Єрусалим він би, поза сумнівом, відправив Павла відразу ж. У Діян. 28:19 Західний текст приписує Павлу слова: «Я змушений був вимагати суду в кесаря, … щоб позбавити свою душу від смерті». (Ще одна причина, чому ми віримо, що Павло не помилився, коли зажадав суду в кесаря, полягає в тому, що, виступаючи перед своїми обвинувачами, він зазвичай дозволяв Духові говорити через нього [Мк. 13:11].)
[11] Слово, перекладене в 1Кор. 10:13 як спокуса (пейрасмос), у Новому Завіті вживається в двох значеннях. Одне його значення – «спокуса» (як у 1Кор. 10:13), друге – «випробування». Вибір слова визначається контекстом. «Спокуса», або спокуса зробити недобре, завжди виходить від диявола (Як. 1:13). Від Господа іноді можуть виходити «випробування», але вони завжди посилаються нам для зміцнення нашої віри, а не для її руйнування. Диявол спокушає нас чинити невірно; Бог же випробовує нас для зміцнення нашої віри. У кожній спокусі є спосіб її уникнути; кожне випробування може зробити нас сильнішими.
[12] Ед Вортон.
[13] Це добре ілюструють перші два розділи книги Іова. Бог допускає, щоб випробування зробили нас сильнішими.
[14] Цікавою ілюстрацією є Йосиф: у сексуальних спокусах Бог посилає декому «полегшення», даючи їм силу встояти проти спокус; Йосиф же отримав інше «полегшення» – він просто втік (Бут. 39:12)!
[15] У цьому місці можна навести практичні приклади, конкретно назвавши проблеми, з якими стикаються присутні християни. Наприклад, у тій частині світу, де живу я, можна сказати: «Якщо ваш шлюб нещасливий, ви можете бажати від Бога такого «полегшення», щоб ви звільнилися від шлюбних уз, тоді як Боже «полегшення» може полягати в тому, щоб ви постаралися зробити вашу дружину (чи чоловіка) щасливішими!»
