Один проповідник, мій товариш, почав проповідь «Про зволікання» з таких слів: «Це украй необхідна тема… ось вже декілька місяців я збираюся зупинитися на ній… але з якихось причин усе відкладаю!»
Усі ми грішимо тим, що відкладаємо виконання завдань, особливо тих, які нам не приносять задоволення. Студенти відкладають курсові роботи, чоловіки відкладають виконання робіт з ремонту будинку; американці відкладають заповнення рахунків зі сплати податків, поки не настає крайній термін 15 квітня[1].
У той час, як багато занять, які ми відкладаємо, буденні і незначні, деякі завдання і рішення, що відкладаються, важливі неймовірно. До справ особливої важливості відноситься наше зволікання у виконанні наміру стати християнами. Кажуть, одного разу сатана проводив конференцію з бісами. Він сказав, що стурбований зростанням кількості християн і запитав, чи якщо в них якісь пропозиції, як уповільнити таку тенденцію. Один біс сказав: «Ми можемо казати людям, що раю немає, і тому немає необхідності ставати християнами». «Ні, це не годиться, – сказав сатана. – Усі, хто вірить у Бога, знають, що є щось за межами цього життя – перебування разом із Самим Богом». Слово узяв інший біс: «Ми можемо говорити людям, що немає пекла, щоб їм немає про що турбуватися, якщо вони не стануть християнами». Сатана зітхнув: «Це теж не годиться. Всякий, хто бачить несправедливість у світі, знає, що має настати час, коли настане справедливість». Нарешті, один біс запропонував: «Можна казати людям, що їм слід ставати християнами, що є і рай, і пекло – але немає нужди квапитися». Сатана засміявся і сказав: «Прекрасно! Це принесе більше число загиблих, ніж будь-яка інша наша проповідь!» Історія вигадана, але сенс її реальний: думка про те, що «немає нужди квапитися», відправила мільйони людей на зустріч з Богом непідготовленими.
У цьому розділі увага зосереджена на класичному прикладі зволікання, описаному в книзі Діянь: ненавернення правителя Фелікса в розділі 24. Вивчаючи цей розділ, я був уражений схожістю Павла, коли він стояв перед Феліксом у першій частині цього розділу, з Феліксом, що стоїть перед Павлом в останній його частині. Павла судили тільки півдня; Фелікса ж судили два роки.
ДВОЄ НА СУДІ (24:24)
«Через кілька днів [після того, як Павла повернули в ув’язнення нібито заради його безпеки] Фелікс, прийшовши з Друзіллою, дружиною своєю, юдеянкою, покликав Павла і слухав його» (в. 24а). Виконуючи свої обов’язки правителя, Фелікс багато їздив, інспектуючи доручений йому район, наносячи візити ввічливості іншим чиновникам, і т. ін. Ось з такої поїздки правитель і його дружина повернулися в Кесарію[2].
Перш, ніж піти далі, слід коротко зупинитися на цій знаменитій парі. Фелікс[3] народився рабом у домі Антонії, матері Клавдія. Антонія полюбила Фелікса і його брата Паласа і звільнила їх. Палас став фаворитом Клавдія і після того, як Клавдій став імператором, користувався великим впливом в імперії. Саме завдяки впливу Паласа Феліксу було спочатку надано місце в уряді Самарії, а потім і місце прокуратора Юдеї. Фелікс був першим рабом в історії, який піднявся до такого положення.
Хоча Фелікс і обіймав високу посаду, за своєю вдачею він не відповідав цій посаді. Римський історик Тацит говорив, що «жорстокий і хтивий, [Фелікс] мав царські повноваження при характері раба». Один письменник характеризував його як жорстокого, продажного, пожадливого. Фелікс правив під час серйозних хвилювань в Юдеї. Людина, яка має такт і дипломатичні здібності, могла б впоратися із ситуацією, але Фелікс таких рис не мав. Історики кажуть, що його жорстоке правління стало головним фактором в юдейському повстанні, що спалахнуло менш, ніж через десять років, і призвело до руйнування Єрусалиму.
Жінка, які сиділа поряд з правителем, відповідала йому як за егоцентричністю, так і за неприборканою похіттю. Вона була з безславної сім’ї Іродів. Її батько убив апостола Якова (12:1,2). Її двоюрідний дід убив Іоанна Хрестителя (Мф. 14:1-12) і знущався з Ісуса (Лк. 23:6-12). Її прадід намагався убити немовля Ісуса (Мф. 2). Друзілла названа «юдеянкою», бо її прабабка, Маріамна, була родом з відомої юдейської сім’ї[4]. У Друзілли був брат, Ірод Агриппа ІІ, і сестра Вереніка, з якою ми познайомимося в розділі 25.
Історики одностайні у вихвалянні чуттєвої краси Друзілли. Кловіс Чепел говорив, що вона була «настільки ж прекрасна зовні», наскільки «розбещена усередині». Друзілла була третьою дружиною правителя[5]. Фелікс увів її від чоловіка, коли їй було лише шістнадцять років. Друзіллі ще не виповнилося і двадцяти, але вона вже була в цьому світі як риба у воді.
Отже, Фелікс і Друзілла повернулися в Кесарію. Знайомлячись з новинами, вони почули Павлове ім’я, і Друзілла, мабуть, захотіла побачити і почути його. У Західному тексті додано, що Друзілла «захотіла поглянути на Павла і послухати його розмови, і [Фелікс], бажаючи зробити їй приємне, покликав Павла». Навіщо Друзіллі знадобилося слухати Павла? Просто розважитися в нудний вечір[6], або ж у неї було щире бажання дізнатися більше про Вчення? Хотілося б сподіватися, що її інтерес був щирим.
Якою б не була причина, Фелікс «покликав Павла» (24:24б). Крофорд зображує таку сцену: «Фелікс віддає наказ привести його з камери, щоб він більше розповів про віру в Христа. …Дінь, дінь – дзвенять ланцюги мармуровими сходами, і перед ними з’являється Павло. Його одяг тхне тюремним смородом. Він маленького зросту, і на вигляд йому можна дати років вісімдесят, хоча насправді йому лише близько шістдесяти. Він ввічливо кланяється правителеві і красуні, що сидить поряд з ним. На їх прохання він починає викладати перші принципи віри.
ЗВИНУВАЧЕННЯ (24:24,25)
Стоячи перед Феліксом і Друзіллою, Павло міг би зачарувати їх своїми міркуваннями на багато тем: з грецької філософії, з древньої міфології, а також оповіданнями про чудеса, які бачив у своїх мандрах. Проте Павла цікавили не їх оплески, а їх душі[7]. Він заговорив «про віру в Христа Ісуса» (в. 24в). Оскільки Друзілла мала в собі частку юдейської крові, то апостол, видно, почав із старозавітних пророцтв, пояснивши їх виконання в житті Ісуса (див. 17:2,3). Він, поза сумнівом, говорив про розп’яття і воскресіння Ісуса, а також про необхідність віри в Нього заради спасіння (4:12; 2:37,38).
Потім міркування Павла прийняли несподіваний оборот. Він зачепив їх за живе, заговоривши як би про них особисто і вказавши, що віра в Ісуса припускає дотримання вимог моральності і дотримання етичних норм. Іноді мені доводилося чути, як люди кажуть: «Проповіднику, ви вже не проповідуєте, а втручаєтеся в чужі справи». Рано чи пізно хороший проповідник починає втручатися в чужі справи; проповіді повинні зачіпати за живе.
Мова Павла била влучно в ціль; вона викривала, була безжальною і ризикованою. Лука згадує три пункти в плані проповіді апостола: «Він говорив про правду [праведність; суч. пер.], про стриманість і про майбутній суд» (в. 25а; виділено мною). Під час суду над Павлом у присутності Фелікса проти нього було висунені три звинувачення (24:5,6) – звинувачення, які являли собою патентовану брехню. Тепер же, по суті, три звинувачення були висунені проти Фелікса і Друзілли – усі вони були болюче правдиві.
Парі, чиї імена були синонімами несправедливості і зла, Павло говорив про «правду». Старогрецьке слово, що перекладається як «правда» («праведність»[8]), може означати «чинити по правді». Псаломщик говорив Господові: «Язик мій буде голосно провіщати слова Твої, бо всі заповіді Твої – правда» (118:172). Ісус говорив, що «належить нам виконати всяку правду» (Мф. 3:15б). Віра Авраама була зарахована «йому в праведність» (Рим. 4:3б). У понятті праведності також міститься думка про «справедливість», про безсторонність і чесність – риси, з якими правитель і його дружина не були знайомі.
Простіше кажучи, Павло проповідував про гріх, зокрема, про те, що Фелікс і Друзілла – грішники, які потребують Божої благодаті! Ісус казав, що Святий Дух «викриє світ за гріх, і за правду». (Ін. 16:8б). Це найважливіше, що треба світу сьогодні, бо він втратив почуття гріха. Письменник і поет Філіс МакГінлі зауважив: «Люди більше не грішні. Вони просто або незрілі, або бідні, або злякані, або, особливо, хворі». Подобається це світу чи ні, але гріх залишається гріхом, а ціна за гріх – як і раніше духовна смерть (Рим. 6:23)!
Одного разу, коли президент США Кальвін Кулідж повернувся з богослужіння, його запитали про тему проповіді. Президент, відомий своєю неговіркістю, відповів: «Гріх». Співрозмовник наполягав: «Що проповідник говорив про це?» Кулідж відповів: «Він був проти». Багато хто не заперечує проти того, щоб проповідник говорив про гріх – до тих пір, поки він просто «проти». Проте Павло, що було особливо неприємно, став зачіпати за особисте. Двом людям, для яких похіть у житті була головною, Павло говорив про «стриманість».
У Біблії багато говориться про стриманість. Стриманість – це частина плоду Духа (Гал. 5:23), одна з християнської благодаті (2Пет. 1:6)[9]. Слово «стриманість» означає самодисципліну, внутрішню силу управляти бажаннями, здатність розіпнути «плоть …з пристрастями і похотями» (Гал. 5:24б). Людина, здатна стримувати себе, сторониться того, що погане[10].
За Павлових часів це слово також «часто означало сексуальну чистоту, дотримувану завдяки стриманій поведінці»[11] (напр. 1Кор. 7:9). Таке було небезпечно говорити в обличчя парі, яка безсоромно живе в безперечному сексуальному гріху (1Кор. 9:10). Коли Іоанн Хреститель почав проповідувати подібне до двоюрідного діда Друзілли, він позбувся голови (Мф. 14:4,10)! Проте саме це треба було сказати Феліксу і Друзіллі – і Павло зробив це без коливань!
Сьогодні нам потрібні такі люди, які б не боялися у своїх проповідях викривати сексуальний гріх, що просочив наше суспільство (див. 2Тим. 4:1-4). Багато тисяч коять перелюб, не замислюючись про швидкі і вічні наслідки (Рим. 13:9; 1Кор. 6:18-20; Гал. 5:19-21). Як і раніше істинне, що «хто ж перелюбствує з жінкою, у того немає розуму» (Прит. 6:32а).
У Павла залишалася ще одна істина, яку він мав намір пояснити. Йому треба було відповісти на питання: «Яка різниця, правильно живе людина чи ні, стримується чи ні?» Фелікс і Друзілла могли б сказати: «Павле, ти прожив богоугодне життя, наповнене стриманістю, – і куди воно тебе привело? Ти стоїш перед нами в кайданах і в брудному тюремному одязі. А ми жили, як хотіли, і сидимо на тронах у царському вбранні!» Їм треба було зрозуміти, що Бог не зводить усі рахунки в цьому житті. Парі, яка жила однією миттю, Павло говорив «про майбутній суд».
Павло стояв перед тронами Фелікса і Друзілли, але він хотів, щоб вони зрозуміли, що одного разу вони з’являться перед вічним престолом, щоб відзвітувати за потурання собі і безпутне життя (Рим. 14:12; 2Кор. 5:10; Одкр. 20:11-15). Афінянам Павло виголосив наступне: «Бог нині повеліває всім людям усюди покаятися; бо Він визначив день, у який праведно судитиме весь світ, через наперед настановленого Ним Мужа, подавши свідчення всім через воскресіння Його з мертвих» (Діян. 17:30б,31).
З багатьох кафедр у наші дні ми не чуємо проповідей про суд. Людям хочеться вірити, що після цього життя сяюча небесна приймальна комісія вітатиме усіх до єдиного. Проте, як підкреслив автор Послання до Євреїв:
- «Людям визначено один раз умерти, а потім суд» (Євр. 9:27; виділено мною).
- «Бо коли ми, одержавши пізнання істини, свавільно грішимо, то не зостається більше жертви за гріхи, але якесь страшне очікування суду й лютости вогню, готового пожерти противників» (Євр. 10:26,27).
- «Ми знаємо Того, Хто сказав: “У Мене помста, Я відплачу, – говорить Господь”… Страшно впасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:30,31)[12].
[1] Цей приклад слід видозмінити залежно від аудиторії. Які справи зазвичай відкладають люди?
[2] Можливо, що слово «прийшовши» просто означає, що вони прибули звідти, де жили в Кесарії, до того місця, де був ув’язнений Павло, але оскільки правитель зазвичай проживав у преторії, і саме там знаходився Павло, то найбільш природним значенням слова «прийшовши» є їх повернення в місто.
[3] Ім’я «Фелікс» означає «щасливий». Можливо, це ім’я він узяв собі після того, як був звільнений з рабства. Проте ми ще побачимо, що «пан Щасливий», насправді, був не так вже щасливий.
[4] Маріамна була однією з дружин Ірода Великого і матір’ю Аристобула, від якого веде своє походження Друзілла.
[5] Усі шлюби Фелікса служили східцями для сходження соціальними сходами; усі три дружини були царського походження. Одна з них була внучкою Антонія і Клеопатри.
[6] Гріх швидко надокучає. Якщо в наше аморальне століття воскресити розпусника з древнього Вавилону, він просто позіхне і скаже: «Я усе це бачив раніше».
[7] Як би не були вони розбещені, Бог хотів, щоб Фелікс і Друзілла набули спасіння (2Пет. 3:9). Вони були «важким випадком», але не важче, ніж інші, – ті, хто прийшов до рятівного пізнання Христа (Симон волхв, тюремний сторож, сам Савл та ін.).
[8] «Праведність» – одне з улюблених слів Павла; у своїх листах він спожив його п’ятдесят шість разів.
[9] Див. також 1Кор. 9:25 і Тит. 1:8.
[10] Грецьке слово, перекладене як «стриманість», є складним словом і буквально означає «від сили».
[11] Кістемейкер (виділено мною).
[12] Можна використовувати також 2Сол. 1-9; 1Пет. 4:17-19; 2Пет. 2:9-14; 3:3-10.
