УПЕВНЕНИЙ ЗАХИСТ (24:10-21)
Якщо юдеї сподівалися, що правитель допитає Павла, то їх спіткало розчарування. Замість цього, правитель просто «дав йому знак говорити», і Павло приступив до власного захисту (в. 10а).
Павло не став лестити (див. 1Сол. 2:5а), а просто звернувся до досвіду Фелікса в спілкуванні з юдеями: «Знаючи, що ти багато років справедливо судиш народ цей, я тим вільніше буду захищати мою справу» (в.10б)[1]. З Господньою допомогою, апостол зберігав цілковите самовладання і залишався хазяїном положення. Ісус обіцяв: «Накладуть на вас руки і гнатимуть вас, видаючи в синагоги і у в’язниці, і поведуть перед царів і правителів за ім’я Моє. І буде це вам на свідчення. Отже, покладіть собі у серцях ваших не загадувати наперед, що відповідати, бо Я дам вам уста і премудрість, якій не зможуть противитися, ні суперечити всі супротивники ваші» (Лк. 21:12-15).
Тепер, коли Павло стояв перед правителем, настав час виконання цієї обіцянки.
Спочатку він відповів на звинувачення в підбурюванні до безладів: «Ти можеш довідатися, що не більше дванадцяти днів минуло[2], як я прийшов до Єрусалима на поклоніння»[3] – а не для провокації безладів (в. 11). Важливість згадки дванадцяти днів полягає в тому, що за такий короткий час Павло не міг підняти людей на бунт, і крім того, оскільки події були зовсім свіжими, Феліксу не склало б труднощів знайти свідків, які могли б розповісти йому, що ж сталося насправді.
Павло додав: «Ні в святилищі, ні в синагогах, ні в місті вони не знаходили мене як такого, що з ким-небудь сперечається або викликає розбрат у народі» (в. 12). Павло був незвично мовчазний в Єрусалимі, ймовірно, намагаючись заспокоїти єрусалимських старійшин, які боялися, що його присутність може привести до безладів (21:22)[4].
Потім апостол одним ударом покінчив зі своїми обвинувачами: «І не можуть довести того, в чому тепер звинувачують мене» (в. 13). Синедріон не мав у розпорядженні достовірної інформації з перших рук для звинувачень, що пред’являлися; вони спиралися тільки на чутки. Вони не привели із собою жодного свідка – тільки солодкомовного оратора. Звинувачення – це ще не доказ провини.
Павло, проте, узяв на себе одне звинувачення: він визнав, що дійсно є християнином. «Але признаюся тобі в тому, що, згідно вченню, яке вони називають єрессю[5], я дійсно служу Богові отців моїх» (в. 14а). Зверніть увагу на фразу «Богові отців моїх». Він як і раніше ототожнював себе з юдеями, навіть зі своїми обвинувачами. Він сказав: «Я дійсно служу Богові отців моїх і вірую всьому, що написано в Законі і Пророках» (в. 14б). Він не відкинув юдейського Писання; більше того, він вірив у передбачене Писанням пришестя Месії і Його царства. «Павло і ранні християни вважали себе не «колишніми юдеями», а «юдеями, що сповнилися»[6], істинним сім’ям Авраамовим (Гал. 3:29).
Що стосується «написаного в Пророках», Павло додав: «Маючи надію на Бога, що буде воскресіння мертвих, праведників і грішників, чого і самі вони сподіваються»[7] (в. 15). Старозавітні пророки говорили про воскресіння (див. Дан. 12:2,3). Оскільки саддукеї не вірили у воскресіння Христове, то деякі з присутніх старійшин були, більш за все, фарисеями, які в це вірили. Таким чином, Павло міг говорити про «надію [на те] …чого і самі вони сподіваються»[8] (виділено мною).
Концепція воскресіння припускає судний день – день, коли усі стоятимуть перед Богом і даватимуть звіт. Тому Павло сказав: «Тому і сам дбаю я завжди мати непорочну совість перед Богом і людьми» (в. 16). Іншими словами: «Я стою перед тобою, Феліксе, невинний!»
Одне звинувачення залишилося без відповіді – конкретне звинувачення в спробі осквернити храм.
Павло почав пояснювати, що насправді сталося: «По багатьох роках[9] я прийшов, щоб доставити моєму народові милостиню[10] і приношення» (в. 17). Пожертвування, які приніс Павло, призначалися для конкретних юдеїв (юдеїв-християн з Єрусалиму) – але, проте, юдеїв, і тому його заява, що він приніс пожертвування своєму «народу», була вірною. Фелікса, мабуть, зацікавили слова «милостиня і приношення»[11]. Мабуть, цей юдей – людина із коштами і впливом; може, це шанс поживитися чимось від нього (див. в. 26)!
Павло продовжував: «При тому знайшли мене очищеним у храмі [див. 21:26] не з народом і не з галасом» (в. 18). Ці факти можна було звірити із записами в храмі. «Це були деякі асійські юдеї, котрим належало б стати перед тобою і звинувачувати мене, коли щось мають проти мене» (в. 19). Юдеї з Асії були першими, хто звинуватив Павла в оскверненні храму (21:27,28), і якщо їх звинувачення були справедливими, їм слід було б бути тут як свідки звинувачення[12]. Знову Павло доводив, що звинувачення юдейських керівників проти нього були голослівними (в. 13).
Він завершив прямим викликом членам синедріону: «Або самі ті нехай скажуть, яку знайшли вони в мені неправду, коли я стояв перед синедріоном, хіба тільки одне те слово, яке голосно промовив я, стоячи поміж ними, що за вчення про воскресіння мертвих я нині приймаю суд від вас»[13] (в. 20,21).
Уявляю, як почервоніли обличчя первосвященика і старійшин від зніяковіння і обурення. Коли Павло стояв перед синедріоном, вони не винесли йому звинувачення в порушенні закону[14]. Просто після того, як Павло вимовив «за надію на воскресіння мертвих мене судять» (див. 23:6-10), здійнявся шум і гамір. Відповіді в них не було – принаймні такої, яку можна було висловити перед Феліксом.
Перед своїми обвинувачами Павло стояв не переможеним, а переможцем, чекаючи рішення правителя. Його мали звільнити.
ГАНЕБНЕ РІШЕННЯ (24:22,23)
Я згадував раніше, що юдейські керівники не знали, що Фелікс мав у розпорядженні донесення римського тисяцького Клавдія Лісія. Вони також не припускали, що правитель трохи знайомий з християнством. Лука каже, що Фелікс хотів «докладніше довідатися про це вчення» (в. 22)[15]. Звідки у Фелікса були початкові знання про «вчення», Лука не каже. Може, римський сотник Корнілій (10:148) поділився своєю вірою з правителем. Може, Фелікс чув проповіді євангеліста Филипа (8:40; 21:8), коли той «благовістив …про Ісуса» (8:35). А можливо, він просто вважав, що правитель зобов’язаний знати про те, що відбувається навколо. Проте схоже було, що ці знання Фелікс сприйняв тільки розумом, але не серцем. Він бачив світло, але вважав за краще жити в темряві.
Але навіть якщо ці знання і не змінили життя Фелікса, то хоч би не дозволили йому встати на бік юдейської делегації. Павло явно не був винен у чомусь такому, що було б варте «смерти чи кайданів» (23:29), і його слід було звільнити[16], але правитель турбувався більше про те, як залишитися в ладу з юдеями (див. 24:27), а не про справедливість. Більше того, він вже роздумував над тим, як забрати у свої загребущі руки ті кошти, про які згадав Павло (див. в. 26).
Тому Фелікс і оголосив відстрочення, сказавши юдейській делегації: «Розгляну вашу справу, коли прийде тисяцький Лісій» (в. 22б). Немає жодних натяків на те, що Фелікс викликав Лісія або що тисяцький сам приходив у Кесарію для обговорення цієї справи[17]. Слова правителя були просто приводом, щоб не приймати рішення, виправданням відстрочення. Схоже, Фелікс взагалі любив відкладати справи (див. в. 25). І юдейські керівники вирішили почекати до тих пір, поки не станеться заміна Фелікса (див. 25:1,2).
Тим часом Фелікс «наказав сотникові стерегти [Павла], але не утискувати його і не забороняти нікому з його близьких служити йому або приходити до нього» (24:23). Положення апостола було, ймовірно, аналогічне тому, в якому він опиниться пізніше в Римі, де його триматимуть прикутим до стражника (28:16,20), але дозволятимуть приймати «усіх, хто приходив до нього» (28:30).
Так минули два роки (24:27). Весь цей час він, мабуть, роздумував, у чому ж полягав Божий план. Адже він так і не наблизився до Рима і, звичайно ж, сумував за своїми подорожами і благовістям. Можливо, що він трохи писав[18] і проповідував у камері, як робив це потім у Римі (28:31). Можливо, Бог давав Павлу час отямитися після фізичної і моральної наруги, якій він піддавався упродовж попередніх двох десятиліть.
Багато авторів вважають, що дворічна перерва дала Луці час і можливість провести дослідження, написати Євангеліє і першу частину Діянь[19]. Упродовж цих місяців Лука міг зустрітися і поговорити з багатьма учасниками життєвої драми Ісуса і ранніх днів єрусалимської церкви (див. Лк. 1:3). Можливо, він довгими годинами сидів з Павлом, згадуючи його служіння і подорожі. Бертон Кофман писав: «Що стосується копітких досліджень і бесід Луки зі свідками славного зародження християнства, то тут убачається Божий Промисел, що узяв верх над несправедливістю, від якої страждав апостол Павло, і що дав у цих випробуваннях і відстроченнях лікарю Луці час зробити свої безцінні записи».
Якими б не були Божі цілі, Павло присвятив себе їх здійсненню. Не забувайте, що ці рядки він написав у в’язниці: «Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте» (Фил. 4:4).
ВИСНОВОК
Сотник з фортеці Антонія називав апостола «в’язень Павло» (23:18). Ця фраза характеризує Павла упродовж останніх семи розділів Діянь. Сам Павло називав себе «в’язнем Ісуса Христа» (Еф. 3:1) і «в’язень ради Господа» (Еф. 4:1). Зверніть увагу, Павло вважав себе не в’язнем Риму, а «в’язнем Господа»! Павло змирився зі своєю долею, бо вважав, що знаходиться там, куди його поставив Господь; він вірив, що Господь знає краще і усе розставить на належні місця!
Деякі християни є в’язнями в прямому розумінні слова. Незмірно більше почувають себе в’язнями обставин і сил, непіддатливих їх контролю. Якщо це так, то чи змирилися ви зі своїм становищем, як це зробив Павло, або весь час дратуєтеся і переживаєте з приводу обставин, яких ви не в силах змінити? Зробивши усе, що можете, чи готові ви передати усе до рук Божих?
Працюючи з ув’язненими у в’язниці міста Венус, штат Техас, я зустрів за тюремними стінами багатьох, хто був вільний у Христі (Рим. 8:2; Гал. 5:1) як духовно, так і емоційно. А за межами цих стін я знаю безліч в’язнів гріха (Рим. 6:17) і своїх власних страхів (Лев. 26:17). Бути вільним або бути в’язнем життя – це, передусім, стан духу. Ті, хто вірить у Господа, вважають слова Ричарда Лавлейса доречними: «Не кам’яні стіни створюють в’язницю, і не залізні ґрати – клітку!»
[1] Порівняйте ці слова із заявою в Діян. 26:2.
[2] Найпростіше це розуміти так, що в Єрусалим він прийшов лише дванадцять днів тому. Оскільки суд проходив на п’ятий день перебування Павла в Кесарії, отже, на Єрусалим Павлу залишається сім днів. Деякі гадають, що за цей час усі ці події статися не могли, і вважають, що дванадцять днів відносяться тільки до часу перебування Павла в Єрусалимі, включаючи дні, проведені в ув’язненні. І в тому, і в іншому випадку більшу частину цих дванадцяти днів він провів в ув’язненні, і в нього просто не було часу для організації якихось безладів.
[3] Фраза «на поклоніння» могла відноситися до богослужіння в храмі, до зустрічі з християнами з цієї місцевості або до того і другого одночасно. Павло хотів сказати, що він прийшов в Єрусалим з мирними, а не з підривними цілями.
[4] Можливо також, що Павло шанував угоду, укладену з Яковом, Петром і Іоанном (Гал. 2:9).
[5] Павло сказав, що це не він, а юдеї назвали християнство єрессю (сектою; суч. пер.). Але церква ніколи не була і ніколи не буде сектою.
[6] Вірсбі.
[7] Хоча в Новому Завіті часто говориться про воскресіння як праведних, так і неправедних (див. Ін. 5:28,29), Павло говорить про це уперше. Зазвичай, коли Павло говорив або писав про воскресіння, він робив упор на воскресінні праведників (напр. 1Кор. 15).
[8] Первосвященик був саддукеєм, як, ймовірно, і усі присутні з ним; але вони б не наважилися кинути виклик Павлу в присутності правителя, бо хотіли продемонструвати перед Феліксом повну одностайність.
[9] Якщо 18:22 говорить про відвідування Єрусалиму («він прийшов…», де фраза «до Єрусалима» додана перекладачами), то з тієї миті вже минуло близько п’яти років. Якщо там мається на увазі не Єрусалим, то з моменту відвідування міста Павлом минуло більше часу. Іншими словами, він не докучав Феліксу провокацією безладів, оскільки за весь цей час жодного разу не був на його території.
[10] «Милостиня» означає добродійну допомогу (див. 3:2,3,10; 10:2,4).
[11] Слово «приношення» могло означати і жертвопринесення в храмі, але свідчень того, що Павло мав намір принести якісь жертвопринесення до того, як йому запропонували це зробити старійшини, немає (21:23,24). Якби Павло планував щось подібне, це б послужило їх меті краще, ніж їх власна пропозиція. Слово «приношення», ймовірно, означає просто добровільні пожертвування, адресовані юдейським християнам. Там, де живу я, ми часто називаємо пожертвування приношенням.
[12] А куди ж дівалися юдеї з Асії? Ймовірно, вони просто причаїлися після невдалої спроби убити Павла. Навіть якщо вони знаходилися поблизу від Єрусалиму, то юдейська делегація в Кесарію не посміла узяти їх із собою, оскільки в них не було доказів свого звинувачення.
[13] Павло не казав, що це було «злочином», як і не виправдовувався за сказане. Він мав на увазі те саме, що мав би на увазі я, якби сказав: «Єдине, у чому я винен, так це у виконанні тієї роботи, яка мені була доручена», – тобто: «Я ні в чому не винен».
[14] Якщо віра у воскресіння була злочином, тоді усі фарисеї в синедріоні були також винні!
[15] З фрази «докладніше довідатися…» можна зробити висновок, що Фелікс прагнув отримати повніші знання в порівнянні з тими, які вже мав, або з тими, які були в юдейських керівників або в більшості людей.
[16] Ось ще одна спільна риса в судах над Ісусом і Павлом. І того, і другого раз за разом визнавали невинним, але не звільняли.
[17] У Фелікса вже було донесення Лісія, і викликати його не було необхідності.
[18] Наскільки відомо, жодне з цих писань не збереглося. Деякі вважають, що «тюремні послання» (до Ефесян, Филип’ян, Колосян і Филимона) були написані з Кесарії, але ймовірніше, що вони були написані з Риму (див. Фил. 4:22). Вважають також, що Павло написав Послання до Євреїв, перебуваючи в ув’язненні в Кесарії; але оскільки ми не упевнені, хто автор цього послання, це лише домисел.
[19] Оскільки Лука був разом з Павлом, коли той прибув до Єрусалима (21:17), а також через два роки, коли той вирушив до Рима (27:1), то вважається, що він пробув у тій місцевості в цілому близько двох років.
