ІСУС ПЕРЕД ПИЛАТОМ (Закінчення)

“Ecce Homo”, Мігай Мункачі

У розмові Ісуса і Пилата йдеться про царювання Ісуса, отже, про «Царство» Боже. Саме у розмові Ісуса з Пилатом можна зауважити, що між галилейським проповідуванням Ісуса – Царства Божого – і Його єрусалимськими проповідями немає жодної неузгодженості. Стрижнем Послання аж до Хреста – до напису на Хресті – є Царство Боже, нове володарювання, за яке виступає Ісус. Однак серцевиною цього Царства є правда. Царство, яке Ісус проповідує у притчах і, врешті, цілком відкрито перед світським суддею є царством правди. Ідеться про встановлення цього царства як правдиве звільнення людини.

Водночас помітно і те, що між передпасхальним концентруванням уваги на Царстві Божому та післяпасхальному – на вірі в Ісуса Христа як Сина Божого – не виникає жодного протиріччя. У Христі Бог – істина – увійшов у світ. Христологія – це проповідування Царства Божого, що втілилося.

Після допиту Пилат збагнув те, що він, у принципі, знав і раніше. Цей Ісус не є жодним політичним заколотником, Його послання і Його виступ не становлять жодної небезпеки римському пануванню. Те, чи він переступив Тору, його, як римлянина, не стосується.

Утім здається, що Пилат також відчув суєвірний страх перед цією дивною постаттю. Безперечно, він був скептиком. Однак як антична людина він усе ж допускав думку, що божки чи подібні до богів істоти можуть приймати людську подобу. Йоан каже, що «юдеї» звинуватили Ісуса в тому, що Він зробив Себе Сином Божим. Він продовжує далі. «Як почув те слово Пилат, стривожився ще дужче» (19:8).

Я гадаю, що цей страх Пилата вартий уваги: «Імовірно, в цій людині справді є щось Божественне?» Можливо, засуджуючи Ісуса, він виступав проти Божественної влади? Може, йому слід було зважати на гнів цих сил? На мою думку, його поведінка у цьому процесі пояснюється не тільки бажанням справедливості, а також саме цими уявленнями.

Обвинувачі зауважили це і протиставили цьому страху інший страх. На противагу суєвірному страху перед, можливою, Божественною присутністю вони висувають цілком практичний страх: зневажити кесаря, втратити становище і так опинитись у прірві. Вислів «Відпустиш Його, то не будеш кесаревим другом!» (Йо. 19:12) є погрозою. Урешті-решт, страх втратити кар’єру сильніший за страх перед Божественними силами.

Однак вирішальному висновку передує ще драматичне і болісне інтермецо у трьох актах, яке ми мусимо принаймні коротко осмислити.

Перший акт полягає в тому, що Пилат представляє Ісуса як кандидата на амністію з нагоди Пасхи і таким способом намагається Його відпустити. Правда, цим він створює фатальну ситуацію. Кого пропонують як кандидата на амністію, той уже є засудженим. Тільки так амністія має певний сенс. Якщо юрбі надається право на прокламацію, тоді згідно з її вигуками засудженим виступає той, кого вони не бажають звільнити. Отож у пропозиції відпустити шляхом амністії вже міститься прихований засуд.

Протиставлення Ісуса і Варавви, а також богословське значення цієї альтернативи я детально висвітлив у першій частині книги. Тож тут потрібно лише коротко пригадати те, що важливе. Йоан називає Варавву згідно з нашими перекладами просто розбійником (18:40). Однак грецьке слово, яке він використовує, у тодішньому політичному контексті мало також значення «терорист» чи «повстанець». Про що тут ідеться, виявляється у повідомленні Марка: «А був один, що звавсь Варавва, ув’язнений з бунтівниками, які під час бунту вчинили були вбивство» (15:7).

Варавва («син батька») – це тип месіанської фігури; два пояснення месіанських очікувань, які протиставлені одне одному в пропозиції на амністію з нагоди Пасхи. З точки зору римського права йдеться про двох обвинувачених, які вчинили однаковий злочин: заколотники проти pax romana. Очевидно, що Пилат дає перевагу немічному «мрійнику», яким є для нього Ісус. Однак категорії мислення натовпу і храмової установи інші. Якщо храмова аристократія застосовує крайнощі: «Нема в нас царя, тільки кесар!» (Йо. 19:15), то це тільки видима відмова від месіанських сподівань Ізраїлю. Цього царя ми не хочемо. Вони прагнуть іншого вирішення проблеми. Людство постійно стоятиме перед цією альтернативою: «Так» Богові, Який діє лише силою правди і любові, чи уповання на конкретне, видиме, на силу.

Прихильників Ісуса немає на полі суду, вони відсутні через страх. Але ще й тому, що вони не виступають масово. Їхній голос почують щойно у П’ятидесятницю в проповіді Петра, що вразить «серця» людей, котрі раніше вибрали Варавву. На питання «Що нам робити?» вони отримують відповідь: «Переосмисліть» – оновіть та змініть ваше мислення, ваше буття (Пор. Ді. 2:37 н.). Це заклик, який з огляду на сцену з Вараввою і всіх її повторень в історії повинен розривати серця і спричинити радикальний поворот у житті.

Другий акт Йоан лаконічно підсумовує у сентенції: «Забрав тоді Пилат Ісуса та й звелів Його бичувати» (19:1). Бичування було покаранням, що застосовували у римському карному праві як кару, яка супроводжує смертний присуд (Генґель/Швемер, С. 609). У Йоана воно, навпаки, виступає як акт під час допиту, засіб, на який мав уповноваження префект на підставі поліцейської сили. Це було найбільш варварське покарання: засудженого «били декілька катів так довго, поки вони не знесилювались і тіло засудженого не звисало кривавими шматками» (Блінцлєт, С. 321). Рудольф Пеш зауважує щодо цього: «Те, що Симон Киринейський мусив нести хресну перекладину Ісуса і те, що Ісус так швидко помирає, однозначно пов’язане з тортурами бичування, під час яких інші засуджені просто вмирали» (Євангелія від Марка II, С. 467).

Третім актом є увінчання терням. Вояки вели підлу гру з Ісусом. Вони знали, що Він претендує на царя. Але тепер Він у їхніх руках, і вони бажають Його принизити, виявити свою силу стосовно Нього, можливо, вилити на Нього свою злість на можновладців. Вони накладають на Нього, на скатоване понівечене тіло, вкрите ранами, карикатурні знаки імперського маєстату: багряний плащ і жезл з очерету, сплетену з терня корону. Вони вихваляють Його: «Радуйся, царю юдейський!»; їхньою похвалою є ляпаси, якими вони ще раз засвідчують усю свою зневагу до Нього (Мт. 27:28 нн.; Мк. 15:17 нн.; Йо. 19:1 н.).

Релігійній історії відома фігура комедійного царя: вона споріднена з постаттю «цапа відбувайла». На нього звалюють усе, що гнітить людей. Це потрібно усунути зі світу. Не знаючи цього, вояки звершують те, що з допомогою тих обрядів і звичаїв не могло відбутися: «Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані» (Іс. 53:5). Ісуса приводять до Пилата як посміховисько, і Пилат ставить Його перед натовпом – людством: «Ессе homo» – «Ось чоловік!» (Йо. 19:5). Римський суддя, очевидно, зворушений виглядом цієї постаті, побитої і висміяної, таємничого обвинувачуваного. Прокуратор покладається на співчуття тих, які її бачать.

«Ессе homo» – ці слова є настільки глибокими, що сягають за межі конкретної хвилини. В Ісусі проявляється людина. Він є вмістилищем горя всіх побитих і сплюндрованих. Його недоля відображає відсутність гуманності в людської влади, яка топче безвладних. У Ньому віддзеркалюється те, що ми називаємо гріхом; те, якою стане людина, коли відвернеться від Бога і самовільно візьме у руки віжки світового панування.

Однак слушним виявляється й інший аспект: в Ісуса не можна відібрати Його внутрішню гідність. У Ньому присутній укритий Бог. І побита, принижена людина зберігає образ Божий. Відколи Ісус дозволив Себе бичувати, відтоді зранені та побиті стали образом Бога, Який захотів страждати для нас. Так Ісус у Своїх Страстях є образом надії: Бог перебуває на боці страждаючих.

Накінець Пилат сідає в крісло судді. Він ще раз каже: «Ось цар!» (Йо. 19:14). Тоді виголошує смертний вирок.

Велика правда, про яку говорив Ісус, була йому недоступна. Однак конкретну правду в цьому випадку він знав добре. Він знав, що цей Ісус не був жодним політичним злочинцем і що царювання, на яке претендував, не становило політичної загрози – знав, що Його слід було відпустити.

Як префект він представляв римське право, на якому базувався pax romana – мир імперії, що простягалася на цілий світ. Цей мир, з одного боку, гарантувала військова влада Риму. Проте тільки завдяки військовій владі не можна встановити жодного миру. Мир ґрунтується на справедливості. Силою Риму була його правова система, правовий устрій, на який могли покладатися люди. Пилат – повторимо ще раз – знав правду, про яку йшлося у цьому випадку, і тому знав, чого вимагала від нього справедливість.

Утім, накінець, у ньому перемогло прагматичне розуміння права: важливішим за правду цього випадку є миротворча сила права, так він думав і внутрішньо себе оправдав. Відпущення невинного могло зашкодити не тільки йому особисто – боязнь цього, звісна річ, була вирішальним мотивом його дій; це могло і надалі викликати обурення та неспокій, що саме в Пасхальні дні треба було відвернути.

Мир у цьому випадку перевершив для нього справедливість. Не тільки велика, недоступна, але і конкретна правда цього випадку мусила відступити на задній план: він вважав, що потрібно виповнити справжній зміст права – його миротворчу функцію. Так він міг заспокоїти своє сумління. У цій хвилині все виглядало добре. Єрусалим зберігав спокій. Утім те, що не можна встановити мир, який суперечить правді, виявиться пізніше.

Попередній запис

ІСУС ПЕРЕД ПИЛАТОМ

Христос перед Пилатом, Мігай Мункачі Допит Ісуса перед Вищою Радою завершився так, як і сподівався Каяфа: ... Читати далі

Наступний запис

ПОПЕРЕДНІ МІРКУВАННЯ, ІСУС НА ХРЕСТІ

Усі чотири Євангелії розповідають нам про години страждання Ісуса на Хресті та Його смерть: головні лінії подій, загалом, співпадають, але ... Читати далі