Перейдемо до третьої і останньої спокуси, вершини всієї розповіді. Диявол у візії веде Господа на високу гору. Він показує Йому всі царства світу та їхню славу і пропонує Йому царювання над світом. Хіба це не справжня місія Помазаного? Хіба Він не повинен стати царем світу, який об’єднає всю Землю в одній великій державі миру та добробуту? Як і у випадку зі спокусою хлібом, коли в історії життя Ісуса були дві дивні протилежності – помноження хліба і Тайна Вечеря, так є й тут.
Воскреслий Господь збирає Своїх учнів «на горі» (Мт. 28:16). І ось Він справді говорить: «Дана Мені всяка влада на Небі й на землі» (Мт. 28:18). Дві речі тут нові й відмінні: Господь має владу на Небі й на землі. І лише той, хто має всю цю владу, має владу справжню, спасенну. Без небесної земна влада залишається завжди непевною та крихкою. Лише влада, що підкоряється критеріям і суду Неба, тобто Бога, може стати владою на добро. І лише та влада, яка перебуває під благословенням Божим, може бути надійною.
До того ж, Ісус володіє цією владою як Воскреслий. Це означає: ця влада передбачає Хрест, передбачає Його смерть. Вона передбачає іншу гору – Голготу, де Він, осміяний людьми і покинутий Своїми, висить на хресті і вмирає. Царство Христа відрізняється від земних царств та їхньої слави, що демонструє сатана. Ця слава є, як свідчить грецьке слово «δόξα», ілюзією, що розпадається. Такої слави Христовий світ не має. Він зростає покорою проповіді в тих, хто дозволяє себе вчинити Його учнями, охрещуючись в ім’я Триєдиного Бога і дотримуючись Його заповідей (Мт. 28:19-20).
Але повернемося до спокуси. Її справжній зміст стає помітним, якщо простежити, як вона протягом історії набирала щораз нового вигляду. Незабаром християнська імперія спробувала вчинити віру політичним чинником своєї єдності. Царство Христа мало тепер все ж таки набути форми політичного царства та його блиску: якщо віра підупадає, засвідчуючи ніби-то про земне безсилля Ісуса Христа, то на допомогу їй повинна прийти влада політична і військова. У всіх століттях у розмаїтих формах поставала наново ця спокуса забезпечити віру владою, і вірі постійно загрожувала небезпека саме в обіймах влади задихнутися. Боротьба за свободу Церкви, боротьба за те, щоб царство Ісуса не ототожнювати з жодною політичною структурою, мала тривати протягом усієї історії. Бо ціна за злиття віри й політичної влади полягає, зрештою, завжди в тому, що віра стає на службу владі і мусить пристосовуватись до її критеріїв.
В історії Страстей[1] Господніх альтернатива, про яку тут ідеться, постає у вражаючій формі. На вершині судового процесу Пилат пропонує вибрати між Ісусом і Вараввою. Одного з двох звільнять. Але ким був Варавва? Зазвичай ми чуємо лише формулювання Євангелія за Йоаном: «А був же Варавва розбійник» (Йо. 18:40). Хоча грецьке слово «розбійник» у тодішній політичні ситуації в Палестині могло набути специфічного значення. Тоді воно означало щось на кшталт «повстанця». Варавва взяв участь у повстанні (Мр. 15:7) і крім того – в зв’язку з цим – був оскаржений у вбивстві (Лк. 23:19,25). Якщо Матей каже, що Варавва був «визначним в’язнем», то це свідчить, що він був одним із визначних повстанців, можливо, справжнім вождем того повстання (Мт. 27:16).
Інакше кажучи, Варавва був месіанською постаттю. Вибір Ісус – Варавва не випадковий; протиставлені дві месіанські постаті, дві форми месіанства. Це стає ще виразнішим, якщо роздумати над тим, що Бар-Абба означає «Син Отця». Це типово месіанське прізвисько, культове ім’я видатного вождя месіанського руху. Останню велику месіанську війну євреїв у 132 році очолив Бар-Кохба – «Син зір». Це та сама структура імені; представлений той самий намір.
Від Оригена[2] ми дізнаємося ще одну цікаву деталь: у багатьох рукописах Євангелій до III ст. людина, про яку йдеться, називався «Ісус Варавва» – Ісус Син Отця. Він представляв себе як свого роду двійник Ісуса, який, однак, подібну претензію розумів зовсім іншим чином. Отже, вибір стоїть між Месією, що веде боротьбу, яка обіцяє свободу і власне царство, і цим загадковим Ісусом, Який шляхом до життя проголошує самозречення. Що ж дивного, що натовп вибрав Варавву? (детальніше про це див. важливу книгу Vittorio Messori, Gelitten unter Pontius Pilatus?, німецьке нидання: Adamas, Köln 1997, c. 64-76).
Якщо б ми сьогодні мали вибирати, то чи Ісус із Назарету, син Марії, Син Отця, мав би шанс? Чи ми взагалі знаємо Ісуса? Розуміємо Його? Чи не слід нам старатися як учора, так і сьогодні, зовсім наново з Ним знайомитися? Спокусник не такий грубий, щоб пропонувати нам безпосередньо поклонятися дияволу. Він пропонує нам лише вибирати розумне, надати пріоритет спланованому і організованому світу, в якому Бог може мати Своє місце як приватна справа, але в наші найважливіші наміри втручатися права не має. Соловйов приписує антихристу авторство книги «Відкритий шлях до миру і загального блага у світі», яка стає, так би мовити, новою Біблією і суттю якої є поклоніння добробуту та розумному плануванню.
Таким чином, третя Ісусова спокуса виявляється принциповою – питання про те, що повинен чинити Спаситель світу. Вона проходить червоною ниткою через усе життя Ісуса. Ще раз вона відкрито звертає на себе увагу на переломі Його шляху. Петро від імені учнів висловив визнання Ісуса Месією-Христом, Сином живого Бога, сформулювавши таким чином ту віру, яка будує Церкву та відкриває нову, засновану на Христі спільноту віри. Але саме в цьому вирішальному місці, коли в порівнянні з «думкою людей» з’являється відмінне та вирішальне визнання Ісуса Христом, і таким чином починає творитися Його нова родина, присутній спокусник – небезпека викривити все у протилежне. Господь негайно пояснює, що поняття Месії слід розуміти, виходячи з цілісності пророчої благовісті, що Він має на увазі не світську владу, а Хрест і зовсім іншу спільноту, що виникає через Хрест.
Але Петро зрозумів це інакше: «Тоді Петро, відвівши Його набік, став Йому докоряти: ‘Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!’». Якщо читати ці слова на тлі історії зі спокусами – як її повернення у вирішальний момент – то щойно тоді ми розуміємо неймовірно жорстку відповідь Ісуса: «Геть, сатано, від Мене! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16:22-23).
Але ж хіба ми не говоримо щоразу Ісусові, що Його Благовість суперечить пануючій думці, й тому їй загрожує невдача, страждання, переслідування? Спокус християнської імперії чи світської влади Папи сьогодні більше немає; але тлумачити християнство як рецепт прогресу і визнавати загальний добробут істинною метою будь-якої релігії, а тому й християнської – це нова форма тієї самої спокуси. Сьогодні вона зодягається у запитання: «Що ж Ісус дав, якщо Він не покращив цього світу? Хіба це не має бути змістом месіанських сподівань?»
У Старому Завіті ще дві лінії сподівань нерозривно переходять одна в одну. Одна – це сподівання досконалого світу, в якому вовк лежить біля ягняти (Іс. 11:6), в якому народи лаштуються в дорогу до гори Сіон[3] та в якому чинні слова: «Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи» (Іс. 2:2-4; Міх. 4:1-3). Але поряд із нею є погляд на страждаючого Божого слугу, Месію, який спасає через зневагу і страждання. Протягом цілого Свого шляху і знову в розмовах після Воскресіння Ісус мусив показувати Своїм учням, що Мойсей і пророки говорили про Нього, надто безсилого, страждаючого, розп’ятого, воскреслого; Він мусив показувати, що саме так звершуються обітниці. «О безумні і повільні серцем у вірі супроти всього, що були пророки оповіли!» – ось як звертається Господь до учнів в Емаусі (Лк. 24:25), і так Він мусить казати до нас знову й знову впродовж століть, бо ми постійно вважаємо, що якщо б Він хотів бути Месією, то мав би принести Золотий вік.
Але Ісус каже до нас і те, що Він заперечив сатані, що Він казав Петрові та по-новому пояснив учням в Емаусі: що жодне царство цього світу не є Божим царством, не є досконалим станом людства. Людське царство залишається людським царством, і хто стверджує, що може збудувати досконалий світ, той схвалює обман сатани, той грається світом разом з ним.
І тут постає велике запитання, що супроводжуватиме нас упродовж усієї цієї книги: «А що ж тоді Ісус приніс, якщо Він не приніс ані миру в світі, ані загального добробуту, ані кращого світу? Що ж Він приніс?»
Відповідь дуже проста: Бога. Він приніс Бога. Бога, лик Якого раніше поволі відкривався, починаючи від Авраама через Мойсея і пророків аж до мудрісної літератури, Бога, що показував Себе лише в Ізраїлі, а в світі інших народів почитався в різних незрозумілих контекстах; цього Бога, Бога Авраама, Ісаака і Якова – справжнього Бога Він приніс народам світу.
Він приніс Бога. Тепер ми знаємо Його лик, тепер ми можемо до Нього звернутися. Тепер ми знаємо шлях, який нам, людям, слід обрати в цьому світі. Ісус приніс Бога, а отже – правду про наше походження і наше призначення; віру, надію і любов. Лише через нечулість наших сердець ми вважаємо, що цього мало. Так, Божа влада в цьому світі тиха, але це влада справжня, вічна. Знову й знову здається, що справа Божа неначе в смертельній агонії. Але знову й знову вона виявляється власне незмінною і спасенною. Всі царства світу, які сатана тоді міг покивати Господу, тим часом зникли. Їхня слава, їхня «δόξα» виявилася ілюзією. А слава Христа, смиренна і готова до страждань слава Його любові, не зникла і не зникне.
У боротьбі проти сатани Ісус переміг: брехливому обожествленню влади і добробуту, брехливій обітниці майбутнього, що гарантує усім усе політичними і економічними засобами, Він протиставив божественне буття Бога – Бога як справжнє благо людини. Запрошенню поклонятися владі Господь протиставляє слова з Книги Второзакония – тієї самої книги, яку цитував і сам диявол: «Господу, Богу Твоєму, поклонятимешся і Йому Єдиному будеш служити» (Мт. 4:10; Втор. 6:13). Головна заповідь Ізраїля є й головною заповіддю для християн: поклонятися лише Богові. Аналізуючи Нагірну проповідь, ми побачимо, що саме це беззастережне прийняття першої скрижалі Декалогу[4] означає і прийняття другої скрижалі – глибоку повагу до людини, любов до ближнього. Як у Марка, так і в Матея, історія зі спокусами закінчується висловом: «Ангели приступили і почали Йому слугувати» (Мт. 4:11; Mp. 1:13). Тепер сповнилися слова Пс. 91:11: ангели Йому служать; Він виявив себе Сином, і тому над Ним, Новим Яковом, Патріархом нового, тепер універсального, Ізраїля, відкрите Небо (Йо. 1:51; Бут. 28:12).
[1] Страсті – страждання Ісуса аж до смерті на хресті.
[2] Ориген – (бл. 185 – 254): визначний богослов і церковний письменник, був виключений з Олександрійської громади.
[3] Сіон – колись доізраїльське місто, пізніше синонім цілого Єрусалима й особливо храму.
[4] Декалог – (гр.: «Десять Слів»): десять заповідей; перша скрижаль Декалогу: від першої до третьої заповіді (стосовно Бога); друга скрижаль Декалогу: від четвертої до десятої заповіді (стосовно ближнього та створеного світу).
