ПОПЕРЕДНІ МІРКУВАННЯ, ІСУС НА ХРЕСТІ

Усі чотири Євангелії розповідають нам про години страждання Ісуса на Хресті та Його смерть: головні лінії подій, загалом, співпадають, але акцентування в тонкощах є відмінним. Особливістю цих повідомлень є те, що вони наповнені натяками і цитатами зі Старого Завіту: Слово Боже та події взаємно переплітаються. Відповідно, факти є наповнені словом – змістом; і навпаки: те, що досі було лише словом – часто незрозумілим словом – тепер стає реальністю, і щойно так розкривається.

За цим особливим способом розповіді стоїть процес вивчення, шлях, що проклала Церква, яка зароджувалася, і що є конститутивним для її виникнення. Спершу кінець Ісуса, Його смерть на Хресті, вважали просто ірраціональним фактом, що поставив під сумнів усе Його проповідування і Його постать. Історія про учнів, які йдуть в Емаус (Лк. 24:13-35), описує спільне крокування в дорозі, спілкування і спільний пошук як процес, в якому темрява душі поступово просвітлюється завдяки співкрокуванню з Ісусом (вірш 15). Виявляється те, що Мойсей і пророки, «ціле Писання» говорили про Страсті (вірш 26 н.): тут «абсурдність» виявляється вповні. У начебто безглуздій події насправді розкрився справжній сенс людського блукання, цей сенс переміг владу руйнування і зла.

Те, що тут підсумовано у великій розмові Ісуса з двома учнями, в Церкві, яка зароджувалася, було процесом пошуків та дозрівання. У світлі Воскресіння, у світлі нової подарованої спільноти на шляху з Господом потрібно було вчитися по-новому читати Старий Завіт. «Ніхто не очікував, урешті, Месії на Хресті. Чи досі не добачали відповідних натяків у Святому Письмі?» (Райзер. Біблійна критика, С. 332). Не слова Писання спричинили наведення фактів, а насамперед незрозумілі факти зумовили нове розуміння Письма.

Отож знайдена співзвучність факту і слова не тільки визначила структуру повідомлень про Страсті (і Євангелій загалом), а виявилась конститутивною для християнської віри. Без цього не збагнути становлення Церкви, послання якої отримало саме завдяки цьому переплітанню змісту й історії свою вірогідність та історичну значимість і продовжує отримувати: там, де губиться цей взаємозв’язок, там втрачається і основна структура християнської віри.

В історію Страстей вплетена велика кількість натяків на старозавітні тексти. Два з них мають основоположне значення, тому що вони, так би мовити, обіймають весь горизонт Страсної події і висвітлюють по-богословськи: Псалом (22) й Ісаю (53). Тому заздалегідь коротко розглянемо ці два тексти, які є головними для єдності слів Письма (Старого Завіту) і подій, в яких був задіяний Христос (Нового Завіту).

Псалом 22 – це гучний крик серед горя, волання страждаючого Ізраїлю до видимо мовчазного Бога. Слово «кричати», яке потім і в Хресній історії Ісуса, особливо у Марка, має центральне значення, характеризує, так би мовити, звучання цього Псалму. «Стоїш далеко… від слів мого зойку» лунає вже на самому початку. У віршах 3 і 6 знову говориться про це волання. Раптом ми чуємо відлуння усього горя страждаючого перед нібито відсутнім Богом. Тут не достатньо звичайного взивання чи просьби. У вкрай важкому горі молитва неодмінно перетворюється на крик.

Вірші 7-9 розповідають про глузування, яке оточує молільника. Воно стає домаганням Бога і щойно тоді – справжнім глумом: «Поклавсь на Господа, нехай його рятує; нехай його спасає, коли Він Його любить!». Безпорадне страждання підноситься як свідчення того, що Бог немає жодного уподобання до мученика. Вірш (19) розповідає про поділ одежі, що насправді відбув під Хрестом.

Однак згодом цей крик серед горя перетворюється на визнання довіри, у трьох рядках вірша знаходимо передвістя і святкуємо велике вислухання молитви. Накінець: «Від Тебе йде моя хвала в великім зборі, обітниці мої виконаю перед тими, що Його бояться» (в. 26). Церква, яка зароджувалася, усвідомлювала себе як велику спільноту, в якій святкують вислухання молитви волаючого, його порятунок, спасіння – воскресіння. Далі слідують два наступні моменти, що вражають. Спасіння торкається не тільки молільника, а «насичує бідних» (в. 27). Більше того: «Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа. І впадуть ниць перед Тобою усі сім’ї народів» (в. 28).

Як Церква, що зароджувалася, з цих віршів не повинна була почути про «насичення бідних» у новій таємничій трапезі, яку Господь подарував їм в Євхаристії? Як вона, з іншого боку, не могла побачити в цьому неочікуваної події, що народи землі навернуться до Бога Ізраїлю, до Бога Ісуса Христа – що Церква Христова виростає з усіх народів? Євхаристія (хвала: в. 26; насичення: в. 27) й універсальність спасіння (в. 28) виступають як велике вислухання Бога, яке відповідає на крик Ісуса. Завжди важливо мати перед очима широке розгалуження подій цього Псалма, щоб зрозуміти, чому він відіграє таку важливу роль в історії Хреста.

Наступний основний текст – Ісая (53) – ми вже розглядали у контексті «Архієрейської молитви» Ісуса. Маріус Райзер запропонував ретельний аналіз цього таємничого тексту, при читанні якого можна знову пережити здивування ранніх християн тим, як заздалегідь було передбачено шлях Ісуса крок за кроком. Пророк – промовляє усіма засобами сучасного критичного аналізу тексту – говорить як євангеліст.

Перейдемо тепер до короткого розгляду вагомих елементів повідомлень про Розп’яття.

ІСУС НА ХРЕСТІ

Прибивання до хреста, Гравюра ХІХ ст., Франція

Перше слово Христа на Хресті: «Отче, відпусти їм».

Перше слово Ісуса на Хресті, вимовлене ще під час акту розпинання, – це прохання про прощення тим, які так з Ним чинять: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23:34). Те, що Господь проповідував у Нагірній проповіді, Він звершує сам. Ісус не має ненависті. Він не закликає до помсти. Він просить про прощення для тих, котрі привели Його на Хрест і мотивує Своє прохання: «Вони не відають, що чинять».

Це слово про невідання повторюється згодом у проповіді св. Петра в Діяннях Апостолів. Він нагадує натовпу, який зібрався в палаці Соломона після зцілення паралітика, насамперед про те, що «ви ж Святого і Праведного зреклися і просили, щоб вам помилувано чоловіка душогубця» (Ді. 3:14). «А Творця життя вбили, якого Бог воскресив з мертвих, чому ми свідки» (3:15). Після цього болісного спогаду, що був частиною його проповіді на П’ятидесятницю та влучив людей у саме серце (2:37), він продовжує: «Однак, браття, я знаю, що ви через незнання це зробили, як і ваші князі» (3:17).

Знову мотив невідання з’являється в автобіографічному спогаді св. Павла. Він згадує, що сам «спершу був блюзніром, гонителем і знущателем» Ісуса; і далі продовжує: «Але мене помилувано, бо я, не відаючи, діяв у невірстві» (1 Тим. 1:13). Зважаючи на його колишню свідомість як першокласного знавця Закону, котрий знав і виконував Писання, це жорстокі слова: він, який навчався у найкращих учителів і мав право оцінювати себе як правдивого вченого, знавця Закону, мусить з ретроспективи визнати, що був несвідомим. Однак це незнання врятувало його і зробило здатним до навернення і прощення. Правда, ця сумісність здобутого знання і глибокого незнання змусила його застановитись і поміркувати. Він виявляє проблематику знання, що залишається самовладним і так не осягає самої істини, яка мала б змінити людину.

Ще раз іншим способом те саме переплітання знання і нерозуміння виявляється в історії про мудреців зі Сходу. Первосвященики та книжники прекрасно знають, де народиться Месія. Проте вони не знають Його. Вони залишаються сліпими (Пор. Мт. 2:4-6).

Очевидно, що це переплітання знання і незнання, матеріального знання і глибокого нерозуміння, відбувається в усі часи. Відповідно, слово Ісуса про незнання, застосоване в різних місцях Письма, і сьогодні бентежить знавців. Невже ми, знаючі, не є сліпими? Невже через наші знання ми не в змозі пізнати саму правду, яка хоче відкритися саме нам. Чи не уникаємо ми болю від тієї правди, яка влучає в саме серце, про що говорив Петро у проповіді на П’ятидесятницю? Незнання зменшує провину, відкриває шлях до навернення. Однак це не просто вибачення, бо водночас розкриває глухоту серця, що протистоїть вимогам правди. Зокрема, в усі часи і для всіх людей залишається потіхою те, що Господь робить для справді невідаючих – посіпак – і знаючих, котрі Його засудили, їхнє незнання є причиною прохання про прощення – дверима, які можуть відкрити нам навернення.

Попередній запис

ІСУС ПЕРЕД ПИЛАТОМ (Закінчення)

"Ecce Homo", Мігай Мункачі У розмові Ісуса і Пилата йдеться про царювання Ісуса, отже, про «Царство» ... Читати далі

Наступний запис

ІСУС НА ХРЕСТІ (Продовження)

Голгофа, Мігай Мункачі Глузування з Ісуса Три групи насмішників виступають в Євангелії. Перша група - це ... Читати далі