«Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:7,8), – але переважна більшість людей, попри явне Христове запевнення, намагається все одно спиратися на власні сили чи на інших людей… Ясна річ, що Біблія стосовно цього має зовсім протилежну думку: «Не надійтеся на князів, на синів людських, в них нема спасіння. Вийде дух його і вернеться в землю свою; в той день загинуть усі помисли його. Блажен, кому Бог Якова – помічник його; у кого надія на Господа Бога свого» (Пс. 145:3-5). У книзі пророка Єремії стосовно цього міститься куди радикальніша думка: «Так говорить Господь: проклята людина, яка надіється на людину і плоть робить своєю опорою, і серце якої відходить від Господа» (17:5).
Отже, що маємо в підсумку? З одного боку Біблія застерігає, що люди непевні і недовговічні, і через те немає якогось сенсу сподіватися на них. З другого боку – блаженна людина, яка сподівається на Бога Живого, і це підтверджує Господнє застереження стосовно випадку, коли людина «плоть робить своєю опорою». Здається, зрозуміло. І це твердження запевняє оточуюче нас життя, адже «не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1:37), – і за бажання (разом із щирістю), кожна людина може визнати для себе, що сподіватися на інших людей (і на власні сили) – це загалом непевна, а деколи зовсім марна справа. І тоді виникає цілком логічне питання: чому б не спробувати довіритися Богу Живому?
І от тут багато людей вважає за краще і далі сподіватися на власні сили або ж на інших людей. Навіть наперед знаючи, що ті самі люди все одно не виправдають очікувань, та і власні сили також підведуть. У чому суть такого «феномену»? Дехто з вірних вважає, що таким людям бракує віри. Але стривайте, хіба треба багато віри, щоб просто припустити, що прохане може здійснитися? Дехто з людей зовнішніх стверджує, що вірити в невидимого Бога – це просто абсурд, річ позбавлена логіки. Але повірте, люди вірять у такі речі, де взагалі немає жодної логіки. Навіть, зі світського погляду. Візьміть для прикладу ті ж самі забобони. Хіба люди не розуміють, що це нісенітниця? Розуміють, але все ж таки сподіваються на них: а раптом вийде? Тоді чому тим самим людям не спробувати «ризикнути» і не довіритися Богу Живому, а раптом вийде?
Але люди не хочуть, вважають за краще і надалі сподіватися на нісенітниці. Дехто з людей зовнішніх може заявити, що вони колись пробували просити щось у Бога, але не отримали проханого, тому «розчарувалися» в Богу (точніше, у власних сподіваннях) і вирішили більше не звертатися до Нього за допомогою. А от питаннячко: забобони, сподівання на інших людей хіба виявилися більш дієвими, ніж Боже «мовчання»? Отож бо. Дехто ж починає відходити вбік, заявляючи, що не хоче взагалі вірити в існування Бога, Який допускає стільки зла і несправедливості у світі. На їх думку, Бог не може бути благий, якщо допускає таке у світі. Хоча насправді це зло якраз і є підтвердженням існування Бога, Який шанує вільну волю людини: в іншому випадку, якщо Бог був тиран, Він давно знищив зло з лиця землі… разом з людьми, які сіють це зло по землі. Але недаремно пригадали, що такими балачками люди намагаються відійти вбік від прямого запитання: чому вони не хочуть довіритися Богу Живому?
А причина насправді доволі банальна: вони не хочуть бути «чимось винними Богу», просто не хочуть мати стосунків з Ним. Для багатьох з людей виявляється «легше» страждати, поневірятися, марно надіятися на інших людей, на свої сили чи усілякі забобони, ніж сподіватися на Бога Живого, хоча б спробувати щиро попросити Його про допомогу, а отримавши її, бути вдячним Йому.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Чому люди не надіються на Бога?