Що має робити людина
Розповівши про те, що зробив Бог, Павло звернувся до того, що має робити людина.
(1) Людина має шукати Бога[1].
Вірш 27 починається словами «щоб вони шукали Бога». Союз «щоб» сполучає цей вірш із щойно висловленими істинами. Господь створив усе і управляє усім, щоб спонукати нас шукати Його[2]. Ми прийшли в цей світ не для того, щоб домагатися високих посад, багатства або задоволень, а щоб шукати Бога![3] Бог не потребує нашого служіння (в. 25), але Він хоче спілкування з нами!
У мене таке відчуття, що Павлові слова, які йдуть за цим, є завуальованим описом афінських філософів: «Чи не відчують Його і чи не знайдуть, хоч Він і недалеко від кожного з нас» (в. 27б). Філософи шукали істину, але, прибігаючи тільки до людського висновку, вони діяли на дотик. Це нагадує мені дитячу гру в піжмурки, коли один з гравців із зав’язаними очима ловить інших. Зробити це без пов’язки досить легко, але з пов’язкою на очах – практично неможливо. Якби філософи гамували свою гординю і визнали, що Незнаний Бог вже явив Себе, вони змогли б зірвати пов’язку з власних очей, яку самі на себе наділи, і побачити, що «Він і недалеко від кожного з нас».
Наскільки близький до нас Бог? «Ми Ним живемо‚ і рухаємось‚ і існуємо» (в. 28а). Деякі звинувачують Павла в тому, що він, нібито, виразив пантеїстичну концепцію, близьку до матеріалістичного пантеїзму стоїків. Проте між ідеєю стоїків про знеособлену Силу, що пронизує природу, і біблійною концепцією про всюдисущого Бога-Особу, Який наповнює небеса і землю і тримає «все [у тому числі і нас] словом сили Своєї» (Євр. 1:3), дистанція величезного розміру![4]
Усвідомлюючи, що багатьом його слухачам було важко осягнути, що Бог поруч, Павло зауважив, що їх власні письменники стверджували те саме, що і він: «Як і деякі з ваших віршотворців говорили: “Ми Його і рід”» (в. 28б). Павло процитував двох поетів. Його перша думка узята з вірша, приписуваного Епіменіду[5] (близько 600 р. до Р. Х.): «У тобі ми живемо і рухаємося і існуємо». Друга цитата, «Ми Його і рід», узята, видно, з творів Арата[6] (народився в 310 р. до Р. Х.): «Бо ми істинно його рід»[7]. Слід зазначити, що бог, про якого йде мова в цих віршах, – не Ієгова (який був для них «незнаний»), а їх головний бог Зевс[8]. Павло зовсім не хотів сказати, що Ієгову слід прирівняти до Зевса. Просто він вказував на те, що навіть людська філософія підводила деяких до поняття про близького Бога-Особу, і тому його слова про природу істинного Бога не слід сприймати як необґрунтовані.
(2) Людина має правильно поклонятися Богу.
Пояснивши природу невідомого Бога, Павло швидко перейшов до поклоніння одному істинному Богу. Те, як ми поклоняємося Богу, завжди ґрунтується на нашому уявленні про Нього.
Кілька разів Павло вже торкався теми поклоніння. На початку своєї проповіді він відмітив, що афіняни шанують незнаного Бога, «не знаючи» (в. 23). Потім він підкреслив, що Бог «не в рукотворних храмах живе і не вимагає служіння людських рук» (в. 24, 25). Його слова про те, що один Бог створив усе (в. 25, 26), підштовхували до висновку, що усі люди повинні поклонятися одному і тому ж Богу і робити це однаково. І ось тепер, щоб афіняни не могли потім сказати, що вони не зрозуміли сенсу його слів, Павло завдає рішучого удару по їх практиці ідолопоклонства: «Отже, будучи родом Божим, ми не повинні думати, що Божество[9] подібне до золота, або срібла, або каменя, що приймає образ через мистецтво та домисел людський» (в. 29). Як може нижчий (людина) створювати вищого (Бога)? Більше того, якщо ми – живі істоти, які дихають і рухаються, – створені за образом Божим, то як ми можемо думати, що щось, зроблене з холодного, мертвого і відсталого матеріалу, може бути Богом?
Це була смілива, можливо, навіть зухвала заява. У кожного афінянина були маленькі статуетки ідолів, зроблені із золота і срібла, а в місті було безліч величних мармурових ідолів, включаючи статую Афіни, висічену з мармуру і оброблену слоновою кісткою і золотом.
(3) Людина має покаятися.
Павло безстрашно перейшов до висновку. Якщо його слова були істинними, то забобонне поклоніння афінян було помилкою, і якщо вони хотіли догодити єдиному істинному і живому Богові, то в них не залишалося іншого виходу, як змінитися: «Залишаючи часи невідання[10], Бог нині повеліває всім людям усюди покаятися» (в. 30). Вже утретє Павло спожив слово, що означає «невідання»: (1) назвавши Бога «незнаним», афіняни визнали тим самим своє незнання Його (в. 23а); вони поклонялися Йому «не знаючи» (в. 23б); і ось тепер Павло казав, що, якщо в минулому Бог терпів їх «невідання», то більше терпіти не буде. Бог відкрився їм, і більше в них немає виправдання своєму невіданню.
Деякі тлумачі намагаються знайти відповідь на питання: «До якої міри Бог не ставив їм у провину їх невідання?» Оскільки мені невідомі думки Божі (Іс. 55:8,9), то це не те питання, на яке я можу відповісти. Більше того, оскільки Павло сказав, що Бог більше не потерпить невідання, то це не те питання, на яке мені потрібно відповідати; це питання мало, якщо взагалі якось пов’язане із ставленням Бога до людства сьогодні. Тому я задовольняюся тим, що наведу простий приклад: коли мої дочки були маленькими, я допускав в їх поведінці те, чого не міг допустити, коли вони подорослішали. У минулому, коли людство було в періоді свого дитинства, Бог допускав те, що Він вже більше не терпить (див. Мф. 19:8,9). Тепер Бог каже усьому людству: «Ви пробули на землі достатньо довго, щоб знати, що таке добре і що таке погане, і тому повинні відповідати за свої вчинки!»
Заява Петра, що самовпевненому синедріону необхідно покаятися (5:31), призвела до того, що вони «розлютилися» і стали радитись як убити його (5:33). Тепер Павло, звертаючись до самовдоволених філософів, повідомив їм, що ці великі уми повинні покаятися! «Покаятися» означає «змінити своє ставлення до гріха в результаті щирої печалі про гріх і прийняти тверде рішення змінити своє життя». Слухачі Павла повинні були, зокрема, навернутися «до Бога від ідолів, щоб служити Богові Живому і істинному (1Сол. 1:9).
Покаяння було однією з найбільших потреб за часів Павла і залишається однією з найбільших потреб у наші дні. У книзі під назвою «Що стало з гріхом?» Карл Менінджер пише:
«… Мало хто з церковнослужителів ризикує в наші дні закликати до покаяння, як це робили пророки, Іоанн Хреститель і [проповідники минулого] … Вони бояться громадських докорів у поверненні (як це дійсно було з деякими екстремістами) до залякування вічними пекельними муками. Вони настільки бояться цього звинувачення, що умовчують навіть про те, що, за їх же власним переконанням, повинні чути і сприймати члени церкви»
Ті, хто догоджає людям (Гал. 1:10), яких Менінджер назвав «церковнослужителями», можуть не наважуватися закликати людей до покаяння, але проповідники Євангелія не сміють не робити цього. Коли Ісус почав Свою проповідь, перше слово, що зійшло з Його вуст, було: «Покайтеся» (Мф. 4:17).
Павло розповів афінянам про минуле: Бог допускав їх невідання. Він розповів їм про сьогодення: «Бог нині повеліває всім людям усюди покаятися». Щоб спонукати їх до дії, Павло розповів їм про майбутнє: «Бо Він визначив день[11], у який праведно судитиме весь світ» (в. 31а). Епікурейці думали про життя як про рух до небуття, стоїки вважали, що життя поглинається божественною Життєвою силою, а Павло проголосив, що життя – це «шлях до суддівського Божого крісла»![12] Павло почав проповідь із заяви, що невідомий Бог – їх Творець, а завершив твердженням, що невідомий Бог буде їх Суддею!
Ввідна проповідь Павла про «істину про Бога і людину», в основному, була завершена. Не наводячи жодної цитати з Писання, Павло представляв один біблійний доказ за іншим. Але йому ще належало висловити найважливішу думку – познайомити своїх слухачів з «істиною про Ісуса». Він заявив, що Бог «праведно судитиме весь світ, через наперед настановленого Ним Мужа, подавши свідчення всім через воскресіння Його з мертвих» (в. 31б; виділено мною). Цим «Мужем» був Ісус. Воскресіння Ісуса служить багатьом цілям[13]; одна з менш відомих цілей полягає в тому, що воскресіння служить доказом неминучості судного дня! (Хотілося б мені знати: коли конфесії святкують Воскресіння, чи багато хто з них проповідує про Суд!) Павла призвали на ці збори за те, що він благовістив Ісуса і воскресіння (в. 18). Павло завершив повний цикл, закінчивши свою промову цими двома темами![14]
Чому Павло говорив про Ісуса як про Суддю, а не як про Спасителя? Чому він закликав до покаяння, а не до віри, як це робилося зазвичай у проповідях Євангелія? Якими б не були міркування Павла, ми можемо бути упевненими в трьох фактах: (1) Святий Дух дав Павлу сповіщати те, чого потребували саме ті люди саме в той час (Мф. 10:19)[15]; (2) ті, хто прийшов ще послухати Павла (в. 32), почули в його наступному виступі про Ісуса і хрест (1Кор. 2:2); (3) слово «покаятися» у вірші 30 означає повну реакцію у відповідь людей, так само як і слово «увірувати» в аналогічних віршах книги Діянь. Якщо ті, хто стверджує, що хрещення не обов’язкове, оскільки воно іноді не згадується як умова спасіння, хочуть бути послідовними, вони повинні стверджувати і те, що віра в Ісуса як Спасителя не обов’язкова, оскільки вона не згадується як умова спасіння в проповіді Павла в ареопагу. Ті, хто відноситься до Писання чесно, знають, що Павло не проповідував афінянам якесь «інше благовістування» (див. Гал. 1:6), відмінне від того, яке він проповідував іншим. Щоб спастися від своїх минулих гріхів, вони повинні були зробити те саме, що і усі інші: увірувати в Ісуса, покаятися в гріхах, сповідувати свою віру і бути похованими в хрещенні (Рим. 6:3,4).
[1] Див. Євр. 11:6 і Мф. 7:7,8. Див. також Втор. 4:29.
[2] У суч. пер. «…щоб вони шукали Бога».
[3] Інше велике висловлювання про мету існування людини на землі див. у Мф. 5:16. «Шукати Бога» – це, можна сказати, первинне призначення людини, а «шанувати» Його – кінцева мета.
[4] Наступні слова Павла: «Ми Його і рід», – були діаметрально протилежні пантеїстичним концепціям стоїків.
[5] Цитату з Тит. 1:12 також зазвичай приписують Епіменіду. Він користувався великою повагою в грецьких філософів; серед греків навіть існувала думка, що він натхненний згори.
[6] Арат був кіликійцем, як і Павло. Павло, ймовірно, часто чув слова Арата, які цитувалися під час його початкового періоду навчання в Тарсі.
[7] Інший поет, Клеант, виразив цю ж ідею дещо іншими словами.
[8] Див. обговорення 14:12 у розділі «Від обожнювання до приниження».
[9] Слово «Божество» (…тейон) говорить про відмітні властивості Бога, зокрема, про Його іпостасі (Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий).
[10] У суч. пер. читаємо: «Бог не поставив нам у провину часи невідання нашого»
[11] Ніхто не знає, коли настане цей день, окрім Бога (Мф. 24:36).
[12] Барклей.
[13] Рим. 1:4; 1Кор. 15:20; і т. д.
[14] «Друга частина проповіді повинна була, ймовірно, розкрити стислий зміст вірша 31. Хто був цей муж, настановлений Богом? За яких обставин відбулося його воскресіння з мертвих?» (Брюс).
[15] Чи говорив Павло про Бога як про Суддю через те, що хотів, щоб присутні на Ареопагу знали, що будуть судимі так само, як зараз судять його? Чи говорив Павло про покаяння, бо сильно відчував їх самовдоволення?
