Притягнувши християн до міської влади в Солуні, юдеї висунули їм наступні звинувачення: «Ці всесвітні підбурювачі прийшли сюди» (Діян. 17:6; суч. пер.: «Ці люди, що здійняли хвилювання всім світом, прийшли тепер і сюди»)[1]. Ці слова спрямовані і на нашу адресу. Ми схвилювали, похитнули світ? Змусили ми його хоч би хитнутися?
Ми можемо запротестувати: «Якби ми тільки знали, як рання церква змогла зробити все те, що вона зробила, ми б зробили те ж саме». Відкрити «секрет» сили ранньої церкви не складно. Навіть поверхнево читаючи книгу Діянь, ми не можемо не побачити ті риси, які привели її до успіху.
СТАВЛЕННЯ ДО ХРИСТИЯНСТВА
Для християн першого століття християнство не було емоційною віддушиною або чимось, завдяки чому можна було виправити своє життя; воно було їх пристрастю. Це був єдино можливий для них спосіб життя. Це була призма, через яку вони заломлювали усі життєві ситуації (Гал. 2:20). Слідством була готовність ранніх християн пожертвувати усім, що вони мали: вони продавали своє майно, а виручені гроші віддавали іншим (Діян. 5). Вони жертвували своїм житлом, сім’ями, роботою (Діян. 8). Деякі жертвували навіть своїм життям (Діян. 7; 12). У результаті церква росла не по днях, а по годинах.
Ви можете подумати: «Але Бог, звичайно ж, не ставить такі високі вимоги нам!» Звідки ви знаєте? Що означає християнство для вас? Чи готові ви пожертвувати хоч чимсь заради того, щоб побачити, як весь світ залучається до нього?
СТАВЛЕННЯ ДО ЖИТТЯ
Ставлення ранніх християн до християнства вплинуло на їх ставлення до життя. Вони отримали нове життя в Ісусі (Рим. 6:3-6) і сприйняли це серйозно (Діян. 19:19,20). Компромісів не було. Принаймні, одне джерело стверджує, що в перші роки існування церкви людина, які пропускала богослужіння три рази поспіль без поважної причини, автоматично виключалася з общини[2].
Ми доти не зможемо впливати на світ, поки світ не побачить, що ми живемо за іншими законами! Багато років тому один проповідник відправив послання голові племені індіанців, що називалося «Шість народів», з проханням дозволити відкрити в них місію. Відповідь була дана у формі урочистої промови. Ось уривок з неї: «Брате, нам сказали, що ти проповідуєш білим у нашій місцевості. Ці люди – наші сусіди… Ми трохи почекаємо і подивимося, який вплив робить на них твоя діяльність. Якщо ми побачимо, що вони під твоїм впливом стають кращими, чеснішими і менш схильними обманювати індіанців, ми тоді повернемося до розгляду твого прохання».
СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ
За рік до того, як моя дружина і я одружилися, я проживав в Абіліні, штат Техас, а вона – у Мурі, Оклахома. Між цими двома точками на земній кулі подорожувало багато листів. Чітко пам’ятаю один свій лист: я написав їй, що, про що б я не писав, я сподіваюся, вона завжди зуміє «прочитати між рядків» про те, як я її люблю, після чого додав: «Але в цьому листі тобі не знадобиться твоя уява». Потім я узяв ручку з червоним чорнилом і між усіх рядків цього листа вставив: «Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю тебе». Слово «любов», можливо, і не зустрінеться вам у книзі Діянь, але в кожному рядку цієї книги незримо є присутньою любов Божа до людини і любов ранніх християн до Бога і ближніх.
Для язичників це була одна з найбільш дивних рис християнства. В язичницькому світі панував закон «людина людині – вовк»: що впало – розтоптати, хворого і безпорадного – не помічати, ворогу – не прощати. І різким контрастом до цього – любов християн. Рим зустрів християнство з мечем, але християнство Рим – з любов’ю. І християнство перемогло.
СТАВЛЕННЯ ДО ВЧЕННЯ
Результатом ставлення до інших було природне бажання ранніх християн поділитися Благою Звісткою з усіма, кого вони зустрічали (Мф. 28:18-20[3]; Діян. 8:1,4). Філіп Шеф вказує на це, як на головну причину росту ранньої церкви:
«Одного разу виникнувши, християнство було своїм найкращим місіонером. Воно розвивалося природно зсередини. Одним тільки своїм існуванням воно вже привертало людей… Кожна община була місіонерським товариством, а кожен віруючий християнин – місіонером, любов’ю Христовою натхненним залучати до віри своїх ближніх. … Цельс з кепкуванням відмічає, що сукновали і робітники вовняних і шкіряних виробництв, грубі і неосвічені люди, були найзавзятішими пропагандистами християнства … Жінки і раби несли його в домашнє коло … Кожен християнин розповідав своєму ближньому, працівник – своїм товаришам по роботі, раб – своїм братам по неволі, слуга – пану і пані свою історію навертання до віри, подібно як моряк розповідає історію свого порятунку під час корабельної трощі».
Синедріон заявив, що апостоли наповнили Єрусалим своїм вченням (Діян. 5:28). Чи наповнили ми наш світ, нашу країну, нашу область, наше місто або хоч би наш район благовістям?
СТАВЛЕННЯ ДО МОЛИТВИ
Без цього останнього фактора ставлення ранніх християн до християнства, до життя, до інших людей і до вчення абсолютно нічого не означало б. Вони визнавали свою залежність від Бога (4:24,29). Чи можна про нас сказати, що ми люди молитви? Якщо ні, то допоможи нам Бог розкаятися і навчитися покладатися на Тебе!
ВИСНОВОК
Мені чується останнє заперечення: «Вони досягли більшого успіху, ніж ми, бо тоді їм було легше, ніж зараз!» Вдумайтеся в слова Дж. Б. Філіпса, узяті зі вступу до його книги Листи молодим церквам:
«Не вдаючись до нудних історичних подробиць, ми повинні пам’ятати, що ці листи були написані, а життя, про які вони розповідають, прожиті на тлі язичництва. Не було ні церков, ні неділь (визнаних світом), ні книг про Віру. Всюди панували рабство, статева розбещеність, жорстокість, байдужість до людських страждань і низький рівень громадської думки; подорожі і забезпечення зв’язку носили випадковий характер і були ризикованими; більшість людей були неписьменні. Багато християн сьогодні говорять про «труднощі нашого часу», неначе нам слід почекати кращих часів для того, щоб християнство змогло пустити коріння. Приємно усвідомлювати, що ця Віра пустила коріння і досягла дивного розквіту в умовах, при яких щось менш життєстійке загинуло б у лічені тижні. Ці ранні християни зберігали палку переконаність у тому, що вони стали – через Христа – у буквальному розумінні синами Божими. Вони були першими представниками нового людства, засновниками нового Царства. І через віки вони звертаються до нас. Можливо, якби ми вірили в те, у що вірили вони, ми могли б досягти того, чого досягли вони».
Сьогоднішня наша проблема – це проблема ставлення. Мільйони перебувають на шляху в пекло, і багато хто до цього байдужий. Деякі з тих, хто одного разу прийняв Ісуса, поступилися тиску світу, а багато хто як і раніше байдужий. Боже, допоможи нам любити!
[1] Див. обговорення 17:6 в уроці «У пошуках щирих сердець»
[2] Діян. 5:13,14 розповідає про наслідок суворої дисципліни в ранній церкві.
[3] Зверніть увагу, що Велике доручення чотири рази згадує «усе»: усю владу, усі народи, усе, чому навчив їх Ісус, і в усі дні.
