Стук у двері перервав її думки. Цього разу стукали з чорного входу, яким вони рідко користувалися. Цікаво, хто ж там? Бабуся Хан пішла відкривати, залишивши О-лан із запашними булочками. У дверях стояла маленька пані Ванг, тримаючи в руках миску. Сьогодні вона була сильно збуджена, так що руки її тремтіли, коли вона вручала бабусі Хан свій посуд:
– Це наші домашні, – плуталася вона в словах від збудження, при цьому її голос тремтів майже так само, як і руки.
У подиві бабуся Хан узяла протягнуту миску і здивовано подивилася в неї: двадцять яєчок! Коли вона передала миску О-лан, та не повірила власним очам.
– Хто їх приніс? – з явною цікавістю запитала вона.
– Маленька пані Ванг. Та, в якої сім дочок. Вона сказала, що це домашні. Значить, вони особливо смачні.
Але О-лан не здавалася.
– У тебе все ще немає фруктів і кави, – сказала вона.
Тут терпіння бабусі Хан ледь не урвалося, але вона все-таки спокійно відповіла: – Адже не обов’язково щодня їсти фрукти, хоча, якщо Бог визнає за потрібне, Він знайде шляхи послати нам ще і фрукти і каву. Почни нарешті готувати сніданок. Сьогодні кожен отримає по два яйця!
Ні слова не кажучи, О-лан пішла на кухню. Не встигла вона розбити на сковорідку перше яйце, як знову хтось постукав у вхідні двері. Готова вже до усього, бабуся Хан спокійно пішла подивитися.
Біля дверей стояв хлопчина зі школи для хлопчиків, що знаходилася за рогом вулиці. У руках він тримав великий жовтий китайський фрукт.
– Цей фрукт виріс на одному з наших дерев, – пояснив він. – Мама сказала, що він занадто хороший для нас, тому вона вирішила подарувати його тобі.
З цими словами він віддав золотисто-жовтий фрукт бабусі Хан у руки і, сівши на велосипед, помчав.
Як багато відповідей отримала бабуся Хан на свою молитву, причому всього за десять хвилин. З невимовною радістю Хан По-по повернулася в будинок. Від подиву О-лан тільки і змогла вимовити:
– Як? Де? Хто?
– Син пані Шангс завіз його нам дорогою в школу, – милуючись фруктом, відповіла бабуся Хан. – Це виросло на їх дереві. Яка краса, не правда?
Тепер сніданок міг стати справжнім бенкетом.
Хто спраглий…
– Велике дякую, О-лан, – посміхаючись сказала бабуся Хан побачивши приготовану їжу. – Тепер ми бенкетуватимемо!
Але в О-лан все ще був незадоволений вигляд.
– У тебе ще немає кави, – знайшла вона знову причину.
Бабуся Хан, поглянувши на її безрадісне обличчя, у душі спробувала поставити себе на її місце і зрозуміти дівчину. Чи змириться вона і чи пізнає колись силу і любов Божу?
– О-лан, – сумно сказала Хан По-по, – якщо Богу угодне, щоб я і каву отримала для питва, то Він обов’язково про це потурбується.
Вона ще не договорила, як знову пролунав стук у двері. Цього разу О-лан сама побажала побачити, що там відбувається, і побігла до дверей. Хан По-по пішла за нею. Відвідувачкою була пані Ванг з іншого району міста. Велосипедом вона проїхала досить-таки довгий шлях, і бабуся Хан взагалі не могла зрозуміти, чому вона приїхала так рано. Радісно посміхаючись, пані Ванг пояснила:
– Адже ти знаєш, Хан По-по, що мій чоловік пілот і іноді літає в Токіо, Манілу або Гонконг, і завжди привозить мені подарунки.
З нетерпінням бабуся Хан чекала кінця цього пояснення і ніяк не могла зміркувати, яке відношення це має до неї. Тут пані Ванг урочисто дістала щось зі свого кошику.
– Подивися, що він мені привіз цього разу.
У Хан По-по захопило дихання: у руках пані Ванг тримала велику банку найкращої кави, яку майже неможливо було дістати і яку бабуся Хан через дороговизну ніколи б не змогла дозволити купити собі.
– Ти питимеш таке? – обережно запитала пані Ванг.
Бабуся Хан мовчала. Вона не могла відразу сказати «так», бо їй було незручно прийняти такий дорогий подарунок, але в жодному разі не хотіла обдурити, сказавши «ні».
– У нас у сім’ї ніхто не п’є кави, – продовжувала пані Ванг, – я не розумію, навіщо мій чоловік взагалі його привіз. Ти його хочеш?
У бабусі Хан почалася внутрішня боротьба. Нарешті вона сказала:
– Любо моя, краще б ти віднесла каву в магазин, що продає імпортні товари. Там за неї ти отримала б немало грошей, на які змогла б собі і дітям купити інші подарунки.
– Ні, ні! – запротестувала та, – адже ти його питимеш, правда?
Врешті-решт бабуся Хан здалася, погодившись узяти каву. Пані Ванг вручила їй банку, сіла на велосипед і поїхала.
Повернувшись у будинок, О-лан запитала:
– За що пані Ванг тебе так любить? Це дійсно дорогоцінний подарунок. Вона отримала б за нього не менше п’яти доларів.
Але Хан По-по не чула її. Вона в серці дякувала і славила Бога за те, що Він забезпечив її усім необхідним, не упустивши жодної дрібниці. І за свідоцтво, яке отримала О-лан. Цих продуктів було достатньо, щоб поїсти кілька разів.
