Сніданок сніданком, але тисяча доларів для проведення студентської конференції – це зовсім інша справа. Чи все-таки ні? Чи не обіцяв Бог про усе потурбуватися?
У середу вранці бабуся Хан, схиливши коліна, помолилася: «Господи, Ти Той, Хто помножив хліб і рибу… У моєму розпорядженні тільки 10 доларів, а до вечора мені знадобиться тисяча. Я дуже прошу Тебе, дай мені ці гроші, щоб ім’я Твоє було прославлене».
Через декілька хвилин Хан По-по принесли телеграму від друзів місіонерів, які неподалік від цієї місцевості проводили свою відпустку. Дорогою назад додому в Гонконг вони побажали зупинитися в бабусі і запитували, чи згодна вона прийняти сім’ю з чотирма дітьми на обід.
«О ні, – подумала бабуся Хан, – це усе, що завгодно, але тільки не відповідь на молитву. Що ж мені поставити для них на стіл? Запашні булочки кінчилися, рису більше немає…»
Поки вона подумки шукала вирішення нової проблеми, прийшла друга телеграма: «Замов у ресторані для нас усіх твою улюблену страву. Розплачуватися будемо ми». Ну ось, це інша справа! Хліб почав множитися. З великою радістю вона подякувала Богові. Але це був тільки початок.
Під час обіду друг бабусі Хан раптом сказав:
– У мене таке враження, що тебе щось обтяжує, хоча ти ні з ким не ділишся своєю проблемою. Чи я не правий?
Нерішуче бабуся розповіла гостям про злом, крадіжку і про те, в якому вона становищі.
– Зрозуміло. У нас є ще таїландські гроші, які ми не хотіли міняти на гонконзькі долари. Ми вирішили їх залишити тобі.
З цими словами він дістав і поклав на стіл товстий конверт.
– Можна мені його розкрити?
Бабуся Хан уважно перерахувала гроші. Виявилось, не менше і не більше, а рівно тисяча доларів!
Коли вона увечері прийшла в церкву, то ще здалека помітила заклопотане обличчя керівника студентської групи.
– Що ж нам робити? – тут же запитав він. – Ми ще сьогодні увечері відразу після зборів повинні внести гроші, а я не бачу анінайменшої можливості знайти їх.
– Навіщо чекати кінця зборів? Віддай гроші прямо зараз! – Загадково посміхаючись, Хан По-по дістала з кишені дорогоцінний конверт і протягнула його приголомшеному юнакові. А Бог продовжував забезпечувати бабусю Хан: їй дарували гроші, варення, годинник, проїзний квиток на потяг і навіть коробку цукерок.
– Який дивний Отець! – тільки і устигала вона вигукувати. – Він не лише посилає усе необхідне, але навіть враховує мої маленькі слабкості!
Проте одна справа залишалася досі невиясненою: сама крадіжка. Якщо її скоїла О-лан – то що слід було зробити бабусі Хан?
Позбавлення від небезпеки
Одного разу О-лан повернулася додому о 2-й годині ночі.
– Де ти була? – запитала Хан По-по. – Я сильно переживала за тебе.
О-лан розлютилася. Поки бабуся Хан закривала двері зсередини, О-лан вибігла вгору, замкнула собаку в одній з кімнат, схопила великий китайський ніж і, піднявши його, кинулася на Хан По-по.
Бабуся Хан майже не мала шансів залишитися в живих. Схопивши руку нападниці і міцно тримаючи її, вона звернулася в серці до Бога і почала умовляти О-лан.
Коли сили старої жінки закінчувалися, собака зумів вирватися із замкнутої кімнати і, сплигнувши зі сходів, міцно вчепився О-лан у ногу.
Дівчина скрикнула від болю і опустила руку з ножем. Бабуся скористалася цим моментом і обеззброїла її.
Хан По-по вимушена була звільнити О-лан, а сама швидко перебралася жити в інший будинок, оскільки брат О-лан був ватажком банди і можна було чекати помсти. Так воно і сталося.
Наступного ранку після переїзду, як їй розповіли колишні сусіди, приходила велика банда. Не знайшовши Хан По-по, бандити в люті спустошили увесь будинок. Бабуся Хан продовжувала молитися про О-лан і просила своїх друзів підтримати її в цьому.
Час минав, але усе залишалося як і раніше, без змін, і з часом бабуся Хан зовсім загубила О-лан.
Минуло п’ять років. У китайське новорічне свято біля воріт будинку бабусі Хан зупинився мотоцикл. Вона не повірила власним очам: Це була О-лан зі своїм меншим братом.
– Я приїхала зізнатися, – збентежено почала О-лан після короткого вітання. – Я тепер заміжня і маю двох синів, але не можу так далі жити. Своєму чоловікові я вже усе розповіла. Я зобов’язана і тобі усе розповісти. Це я тоді вкрала твої гроші і ще деякі речі. Якщо хочеш, відправ мене до в’язниці, я на це заслужила.
Бабуся Хан, похитавши головою, відповіла:
– Ні, твої діти потребують матері.
– Але я негідна бути їх матір’ю, – крізь сльози вимовила О-лан.
Того дня О-лан довірила своє серце Богові.
Минуло зовсім трохи часу, і чоловік наслідував її приклад. Тепер обличчя О-лан сяяло:
– Хан По-по, твій Бог дійсно дивовижний!
Викрадені гроші О-лан і її чоловік до останнього цента повернули бабусі Хан. А уся сім’я О-лан тепер служить Богові Живому.
