Я називаюся Йона, хоча всі довкола кличуть мене Знайдою. Нещодавно розбив сусідському хлопчиську на вулиці носа за цього «знайду». І було чого! Він дражнив мене знайдою і казав, що моя мама – несправжня мама, тобто нерідна мені. Я захищався як міг – кулаками. Повалив його додолу, хоч був удвічі дрібнішим і не надто вирізнявся силою. Розквасив кулаком йому носа і трохи злякався, коли звідти зацебеніла кров. Юрба хлопчаків підбурювала нас, дехто відверто вболівав за мене, гукаючи: «Знайда! Знайда!». Я напосідався на хлопця, імені якого не знав, відчуваючи себе Давидом, а його вважаючи за Голіафа. Про Давида і Голіафа я знав від мами – вона розповідала мені різні цікаві історії з Писання.
Коли кривдник зрештою таки видерся з моїх рук, залишивши в них пасмо свого волосся, він відбіг досить далеко і гукнув:
– Однаково ти Знайда! То ж і сліпому видно, що твоя мати надто стара, аби насправді бути тобі матір’ю.
Нетямлячись з люті, я жбурнув у нього каменюку, що втрапила мені під руку, але не влучив. Гурт уболівальників і роззяв раптово розсіявся, бо на вулиці з’явилося декілька дорослих. Я також чкурнув додому, побоюючись, що мій «Голіаф» гукне на допомогу свого здоровенного батька, проти якого такий худющий «Давид», як я, точно не встоїть. Хотів би і я мати могутнього й грізного батька, який захистив би мене від дошкульних дитячих кпинів і взяв із собою в човна. Ми б наловили багато риби в Генісаретському озері!
– Йоно, що з тобою, лишенько ж ти моє! – такими словами зустріла мене мати.
Я не став її дурити, тож розповів усе, як було. Мати зілляла мені води з глека, аби я умився від куряви і крові, витерла мене рушником і пригладила розкуйовдженого чуба. Дала трохи черствого хліба та мовчки і сумно поглядала, як я розмочую його в горнятку з молоком. Я бачив, що клубок підкотився мамі до горла, та вона не плакала, принаймні ніколи не робила цього при мені.
– Не хвилюйтеся, мамо, я добряче нам’яв йому боки! Я переміг його, як Давид Голіафа! – заходився я втішати маму, смакуючи хліб.
Повірте мені, коли столи не ламаються від наїдків, то й черствий окраєць хліба смакує, а тим паче – після такого бою!
Мама всміхнулася та міцно пригорнула мене до себе.
– Ти ж не лупцюватимеш, синку, кожного, хто називатиме тебе Знайдою? Певне, надійшов час розповісти, чому тебе так кличуть.
Отоді я й дізнався, що мама справді знайшла мене немовлям у кошику на березі Генісарета. Подейкували, що того дня перекинувся і потонув човен рибалки, який днями прибився в Капернаум з маленьким синком. Очевидно, тим сином і був я – хоча стверджувати напевно й не можна. Хто був мені рідною матір’ю і що сталося з нею – того не знав ніхто.
У кожному разі, літня вдова, знайшовши мене в плетеному кошику в затінку винограднику на березі озера, сприйняла це за Божий дарунок, адже ніколи не мала дітей, і стала мені матір’ю. Справжньою, хоч і не рідною. І я готовий не одного носа розбити, аби довести це всім і кожному.
