Спершу мама хотіла назвати мене Мойсеєм, як древнього пророка, якого немовлям виловила з річки дочка фараона – так батьки намагалися врятувати йому життя, пустивши кошик із малюком по воді. Але потім подумала, що носити ім’я такого великого пророка нелегко, тож вирішила мене назвати простіше – Йоною.
Йоною мені подобається бути: він, зрештою, теж мав у житті цікаву пригоду – його проковтнув велетенський кит. Напевно, страх як цікаво плавати морем на киті, тобто в киті! Щоправда, там мала би бути страшенна темінь, хоч в око стрель! Йоні було дуже страшно, коли кит його проковтнув, тож він став молитися Богові – і тоді на третій день Господь звелів велетенській рибі випустити його. Я, щоправда, темряви не боюсь, тож, лягаючи спати, закутуюся з головою, уявляючи себе Йоною в череві кита.
Це тому, що я дуже мрію плавати і бути рибалкою, як більшість мешканців Капернаума. Та в нас із мамою немає човна, а я ще надто малий, щоб рибалити, – так каже мама. Проте я щодня біжу на берег Генісарета і спостерігаю за рибалками: як вони готують невід, як сідають у човен та відштовхують його від берега. Люблю дивитися, коли рибалки відпливають так далеко, що стають лишень цятками на обрії – і вже незрозуміло, де ще вода, а де вже небо. Іноді бачу, коли вони повертаються – і тоді витрушують із неводів рибу й радіють, що зможуть прогодувати сім’ю, а часом іду додому, так і не дочекавшись їхнього повернення – це може означати, що їм не пощастило і риба не ловиться, тож вони чекатимуть до пізнього вечора, а то й до ночі.
От і сьогодні сиджу на узбережжі, спершись плечем до оливи і не зводячи очей з рибалок. Я не насмілююсь просити, аби хтось із них узяв мене з собою: кому потрібен клопіт із чужим хлопчиськом, та ще й знайдою! Хоча даремно вони бояться клопоту, адже я дуже добре вмію плавати!
Я скидаю одежу, спочатку бреду поволі у воді, розглядаючи каміння і маленьких, майже прозорих рибок на дні, та вже за мить розбігаюся і плюхаюся в бірюзові хвильки, здіймаючи сотні веселкових бризок. Коли пливу, то забуваю про все на світі, почуваюся як риба у воді. Може, навіть не як Йона, а як той кит, що проковтнув його. Сонце лоскоче мені й так облущеного носа, у воді моє легке тіло стає геть невагомим – ліпшого відчуття годі й шукати. Я не боюся запливати на глибінь, навіть пірнаю там із розплющеними очима – під водою стільки всього цікавого! Наплававшись удосталь, мощуся на каменистому березі та гріюся на сонечку, приглядаючись, як розплутують неводи сини Заведея Яків та Іван, що живуть неподалік від нас.
– А ти чого, Йоно, байдикуєш, матері не допомагаєш? – грізно гримає на мене Яків, та я дивлюся на його міцні рамена без страху, знаючи, що суворість його вдавана. Брати дуже прихильно ставляться до нас із мамою, не раз допомагали в скруті.
– Я б хотів допомагати, візьміть мене із собою порибалити! – прошу братів, уперше вимовляючи своє сокровенне бажання вголос. Я дивлюся на братів так жалісно, що вони аж відводять очі.
– Спершу навчися розплутувати невід, тоді поговоримо! – швидко промовляє Іван, вручаючи мені важкого вузлуватого невода, а я розплутую його тремтячими руками. Насправді в мене виходить не дуже, та брати прихвалюють мене, обіцяючи рибину. Врешті вони відштовхують човна від берега та й пливуть собі, а я залишаюся чекати їх, не зводячи погляду з лискучої води та бажаючи братам упіймати якнайбільше риби.
Надвечір вони повертаються з виловом не надто щедрим, але й не мізерним. Я щиро радію, і не тільки тому, що вони дозволяють мені витягати рибу з невода і вибрати для мами найбільшу!
Тішуся ще й тому, що Яків пообіцяв: принагідно попросить матір відпустити мене з ними! Щасливий, я мчу додому як на крилах, так що ледве не гублю велетенську гладку рибину, яка так і норовить вислизнути з моїх рук.
Мати бідкається, де я пропадав усенький день, та рибина в моїх руках усе пояснює їй без жодних слів! Вона заходжується чистити рибу – сьогодні матимемо на вечерю смачну юшку, якої вже давно не їли.
– Ти виріс, Йоно! – каже мати, милуючись, як я уплітаю гарячу духмяну юшку, аж за вухами лящить.
Мама знає, що це для мене – найбільша похвала, адже я так мрію вирости, щоб стати справжнім рибалкою. Сама ж вона їсть свою юшку, дмухаючи на неї і смакуючи помаленьку, і мені до горла підкочується клубок, а в носі починає пощипувати від ледь стримуваних сліз – адже мама так рідко їсть зі мною! Переважно вона намагається віддати все мені, бо їжі зовсім мало, а я ж бо росту. Ми часто живемо впроголодь – мама надто старенька, слабка і не в змозі заробити на більше. Ось тепер я допомагатиму їй завжди – хай-но тільки брати візьмуть мене із собою в човен! Я приноситиму мамі смачні рибини щодня, тоді вона не журитиметься й не хворітиме! Я кажу про це мамі, і вона – вперше! – згоджується відпустити мене з Яковом та Іваном. Якщо вони, звісно, не передумають.
Того вечора я засинаю щасливий. Мабуть, так радів Йона, коли вибрався врешті з черева кита! Мене ж бо попереду чекають великі пригоди!
