Її називали бабусею Хан, а іноді просто Хан По-по. Це китайське ім’я вона отримала, коли змінила місце проживання, переїхавши із США в Тайвань. Її справжнє ім’я було Пауліна Гамільтон. Але як її називали, було не так важливо. Головним було те, що молодь і студенти охоче приходили до неї, щоб поговорити про особисті проблеми і про Бога, оскільки вона була вже у віці і до того ж ще іноземка.
– Хан По-по, – звернувся до неї одного разу керівник студентської групи, – де ти думаєш узяти гроші для проведення літньої студентської конференції?
Бабуся Хан посміхнулася.
– Я прошу Бога про це, – сказала вона. – Він поклав мені на серці провести цей захід, значить, і потурбується про нас!
– Може, надійніше було б нам усім скластися і набрати цю суму, – невпевнено вимовив молодий керівник.
– Ні, – рішуче відхилила Хан По-по цю пропозицію керівника, хитаючи головою. – Тоді молодь з багатодітних сімей не змогла б взяти участь. Не забувай написане в Біблії, що Бог дасть нам усе, у чому матимемо потребу. Адже сказано «усе, до останнього цента»! Сьогодні після обіду в мене вже були люди, які принесли гроші. Бог вже почав відповідати на наші молитви. – Бабуся Хан не відкрила свого секрету, що гроші, включаючи її тримісячну пенсію, поступили декілька годин після закриття банку.
Але де ж зберегти ці гроші на вихідні дні? Була ще тільки субота. Заховавши гроші, вона вирішила повісити на вхідні двері додатковий замок. А йдучи увечері, залишила скрізь світло засвіченим. Нехай люди думають, що вона ще удома. Тепер, на її думку, гроші були надійно заховані, і з ними нічого не могло статися.
До останнього цента
Пізно увечері, повертаючись із студентських зборів, бабуся Хан неподалік від свого будинку зустріла сусідку.
– Твоя маленька собачка біжить тобі назустріч, – сказала вона. – Як добре!
– Добре? Ні! – промайнуло в голові бабусі Хан. – Цього разу в цьому немає нічого хорошого. Адже перш ніж піти, я закрила Ціндерелу в будинку. Щось тут не те.
Вона попрямувала до дверей і відразу побачила, що світло в передпокої не горить, розсувні двері напіввідкриті, а замок зламаний. Її серце скажено забилося, коли вона увійшла до будинку і оглянула спальню і зал.
Підбігши до тайника, вона побачила, що в ньому хтось рився. Деякі речі лежали не на своїх місцях, інші були звалені в купу на ліжку. Вона зрозуміла: гроші зникли усі, до останнього цента.
Бабуся Хан покликала сусідку і попросила її заявити в поліцію про злом, сама ж почала аналізувати те, що сталося.
Дивно! Хоча, мабуть, усе сталося дуже швидко, речі не були просто розкидані, але акуратно складені. Чи знайомо було злодієві усе в будинку? Дивно було і те, що пограбування сталося саме цього вечора. Як злодій міг дізнатися про гроші в будинку? І чому Ціндерела не гавкала? Сусідка обов’язково б почула її. Може, собака знав злодія?
І чому злодій тоді не узяв гроші, що лежали в конверті з написом «Кошти для хатньої робітниці»? Неймовірно! Вона взагалі не могла собі уявити, щоб її хатня робітниця О-лан могла вкрасти гроші.
Що ж залишалося їй робити? Вона згадала слова, сказані лише кілька годин тому молодому керівникові: «Мій Бог заповнить усі ваші потреби» і «Бог ніколи не порушує Свою обіцянку». Як могла вона сама повірити цим словам у цій ситуації?
Бабуся Хан сприйняла ситуацію, що склалася, як виклик. І тепер їй належало самій переконатися в тому, що Бог Авраама, Ісаака і Якова є і її Богом. Тепер вона абсолютно в усьому залежала від Нього. Її особисті потреби не були великими, за себе вона не переживала. Але як бути з грошима для майбутньої конференції?
З іншого боку, вона була здивована тим, що спокій не покидав її. Вона була упевнена, що Бог її усім забезпечить, до останнього цента.
Бабуся Хан не мала права звинуватити в крадіжці О-лан за відсутністю доказів. Але вся подія важким каменем лягла їй на серці.
– Господи, – молилася вона, – я твердо вірю, що Ти учора, сьогодні і навіки той же, тільки прошу, покажи це і О-лан. Нехай же вона переконається, що Ти єдиний, всемогутній, істинний Бог!
Хліб з неба
«Кінчилися мої запаси, де узяти щось поїсти», – наспівувала бабуся Хан, оглядаючи полиці комори. Холодильника в неї не було, та він їй і не був потрібен, бо вона чинила як місцеві жителі: кожен ранок ходила на базар і закуповувала продукти на день. В її шафі, зробленій з дрібної дротяної сітки, щоб поступало повітря, зберігалися тільки залишки харчових продуктів.
Хан По-по давно вже пристосувалася до такого життя. Але тепер вона була приречена мало не на голодне існування: не було ні запасів, ні грошей, щоб купити щось на базарі. На третій день після події О-лан рано вранці підійшла до бабусі Хан із словами:
– У нас абсолютно нічого немає в будинку на сніданок.
– Нічого, все одно накривай стіл, – відповіла Хан По-по. – Чому це я маю накривати стіл, коли в нас нічого їсти? – бурчала О-лан, намагаючись при цьому не дивитися на бабусю Хан.
– Накривай стіл, – вже наказовим тоном наказала бабуся Хан, причому в неї вийшло більш суворо, ніж вона цього хотіла. – Зараз тільки восьма година, адже зазвичай я снідаю близько половини дев’ятого.
З незадоволеним виглядом О-лан поставила чашки з блюдцями на стіл і розклала ложечки і ножі. Бабуся Хан віддалилася у свою спальню і, зачинивши за собою двері на ключ, схилилася біля ліжка в молитві.
– Господи, Ти бачиш моє становище. Мені, власне, все одно, отримаю я щось поїсти чи ні. Ти краще знаєш мої потреби. Ти обіцяв дати мені необхідне. Я зараз не можу сказати, що їжа мені життєво потрібна, бо по мені не видно, що я скоро помру з голоду. (Бабуся Хан була досить-таки повною жінкою.) Я тільки тому прошу Тебе про їжу, щоб О-лан переконалася, що Ти про мене можеш потурбуватися.
Коли вона повернулася на кухню, було вже 8-20. О-лан все ще бурчала. У цей момент хтось постукав у двері. Хто б це міг бути так рано вранці? Відкривши двері, бабуся Хан побачила сусіда, пана Лі. Пан Лі був родом з китайської провінції Шандонг. Ніде в усьому Китаї не готували краще парову локшину, ніж там. Очі бабусі Хан широко розкрилися від подиву, і в перший момент вона позбулася дару мови. Пан Лі приніс ні що інше, як повну тарілку свіжоспечених булочок.
– Для тебе бабусю Хан! Адже ми знаємо, як ти любиш наші мантоус, – пояснив він. – Ми сьогодні вранці напекли їх більше, щоб тебе почастувати. – Бабуся Хан подякувала і поспішила в будинок. Але від раптової радості, що Бог таким дивовижним чином відповів на її молитву, у неї затремтіли руки, так що декілька булочок впали з тарілки на підлогу.
– Звідки це в тебе? – здивовано запитала О-лан.
– Наші сусіди Лі випекли їх, і пан Лі щойно приніс мені декілька штук, – відповіла Хан По-по таким тоном, ніби нічого особливого не сталося.
Але О-лан не була задоволена.
– Адже ти не можеш наїстися досхочу одними цими булочками, – заперечила вона, на що Хан По-по відповіла:
– Багатьом людям доводиться задовольнятися і меншим. Проте вони не помирають.
Бабуся Хан зітхнула: «Що ж ще має статися, щоб переконати цю дівчинку?»
