НЕОСВІЧЕНИЙ РИМСЬКИЙ СТОРОЖ (16:23-40)
В’язниця (в. 23,24)
«І, нанісши їм багато ударів, вкинули у в’язницю, наказавши в’язничному сторожеві пильно стерегти їх» (в. 23). Так ми знайомимося з третім персонажем розділу 16, чиє життя змінилося завдяки Господу. У Римі практикувалося направляти відставних воїнів на постійне місце проживання в колонії, тому припускають, що цей тюремний сторож був ветераном римської армії. Він був представником міцного середнього класу у Филипах. Я називаю його «неосвіченим римським сторожем», бо не знаходжу жодних свідчень його інтересу до духовного життя – він пробудився тільки після землетрусу.
Сторожу було велено «пильно стерегти їх [Павла і Силу]». Його надмірна старанність у виконанні цього доручення вказує на наявність у нього певних садистських схильностей. «Одержавши такий наказ, він вкинув їх у внутрішню в’язницю» (в. 24а). Внутрішня в’язниця не провітрювалася і не освітлювалася; вона була розрахована на найбільш закоренілих і небезпечних злочинців. Уявіть собі підземелля – темне, сире, брудне, із щурами – і ви не помилитеся. Тюремникові такий захід безпеки здався, проте, недостатнім. Окрім цього, він навіть «ноги їхні забив у колоду» (в. 24б). Жертву саджали на підлогу, широко, наскільки можливо, розсовували їй ноги, а ступні забивали в колоди. Колода для ніг була не просто хитромудрим винаходом для обмеження пересування; це було також знаряддя тортур. Чому б цей тюремник не навчився на службі в армії, але тільки не доброті.
Павло і Сила сиділи в гнітючій темряві; ноги їх у колодах заніміли, а вони не могли навіть відкинутися назад і лягти через криваві рани на спинах (в. 33). Біль і горе краяли душу Павла. Пізніше він описав, як його били палицями (2Кор. 11:25[1]) і як з ним обійшлися у Филипах (1Сол. 2:2).
Повільно, до чого ж повільно тягнулися години. З настанням ночі сторож заснув, його міцний сон не тривожило розкаяння про заподіяне в’язням зло[2]. Нарешті, через якийсь час, що здався Павлу і Силі нескінченним, настала північ.
Прославляння (в. 25)
А якби ми з вами опинилися в тій внутрішній в’язниці, з розітнутими спинами, із закутими в колоди ногами – що б ми робили опівночі? Плакали? Скаржилися? Лука пише: «Близько опівночі Павло і Сила, молячись, прославляли Бога»[3] (в. 25а). Не думайте, що Павло і Сила співали, бо їх тіла вже більше не боліли. Вони співали наперекір обставинам, що склалися[4]. Будь-хто з нас може прославляти Бога, коли усе йде добре; але потрібна віра, щоб співати хвалу Богові, коли усе погано[5]. Пізніше Павло закличе ефеських християн «прославляючи… Господа, дякуючи завжди за все» (Еф. 5:19,20; виділено мною). Павло продемонстрував це в тюремній камері у Филипах.
Лука відмічає, що інші в’язні «слухали їх» (в. 25б). Раніше іншим в’язням, поза сумнівом, доводилося чути з внутрішньої в’язниці тільки крики і прокляття; ніколи раніше вони не чули молитов і вихвалянь.
Сила (в. 26-30)
Опівнічні співи були несподівано перервані, оскільки «раптом стався великий землетрус, так що захиталася основа в’язниці» (в. 26а). Филипи знаходилися в сейсмоактивній зоні[6]. Не знаю, якої сили був цей землетрус за шкалою Ріхтера, але, щоб потрясти кам’яну основу в’язниці, він мав бути дійсно «великим». Землетрус був настільки сильним, що відкрилися двері і порепалися стіни, вискочили болти, що скріплювали кайдани в’язнів. «І враз відчинились усі двері, і кайдани на всіх послабли» (в. 26б). Був той землетрус природним або надприродним[7], ніхто у в’язниці не сумнівався, що він був посланий з небес у відповідь на спів у ночі.
Коливання ґрунту порушило міцний сон сторожа. Він схопився на ноги і в тьмяному світлі ледве зміг побачити розкриті двері. «В’язничний сторож, прокинувшись і побачивши, що двері в’язниці відчинені, вихопив меч і хотів накласти на себе руки, думаючи, що в’язні втекли» (в. 27). За римським законом людина, яка допустила втечу в’язня, за якого вона відповідала, мала отримати те покарання, яке чекало цього ув’язненого[8]. Мабуть, не один в’язень у цій в’язниці був засуджений на смерть. Якби вони втекли, як подумав сторож, то його стратили б замість них. Прийнявши «гідне», як йому здавалося, рішення, сторож був готовий накласти на себе руки.
Зрозумійте, що він керувався язичницькою, а не біблійною філософією. Самогубство ніколи не було «гідним виходом» для Божих людей. Психологи кажуть, що люди скоюють самогубство, бо вважають, що перед ними закриті усі двері, за винятком тієї, що веде до смерті. Божі чада, проте, знають, що, яким би поганим не було їх становище, Бог завжди дасть «полегшення», щоб вони «могли перенести» свій біль (1Кор. 10:13).
Коли сторож підняв меч, щоб встромити його собі в груди, «Павло вигукнув голосно: “Не роби собі ніякого зла, бо всі ми тут”» (в. 28)[9]. Сторож не повірив власним вухам. «Він же, зажадавши світла[10], вбіг до в’язниці» (в. 29а), щоб усе побачити на власні очі. На його подив, Павло казав правду[11]. У Західному тексті говориться, що сторож швидко «закував інших в’язнів». А потім «в трепеті» повернувся до Павла і Сили і впав перед ними на коліна (в. 29б). Його душа була приголомшена ще більше, ніж основа в’язниці. Коли Павло і Сила були передані під його відповідальність, вони були для нього просто дрібними злочинцями, що не доставляли багато клопоту, але яких слід було провчити. Тепер же драматична послідовність подій переконала його в тому, що цим людям була підвладна Сила, значно могутніша, ніж ті, які він колись знав[12].
«І, вивівши їх геть» (в. 30а) з в’язниці, ймовірно, у свою казарму (в. 32), він запитав: «Господарі мої, що мені робити, щоб спастися?» (в. 30б). Його слова викликають багато питань: наприклад, що конкретно сторож мав на увазі під словом «спастися?» Чи достатньо він знав про біблійне вчення, щоб спожити слово «спастися» так, як це робимо ми? Чи це був просто крик відчаю язичника, зляканого Силою, підвладною цим посланцям, і що бажав спастися від відплати за погане поводження з ними?
Крім того, якщо сторож дійсно мав правильне поняття про спасіння, то чому він вирішив, що Павло і Сила можуть дати відповідь? Може, до нього ще раніше дійшов слух про їх проповіді? Може, ті, хто привів Павла і Силу у в’язницю, передали йому слова служниці, ніби вони були «раби Бога Всевишнього, які звіщають нам путь спасіння» (в. 17)? Може, Павло і Сила сказали йому щось, коли він заковував їх ноги в колоди? Чи він просто інтуїтивно знав, що ці люди можуть йому допомогти? Точних відповідей у нас немає; відомо тільки, що цей неосвічений язичник був приголомшений до основи. Він заглянув смерті в очі, в їх непроглядну пітьму, і те, що він побачив, жахнуло його! «Господарі мої, що мені робити, щоб спастися?»
[1] Це покарання палицями у Филипах було далеко не єдиним побиттям, яке довелося винести Павлу.
[2] Те, що сторож мав при собі меч (в. 27), свідчить про те, що він, мабуть, спав на посту (у повних обладунках) у приміщенні в’язниці. Можливо, проте, що він спав у казармі, можливо, у тому ж тюремному дворі, а пояс з піхвами схопив, кинувшись геть з приміщення.
[3] Якби в мене і було бажання співати, то це було б просто виття від безвиході, а не пісні прославлення.
[4] Чи свідчить факт згадки Луки їх співу «близько півночі» про те, що Павлу і Силі довелося привести свій дух у відповідний стан, перш ніж вони змогли заспівати і почати молитися? Я не знаю.
[5] Віра в Бога – це ключ. Бог не змінюється. Якщо Він гідний прославлення, коли усе здається добре в нашому житті, то Він також гідний прославлення, коли усе, здавалося б, йде не так.
[6] Де б я не був, подорожуючи Туреччиною і Грецією, всюди я бачив сліди потужних землетрусів.
[7] Так чи інакше, напевно, тут не обійшлося без ангелів – як і в двох інших дивовижних позбавленнях з ув’язнення (Діян. 5:19; 12:7,10,11).
[8] Див. Діян. 12:19.
[9] Як Павло міг бачити сторожа, а той його – ні? Звідки Павло знав, що ніхто з в’язнів не втік? Оскільки ці деталі не були суттєві для Луки, то він нічого і не говорить про них. Можливо, Павло просто адаптувався до темряви, а сторож – ще ні. Але не виключено, що Бог дав Павлу надприродне знання ситуації.
[10] Це свідчить про те, що і інші сторожі були на посту або, принаймні, знаходились неподалік.
[11] Чому інші в’язні не втекли, хоча в них була така можливість? Можливо, їх приголомшило те, що сталося. Чи Павло попросив їх залишитися, а вони побоялися не виконати його прохання. Можливо, Бог утримав їх Своєю Силою. Повторюю, ця деталь не була суттєвою для Луки, і тому він нічого не каже нам про неї.
[12] Як мінімум, він думав, що вони являють якесь божество.
