В Антиохії підняли свою потворну голову розбіжності. З Єрусалиму прийшли брати, які наполягали на тому, щоб язичники прийняли обряд обрізання і виконували Мойсеїв закон. Це був критичний момент. Якби до суперечки не підійшли належним чином, церква розкололася б саме посередині – з юдейськими християнами по один бік і з язичницькими християнами по другий. Павло і Варнава могли б обуритися. Вони могли б сказати: «Ми втомилися від забобонів юдейських християн і підемо в іншу частину міста, щоб встановити там нову общину для язичницьких християн!» Але замість цього вони опанували себе і попрямували в Єрусалим, щоб погасити розбіжність.
Продовжуючи наше вивчення Діян. 15:1-35, ми виявимо принципи підходу до спорів. Подібно до Павла і Варнави, ми повинні активно прагнути до єдності (Мф. 5:9).
ТРИМАЙТЕСЯ ПИСАННЯ (15:13-19)
Наш попередній розділ ми завершили на середині Якової промови, на тому, що в усіх спорах ми повинні строго дотримуватися Божого Слова. Не можна переоцінити цю істину. Якою б привабливою не була та чи інша ідея, якщо вона не відповідає Біблії, вона не може бути угодною Богові.
Яків процитував Ам. 9:11,12, показавши, що навернення Корнилія і його дому стало виконанням пророцтва. Давайте продовжимо вивчення Якової проповіді з того місця, де він цитує: «Потім повернуся і відбудую скинію Давидову, що впала, і те, що в ній зруйноване, відновлю і виправлю її, щоб шукали Господа інші люди і всі народи[1], серед яких звіститься ім’я Моє[2]”, – говорить Господь, Який творить усе це. Відомі Богові споконвіку всі діла його» (15:16-18)[3].
Пророк говорив про відновлення Давидової династії – що виконалося у вознесінні та прославленні Ісуса[4] – і сказав, що це станеться, щоб «інші люди» прагнули до Господа, уточнивши, що маються на увазі «усі народи», тобто усі язичники[5].
Яків довів, що Бог включив язичників у Свої плани і наміри для століття християнства, але яке це мало відношення до обов’язкового обрізання язичників і дотримання ними Мойсеєвого закону? Рішення Якова ґрунтувалося на умовчанні: Амос вказав, що язичники були включені в Божі плани, але пророк не стверджував і навіть не натякав, що язичники, щоб стати частиною цих планів, мали спочатку стати юдеями. І Яків робить висновок: «Тому, я гадаю, не треба перешкоджати язичникам, які навертаються до Бога» (в. 19)[6]. Як відзначалося в попередньому розділі, це означало: «Нам не слід турбувати язичницьких християн, зобов’язуючи їх обрізуватися і дотримувати Закон».
ПОВАЖАЙТЕ ПОЧУТТЯ ІНШИХ (15:20,21)
Яків не проголосив: «Тому так має бути». Навпаки, він сказав: «Тому, я гадаю [що слід зробити те і те]». Він не нав’язував рішення зборам: він виявив повагу до тих, хто дотримувався протилежного погляду, даючи їм можливість поступитися з гідністю. Таку повагу до почуттів інших ми бачимо упродовж усієї цієї історії.
Питання, що стосується віровчення, було вирішене; Петро, Павло, Варнава і Яків дійшли єдиного висновку. Проте ще вимагалося розглянути практичну сторону питання: як юдейським християнам, що дотримувалися Мойсеєвого закону усе своє життя, співіснувати з язичницькими християнами, які ніколи не виконували закон? Закінчуючи промову, Яків сказав присутнім, що, на його думку, слід «написати їм, щоб вони утримувалися від оскверненого ідолами, від блуду, задушенини і крови» (в. 20).
Більшість сходиться на думці, що останні два пункти у вірші 20 пов’язані між собою, і що Яків, загалом, згадав три заборони. Першим йшло «оскверненого ідолами», що означало м’ясо, яке приносили в жертву на язичницьких вівтарях. Пізніше його стали називати «ідоложертовним» (в. 29). Лише невелика частина цього м’яса фактично спалювалася на вівтарі. Те, що залишалося, з’їдалося або язичницькими жерцями, або самим ідолопоклонником. Частина продавалася на ринку, де таке м’ясо коштувало дуже дорого, оскільки було вищої якості. Багато язичницьких християн їли таке м’ясо усе своє життя, а юдейські християни не робили цього – оскільки це було для них великим оскверненням. Другою забороною була «розпуста», або недозволені статеві зв’язки[7]. Розпуста завжди засуджувалася Богом, але серед більшості язичників вона вважалася нешкідливою розвагою[8], доки їх не навчили іншому. Сенека писав про сексуальну розбещеність своїх днів: «Невинність не те що рідкісна; її просто немає».
Третя заборона стосувалася «крови і задушенини». У наступні віки тлумачі вирішили, що під словом «кров» мається на увазі вбивство, але в Діян. 15 слова «задушенина» і «кров», ймовірно, означали загальноприйняту практику язичників їсти м’ясо з кров’ю і пити кров тварин[9]. Коли ж юдей вбивав тварину, він спускав з неї кров[10], виливаючи її на землю або на жертовник[11]. (Лев. 17:10-14; Втор. 12:16, 23-25), бо Бог учив, що «душа тіла в крові» (Лев. 17:11). Добросовісний юдей сумнівався в будь-якому м’ясі, приготованому язичником.
Ми не можемо з упевненістю сказати, чому Яків виділив ці три заборони, але ми можемо висунути певні гіпотези. По-перше, заборони стосувалися загальноприйнятої в язичників практики, яка, ймовірно, залишилася частиною способу життя язичницьких християн[12], доки їм не вказали на неприпустимість цього. По-друге, усі три заборони, на яких зупинився Яків, зачіпали стосунки юдеїв і язичників у церкві. Дві з трьох стосувалися загального застілля, важливої частини життя Божої сім’ї[13]. По-третє, жодне з трьох обмежень не було виключно юдейським. Ідолопоклонство, розпуста і вживання крові засуджувалися ще до того, як Мойсей отримав закон[14]. Закони в цих сферах були покладені на язичників, як мінімум, з часу потопу, тому Яків міг з повним правом наполягати на тому, щоб язичники утримувалися від цих трьох дій, не боячись звинувачення в непослідовності, коли він також сказав, що язичникам не потрібно дотримуватися Закону.
Яків, по суті, говорив язичницьким християнам: «Ми, юдейські християни, вирішили питання виконання язичниками Закону на вашу користь. Тепер ви зробіть нам послугу і відмовтеся від того, що неприйнятне для нас». Коли ми розходимося з братами в думках, треба поважати їх почуття.
Наприкінці Яків порушив ще одне делікатне питання. Юдеї, які хотіли нав’язати Мойсеїв закон язичникам, ймовірно, боялися, що незабаром ніхто не знатиме того, чому учив Мойсей. Яків сказав, що не потрібно турбуватися, «бо закон Мойсеїв з давніх родів має по всіх містах тих, які проповідують його‚ і читається в синагогах кожної суботи» (в. 21)[15].
УМІЙТЕ ПОСТУПАТИСЯ З ГІДНІСТЮ (15:22, 25)
Коли Яків закінчив, сталося щось чудове і дивне: уся община прийшла до згоди. У вірші 22 говориться, що «апостоли і пресвітери з усією церквою розсудили» написати антиохійській церкві лист, як і радив Яків (виділено мною). У листі вони відмічали, що «зібравшись, однодушно розсудили» зробити це (в. 25; виділено мною). Очевидно, прибічники обрізання поступилися натхненному судженню Петра, Павла, Варнави і Якова[16]. Якщо це так (що здається дуже вірогідним), тоді вони були більш зрілими людьми за багатьох сьогодні, які наполягають тільки на своєму. Якщо питання не стосується духовного принципу, що не допускає компромісу[17], то, коли думка більшості відрізняється від наших особистих переваг, нам слід прийняти бік більшості, щоб не перешкоджати одноголосному ухваленню рішення.
[1] В Ам. 9:12 нашого Старого Завіту (переклад з єврейської) згадується «залишок Едома». У Септуагінті (грецькому перекладі) дається загальніше посилання на усе людство. Яків, видно, цитував із Септуагінти.
[2] Брюс так перефразовував «всі народи, серед яких звіститься ім’я Моє» (в. 17): «всі язичники, серед яких звіститься ім’я Моє» (тобто в хрещенні).
[3] Яків навів цей уривок, щоб довести, що Бог призначив Євангелію бути проповіданим язичникам і що пророцтво, таким чином, виконалося.
[4] Відтворення Давидової скинії розумілося юдеями як відновлення Месією милостей Ізраїлю. Як ми бачили, старозавітні пророцтва про відновлення Давидового трону і царства були виконані в Ісусі.
[5] Слово «язичник» запозичене із старослов’янської мови, в якій воно означало «іновірець» і було словотворчою калькою грец. етнікос – прикметник від етнос – «народ».
[6] Порядок промовців, ймовірно, був визначений під час приватної зустрічі, описаної в Гал. 2:2-10, і було вирішено, що Яків виступить останнім, бо його слова повинні були мати найбільшу вагу в тих, хто настоював на обрізанні язичників. З тієї ж причини було, ймовірно, заздалегідь визначено, що саме він сміливо скаже, що язичникам не потрібно дотримуватися Закону.
[7] Оскільки дві інші заборони стосуються безпосередньо стосунків між язичниками і юдеями, деякі вважають, що слово «розпуста» тут означає особливу заборону, що відносилася в Мойсеєвому законі до шлюбів між близькими родичами і т. д. (Лев. 18:6-18). Така практика, поширена серед язичників (можливо, навіть серед язичницьких християн), була б виключно образливою для людей юдейського походження.
[8] Мабуть, більшість з тих, хто випускає книги, фільми і телепрограми у всьому світі, дотримується того ж гедоністичного світогляду.
[9] Коли тварина приносилася в жертву ідолу, частина крові випивалася ідолопоклонником. Крім того, було прийнято пити кров сильної тварини, оскільки вважалося, що випита кров тварини надає силу. Деякі навіть з тієї ж причини пили кров переможених ворогів.
[10] Це прийнято в сучасній практиці забою худоби в Америці і в багатьох інших державах (можливо, у більшості).
[11] Якщо вони заколювали тварину в цілях жертвопринесення, то кров виливалася на жертовник. Якщо вони заколювали тварину на м’ясо, то виливали кров на землю.
[12] В язичницьких громадах ще наприкінці першого століття тривала боротьба з цими гріхами (див. Одкр. 2:14,20).
[13] Див. обговорення 2:46 в уроці «Церква, членом якої я хотів би бути».
[14] Про заборону на споживання крові див. у Бут. 9:4.
[15] Письменники розходяться в думках, чому Яків закінчив свою промову таким чином. Пояснення, яке я подаю тут, є одним з можливих.
[16] Можливо, що прибічники обрізання пішли, коли побачили, який напрям прийняли збори, і тому не були присутніми, коли було досягнуте одностайне рішення. Можливо також, що фраза «усією церквою» спожита для того, щоб передати ідею спільної згоди, а не згоди кожної людини окремо. Природніше, проте, розуміти цей текст таким чином, що усі залишалися на своїх місцях до кінця зборів і що кожен погодився з остаточним рішенням.
[17] У питаннях віри спосіб вирішення питання «більшістю голосів» зазвичай не підходить (Вих. 23:2; Мф. 7:13,14).
