Я не люблю суперечок. Мені не подобаються палкі дебати і підвищений тон. Не переношу, коли один невдоволений іншим. Прикро, коли суперечка виводить назовні увесь бруд і дріб’язковість деяких душ. Від суперечок я просто фізично захворюю. Проте, без суперечок у житті не обходиться, навіть серед Божих людей (Мф. 10:34-36; Лк. 12:51-53; 1Кор. 11:18,19). Діян. 15 дають нам два класичні приклади суперечки в церкві. У віршах 1-35 ми бачимо розбіжності з приводу вчення; у віршах 36-41 – відмінності в думках. У першу полеміку була залучена уся община[1], у другій брали участь двоє християн. Питання не в тому, чи будуть у нас суперечки в церкві, а в тому, як нам впоратися з ними, коли вони виникають.
У попередньому розділі ми розглянули палкі дебати, описані в 15:1-31. У цьому і наступному розділах ми, виходячи з того ж тексту, подивимося, як Павло та інші впоралися з полемікою, що охопила усю общину[2]. Надалі ми розглянемо останні вірші розділу 15 і дізнаємося про особисті розбіжності між християнами.
ЧИ МОЖЕ КОНФЛІКТ МИНУТИСЯ САМ СОБОЮ? (15:1,2)
Іноді намагаються «впоратися» з конфліктом, просто ігноруючи його, а можливо, навіть заперечуючи саме існування конфлікту. Консультанти служб довіри називають це «відходом від дійсності», вказуючи, що людина з таким ставленням навряд чи шанує себе і того, з ким у неї виникає конфлікт. Так суперечливого питання не вирішити. Коли з Єрусалиму прийшли псевдовчителі (в. 1), Павло і Варнава не відмахнулися від проблеми в надії, що вона зникне сама собою, а взялися за її рішення (в. 2). Спори в общині треба рано чи пізно вирішувати – і чим раніше, тим легше буде залагодити конфлікт.
Крайній спосіб «відходу від конфлікту» в церкві – це назавжди піти з тієї общини, де існують проблеми. Я знаю багатьох, хто перестав відвідувати богослужіння багато років тому, «бо в тій церкві були неприємності». Ми не знаходимо жодних згадок про те, що хтось в антиохійській общині сказав: «Якщо ці люди в церкві так і далі шумітимуть і сперечатимуться, я йду!» Перш, ніж допомагати впоратися із спорами в общині, деяким з нас треба в першу чергу переглянути своє власне ставлення до розбіжностей. Ніхто з нас не любить проблем[3], але коли вони з’являються в нашій общині, ми повинні допомогти їх вирішити, а не тікати від них.
ЧИ ВАРТУЄ КОНФЛІКТ БОРОТЬБИ? (15:2)
Залагоджуючи суперечку в церкві, треба насамперед виявити природу розбіжності. Чи вирішується питання, пов’язане з віровченням (як було в Діян. 15) або просто зачеплені чиїсь почуття (як у Діян. 6)? Мій досвід підказує, що в громадах украй рідко бувають справжні спори з питань віровчення, але час від часу вони все ж виникають. Коли таке трапляється, доречно згадати настанову Іуди: «Боріться за віру, яку раз і назавжди дарував Бог народу Своєму» (Іуд. 3; суч. пер.). З цієї причини Павло і Варнава мали «чимале змагання… з ними [псевдовчителями]» (Діян. 15:2).
Проте більшість розбіжностей у громадах, як я бачив, виникають у результаті сутички осіб, а не через з’ясування принципових питань. Іноді люди не сходилися в думках відносно того, як щось слід робити. Іноді хтось вважав (справедливо чи помилково), що з ним погано обійшлися. У більшості випадків, якби справу вирішували згідно Писання, то конфлікт був би улагоджений у тісному колі; проте учасники суперечки привертали на свій бік людей, вишукуючи їх у бойові ряди, і в результаті виникав конфлікт, в який була втягнута вже уся община. Тим, хто займається неправедними інтригами в общині, слід пам’ятати про те, що в першу чергу Бог ненавидить того, хто «наговорює неправду і сіє розбрат між братами» (Прит. 6:16,19)[4].
Якщо йдеться про один з основних принципів віровчення, треба наслідувати приклад Павла, який казав: «Ми ні в чому не поступилися і не скорились, щоб істина благовістування зберігалась у вас» (Гал. 2:5). З іншого боку, якщо конфлікт стосується лише зачеплених почуттів або ж його можна віднести до питання думок, то «будемо шукати те, що служить мирові і взаємному повчанню» (Рим. 14:19). Будемо готові забути наше ображене «его» і підкоритися мудрості інших. Спокій і згода в церкві, заради якої помер Ісус (Діян. 20:28), безмежно важливіші за наші почуття і думки.
ЧИ ДОБРЕ ШУКАТИ ДОПОМОГИ? (15:2)
Коли в антиохійській церкві сталася розбіжність, то брати «постановили, щоб Павло і Варнава і дехто інший з них пішли в цій справі до апостолів і пресвітерів у Єрусалим» (в. 2). Я розумію, що була особлива ситуація: тоді йшлося про біблійний принцип і про натхненних людей (апостолів). Для братів з Антиохії проконсультуватися з апостолами в Єрусалимі в разі виникнення спірних питань було все одно, що для нас звернутися до Нового Завіту. Проте я не думаю, що ми схибимо проти тексту, якщо отримаємо з нього загальний принцип: хоча кожна община автономна (керується самостійно), керівникам общини іноді, щоб вирішити питання, дозволено і іноді навіть доцільно закликати допомогу зі сторони.
Зазвичай це робиться не безпосередньо, а залучені в конфлікт звертаються за порадою до праведних людей, чию думку вони поважають. Я пам’ятаю, якось в Австралії ми з братом Коєм вилили наболілу душу брату в Христі, що приїхав до нас, і запитали його думку про те, що нам слід робити. Проте іноді доводиться шукати і безпосередньої допомоги. Мені доводилося бачити зібрання громад, де шанованих в окрузі братів просили стати посередниками між протиборчими думками. Ці брати з боку не мали влади приймати рішення для цієї общини, але вони могли ясніше побачити виниклу ситуацію, ніж ті, хто був захоплений протиборством[5].
Я не можу сказати, коли треба закликати сторонніх на допомогу, а коли ні. Я просто підкреслюю, якщо ви зробили усе можливе, щоб вирішити питання в общині, а воно залишається невирішеним, подавіть свою гордість і зверніться за допомогою до інших.
Тут своєчасно буде підкреслити, що події Діян. 15 не можна використовувати для обґрунтування законності створення всецерковних організацій для врегулювання церковних справ. Різні конфесії користуються Діян. 15, щоб виправдати свої міжцерковні наради і з’їзди. Католицька церква називає нараду в Єрусалимі «першим вселенським собором». Проте в Діян. 15 зовсім не описується ситуація, коли багато громад послали своїх делегатів на нараду для участі в голосуванні з церковних питань. Просто люди з однієї общини звернулися до іншої общини. Навіть письменники, що представляють інші конфесії, розуміють, що ці збори не були міжцерковною нарадою або собором:
«Збори не були «церковним собором» у конфесійному сенсі. …Кожна місцева церква була автономною»[6].
«Так званий єрусалимський собор жодним чином не походив на вселенські церковні собори ні за своєю історією, ні за складом, ні за метою. Це був не з’їзд посвячених у духовний сан делегатів, а загальні збори єрусалимської церкви, що мали на меті прийняти делегацію від церкви антиохійської»[7].
[1] Якби до цієї суперечки не підійшли належним чином, вона перекинулася б на багато інших громад.
[2] Повторюся: я звертатимуся за певними подробицями до Гал. 2, допускаючи, що в цьому уривку описаний той же (чи аналогічний) випадок.
[3] Виключення трапляються, але в цілому це істинне твердження.
[4] Зазвичай ми говоримо, що Бог ненавидить гріх, а не грішника. У даному випадку в тексті говориться, що Бог ненавидить людину, що «сіє розбрат між братами». Бути духовним сіячем ворожнечі – дійсно страшний гріх.
[5] Є ще один «прямий» спосіб отримання допомоги ззовні: іноді керівники общини просять мене прочитати один або декілька уроків і порушити в них питання віровчення або практики, що схвилювало общину. Упокорювання і любов учителя можуть іноді заспокоїти води, що розбушувалися.
[6] Вірсбі.
[7] Ф. Фарар.
