Я їхав вперед, думаючи про те місце, куди їду, і не звертаючи уваги ні на що навколо, як раптом – бац – машина на щось налетіла, і мене підкинуло так, що голова стукнулася об дах машини. Зібравшись з думками, я зрозумів, що знаходжуся перед школою і що шкільна влада поставила на вулиці обмежувач швидкості[1], щоб машини уповільнювали хід щоб уникнути нещасних випадків[2]. Те, що я відчув, наткнувшись на обмежувач швидкості, можна порівняти з почуттям, яке я відчував, коли дійшов до розділу 15 книги Діянь. Павло був ще тільки на самому початку своїх місіонерських подорожей, і мені уявлялися картини його майбутнього маршруту – екзотичні, незвідані місця і він, що проповідує там Євангеліє. А замість цього – бац – Лука примушує усе із скреготом зупинитися, щоб розповісти про церковні хвилювання, про сварку, яка до мене (як я гадав) не має жодного відношення.
Минули роки, і я тепер по-іншому дивлюся на Діян. 15. Події першої частини цього розділу тепер здаються мені виключно важливими – недаремно Лука відвів їм стільки місця. Не були б ці «хвилювання» погашені, не було б і подальших місіонерських подорожей! Тепер я розумію, що ця розбіжність мала найпряміше відношення до мене – і до мого спасіння. У своєму житті я бачив багато «проблем», що стрясали церкву, але вони бліднуть поряд з питанням, піднятим у Діян. 15.
Наприкінці розділу 14 Павло і Варнава, повні радісного хвилювання, повернулися зі своєї першої місіонерської подорожі. Вони із захватом розповідали, як Господь «відкрив двері віри язичникам» (14:27): язичницькі громади[3] встановлені в Антиохії Пісидійській, Іконії, Лістрі і Дервії (14:20,21,23)[4], і багато язичників стали християнами (14:1,21)! Павло і Варнава показали, що язичники у віддалених місцях були сприйнятливі до Слова! Грішний світ чекав; великий урожай душ був неминучий! Звичайно, кожен християнин зрадіє! На жаль, не усі були раді тому, що Господь «відкрив двері віри язичникам». Минуло зовсім трохи часу, і в Антиохії з’явилися люди, які намірилися зачинити ці двері. У цьому розділі я хочу показати тих, хто зачиняв двері віри в Діян. 15, а також тих, хто зачиняє ці двері в наші дні.
Перш, ніж перейти до нашого тексту, необхідно згадати, що ми можемо зустріти інший опис тієї ж дискусії в Посланні до Галатів. Традиційний погляд консервативних учених полягає в тому, що в Гал. 2:1-10 розповідається про ті самі події, що і в Діян. 15:1-35[5]. Як висловився один автор, «У двох оповіданнях ті самі люди підхоплюються в той же час з того самого місця з тією ж метою внаслідок втручання того ж підбурництва, і з тими ж результатами»[6]. При зіставленні двох описів виникають складнощі[7], але вони існують незалежно від того, куди помістити події з Павлового життя, описані в Гал. 2. Оскільки в обох уривках розповідається про аналогічні випадки, якщо взагалі не про одну і ту ж подію, ми при вивченні Діян. 15 скористаємося певними подробицями з Гал. 2.
ВЧОРАШНІ ЛЮБИТЕЛІ ЗАЧИНЯТИ ДВЕРІ
Конфлікт (15:1-3)
Впродовж «чималого часу», коли Павло і Варнава працювали в Антиохії після своєї першої подорожі (14:28), звістка про здійснені ними справи, мабуть[8], досягла Єрусалиму – і стривожила деяких юдеїв. Приблизно десятьма роками раніше, коли Петро навернув сім’ю Корнилія, в Єрусалимі ставилося питання про правомірність поширення Євангелія серед язичників, і тоді воно, як ми знаємо, було вирішене (11:1-18). Коли в Антиохії Сирійській була встановлена община, що складалася переважно з язичників, єрусалимська церква навіть послала їм на допомогу Варнаву (11:20-22), фактично благословивши його роботу.
Дії Павла і Варнави, проте, пробудили минулі страхи. Стало очевидно, що язичники незрівнянно сприйнятливіші за юдеїв, а на кожного юдея у світі доводилася не одна тисяча язичників. Багато хто боявся, що церква буде поглинена язичниками – з їх язичницькою культурою, язичницьким образом мислення, язичницькими традиціями – і така перспектива зовсім їм не подобалася![9] Вони вважали, що язичників слід було спочатку ґрунтовно наставити у віровченні і дати правильну орієнтацію[10], і тільки потім приймати їх у братерство.
Для деяких рішення було очевидним: від язичників було потрібне те, що і завжди: їм потрібно було стати юдеями! Закон Мойсеїв згладить усі гострі кути і шорсткості язичників, і тоді сумлінні, законослухняні юдейські християни зможуть переносити їх присутність. (Можу собі уявити, що говорили ті, кого ще десять років тому обурив факт навернення Корнилія [11:2,3]: «Ми ж казали, що нічого доброго не вийде з того, що в церкву приймаються необрізані язичники. Ось і дочекалися біди!»)
Ясно, що юдеї почали виправляти «завдану шкоду» з центру, звідки йшла євангелізація язичників, – з антиохійської общини, що послала Павла і Варнаву. Ми читаємо: «Деякі, прийшовши з Юдеї, учили братів [в Антиохії]: “Якщо не обріжетесь за обрядом Мойсеєвим, не можете спастися”» (15:1).
Подивіться, хто прийшов: «деякі… з Юдеї» – конкретніше, з Єрусалиму (в. 2-4). Це були, ймовірно, ті, хто згаданий у вірші 5 як «деякі з фарисейської єресі, які увірували»[11]. Вперше нам сказано, що і інші фарисеї, окрім Павла[12], стали християнами. Ми можемо здивуватися тому, що вони стали християнами, але нас не дивує, що вони «зайняли невірну позицію у важливому питанні»[13]. Зважаючи на релігійне минуле фарисеїв, легко уявити їх родоначальниками руху за беззаперечне дотримання закону. Прийшовши в Антиохію, вони, ймовірно, проголосили себе офіційними представниками єрусалимської церкви (в. 24). У будь-якому випадку, той факт, що вони були з Єрусалиму (який як і раніше служив відправною базою роботи Дванадцяти[14]), надавало їх місії додаткової ваги.
Далі зверніть увагу, чому вони учили: «Якщо не обріжетесь за обрядом Мойсеєвим, не можете спастися». Обряд обрізання був головною частиною Божого завіту з Авраамом за дві тисячі років до того (Бут. 17:10-14, 23-27). Проте єрусалимські чоловіки пов’язали обрізання не з Авраамом, а з Мойсеєм, чий закон був даний ізраїльтянам через п’ятсот років після завіту з Авраамом. Вони не просто домагалися, щоб язичники піддавали себе обрізанню; їх мета полягала в тому, щоб навернути язичників в юдейську релігію і змусити підкорятися усьому Закону[15]. У вірші 5 ми читаємо: «Тоді встали деякі з фарисейської єресі, які увірували, і говорили, що треба обрізувати язичників та заповісти їм додержувати закон Мойсеїв» (виділено мною).
Ці люди не казали, що було б добре, якби язичники вивчили Закон[16], вони не викладали свої міркування відносно цінності підпорядкування Закону – вони учили необхідності переходу в юдейство. Вони казали язичникам в Антиохії: «Якщо не обріжетесь за обрядом Мойсеєвим, не можете спастися»[17]. Вони знали, що якби обрізання було за бажанням, то не багато язичників піддали б себе йому[18]. Тому вони учили, що спасіння невід’ємне від обрізання!
Павло і Варнава відразу побачили суть їх вчення: це була пряма атака на ту роботу, яку вони виконали серед язичників, – зокрема, на те, що вони приймали язичників на основі їх віри в Ісуса, не вимагаючи від них ставати також і юдеями-прозелітами. Місіонери розуміли, що така позиція помилкова. Вони також бачили наслідки цього вчення в далекій перспективі: якби воно було прийняте, то християнство було б ні чим іншим, як «новим і вдосконаленим варіантом» юдаїзму. Візитери з Єрусалиму були рішуче налаштовані зачинити двері віри, відкриті язичникам, і, відчинивши двері підпорядкування Мойсеєвому закону, запросити: «Якщо ви хочете стати християнами, то вам слід увійти до цих дверей і спочатку стати юдеями». Павло і Варнава знали, що ця зараза могла поширитися усіма церквами, які вони встановили. Це була єресь, і з нею потрібно було покінчити. Тому ми читаємо, що в Павла і Варнави з ними виникла «незгода і чимале змагання» (в. 2а)[19].
Якщо в Гал. 2:1-10 говориться про той же випадок, то Павло описує візитерів в Антиохію, як: лжебратів, що «потай прийшли[20] підглядати нашу свободу, яку ми маємо в Христі Ісусі, щоб підкорити нас» (Гал. 2:4). Зверніть увагу на протиставлення слів «свобода» і «підкорити»: «нашу свободу, яку ми маємо в Христі Ісусі» і «підкорити нас». Павло і Варнава принесли свободу язичникам; учителі-юдеї (чи законники, як їх часто називають) хотіли повернути їх назад у рабство Закону.
Павло протистояв псевдоучителям, як натхненний згори апостол, і це мало б улагодити питання[21]. Проте Павло не був одним з перших дванадцяти апостолів, і тому деякі християни не повірили, що його слова мають таку ж силу, як і вчення інших апостолів[22]. Можливо також, що в Антиохії Павло відчував на собі синдром пророка «у своїй батьківщині» (Ін. 4:44). Як би не міркували брати в Антиохії, вони «постановили, щоб Павло і Варнава і дехто інший з них пішли в цій справі до апостолів і пресвітерів у Єрусалим» (Діян. 15:2б). Серед «дехто інших» був, ймовірно, і молодий чоловік на ім’я Тит (Гал. 2:3)[23].
[1] Обмежувач швидкості є поперечним виступом на асфальті, що на декілька сантиметрів височіє над дорогою.
[2] Мою особисту історію про несподівано перервану подорож можна замінити на якусь іншу історію подібного роду.
[3] Були і юдеї (14:1), які увірували, але громади були, головним чином, язичницькими.
[4] Нам не сказано, чи були встановлені громади в якихось інших місцях, які відвідали Павло і Варнава.
[5] Якщо більшість консервативних учених, мабуть, все ще вважає, що ці уривки описують одну і ту ж подію, то деякі з них вже вважають, що Гал. 2:1-10 говорить про відвідування Павлом Єрусалима у зв’язку з добродійною допомогою християнам Юдеї (11:30; 12:25).
[6] Ф. Фарар.
[7] Одна трудність, яку ми зустрічаємо в Діяннях, полягає в тому, що відвідування Павлом Єрусалима в розділі 15 було третім за рахунком, тоді як у Гал. 2 – другим. Проте в Гал. 2 Павло фактично не говорить, що це його другий візит. Він пише: «Потім, через чотирнадцять років [після візиту, описаного в Гал. 1, через декілька років після свого навернення], я знову пішов до Єрусалима» (виділено мною). Слово «знову» не унеможливлює додаткового короткого візиту в Єрусалим (згаданого мимохідь у 12:25), під час якого він, мабуть, не мав можливості поспілкуватися з кимсь з апостолів (вони або ховалися, або перебували в ув’язненні).
[8] Я кажу «мабуть», бо це одне з найрозумніших пояснень, чому саме в цей час в Антиохії з’явилися учителі-законники; проте Лука не вдається до подробиць, і тому ми напевно не знаємо, що змусило їх з’явитися в Антиохії.
[9] Корнилій був богобоязливою людиною, а язичники в Антиохії із самого початку роботи там перебували під сильним юдейським впливом (11:19-21; 13:1), тоді як багато хто з язичників, навернених Павлом, практично не знав цього впливу. Це лякало деяких юдейських християн. (Те, чого боялися християни з юдеїв, може проілюструвати відсутність благочестя в деяких язичницьких церквах – наприклад, у Коринфі.)
[10] У США і, можливо, в інших місцях буде доречний вираз «духовно приручити», який може викликати посмішку і влучити прямо в ціль.
[11] Західний текст до вірша 1 додає: «від партії фарисеїв, які увірували».
[12] Раніше ми говорили про те, що Павло до свого навернення був фарисеєм, але Лука в Діяннях не згадує цю подробицю аж до 23:6.
[13] МакГарві.
[14] Багато тлумачів люблять говорити про церкву в Єрусалимі як про «материнську церкву». Треба бути обережними, щоб не залишити враження, що Бог встановив одну общину для нагляду за іншими громадами. Апостоли мали унікальний зв’язок з усіма громадами, будучи головним джерелом Божого одкровення для церкви (привілей, що не переходив до інших), але єрусалимській церкві не було дано повноважень верховодити над іншими громадами. Кожна община була автономна (керувалася самостійно). (Відносно того, що єрусалимська церква була «матір’ю» церков, див. Гал. 4:26: «А вишній Єрусалим [тобто небеса, а не Єрусалим на землі]… він мати всім нам».)
[15] Обрізання було головною вимогою для чоловіка-язичника, який бажав стати прозелітом.
[16] У Діян. 15 слово «закон» означає закон Мойсеїв (в. 5).
[17] Слово «треба» у в. 5 (у грецькому деї) підкреслює, що вони не залишали вибору (див. Діян. 1:21; Рим. 13:5; Євр. 8:3).
[18] Доти так і було, і не було підстав вважати, що ситуація змінилася б без сильної спонукальної причини.
[19] Гал. 2:13 може вказувати на те, що Павло в це вірив більше, ніж Варнава. Можливо, Павло навіть узяв на себе провідну роль у справі протистояння братам-законникам, але за текстом ясно, що і Варнава теж протистояв псевдовчителям (зауважте слово «ми» в Гал. 2:5).
[20] Павло мав на увазі, що вони не були істинними християнами – що вони вирішили, що, раз вони не можуть зруйнувати церкву ззовні, потрібно спробувати зробити це зсередини. Цю фразу важко пов’язати з Діян. 15:5, де говориться, що фарисеї, які сперечалися з Павлом, «увірували», що може вказувати на їх істинне навернення. Оскільки ми не маємо в розпорядженні усіх подробиць, ми повинні передати це питання до рук Господа, Який відає серцями усіх людей (Діян. 15:8) і тому знає, були вони справжніми християнами чи ні.
[21] Єрусалимська церква своїм рішенням повністю підтримала Павла і його позицію. Павло вирушив в Єрусалим не для того, щоб встановлювати істину з цього питання.
[22] Упродовж усього Павлового життя вороги намагалися спростувати його апостольство, і йому доводилося його відстоювати (див., напр., 2Кор. 10-13).
[23] Оскільки, за ненатхненним переказом, Лука був родом з Антиохії, деякі вважають, що Тит був братом Луки. Якщо це так, то це може пояснити, чому Лука ніколи не згадував Тита, попри те, що (1) Павло, ймовірно, навернув Тита і тепло до нього ставився (Тит. 1:4), (2) Тит був співпрацівником Павла в третій місіонерській подорожі (2Кор. 2:13; 7:13,14; 8:6,16,23; 12:18), (3) Тит співпрацював з Павлом після його звільнення з першого римського ув’язнення (Тит. 1:5) і (4) Тит був з Павлом під час його другого римського ув’язнення (2Тим. 4:10).
