Роздерши одяг, Павло і Варнава з гучним криком кинулися в натовп:
«“Мужі! Що це ви робите? І ми такі самі люди[1], як і ви, і благовістимо[2] вам, щоб ви навернулися[3] від цих неправдивих [ідолів[4]] до Бога Живого[5], Який створив небо і землю, і море, і все, що в них[6]» (в. 15).
Цими словами вони намагалися змусити людей замовкнути, щоб потім урезонити їх. Вони, по суті, сказали: «Ми прийшли не за тим, щоб ви поклонялися нам, як своїм язичницьким богам; ми прийшли, щоб відвернути вас від таких богів – від хибних і безживних ідолів і навернути до істинного і живого Бога!»
Вірші 15-17 називають «першою записаною проповіддю Павла перед язичницькою аудиторією». Сумніваюся, щоб Павло і Варнава вважали свій обурений протест проповіддю![7] Проте, ми бачимо паралель між цими словами і тими, що були звернені до інших язичників, що зібралися в Афінах (17:22-31). У цих трьох віршах нам, ймовірно, представлена суть того, як Павло і Варнава зверталися до язичницьких слухачів.
Учитель у своєму уроці повинен ґрунтуватися на реальному духовному розвитку людей і не приймати бажаного за дійсне. Проповідуючи в синагозі в Антиохії Пісидійській, Павло зробив упор на старозавітних Писаннях (13:16-41). У Лістрі ж він зіткнувся з людьми, які не знали Писань. Замість того, щоб почати з письмового Божого одкровення, йому довелося почати з Божого природного одкровення. Це не означає, що Павло і Варнава ігнорували Писання. Їх слова ґрунтувалися на біблійних думках і принципах.
Місіонери почали з природи – з того, що присутні могли бачити навколо – і завели мову про Того, Хто створив усе це: про «Бога Живого, Який створив небо і землю, і море, і все, що в них». Потім вони сказали: «Який у минулих поколіннях попустив, щоб усі народи ходили своїми шляхами» (в. 16; див. 17:30). Це не означає, що Бог схвалював усе, що вони робили, включаючи їх ідолопоклонство (Рим. 1:18-32). Просто це означає, що Бог не направляв їх, як Він направляв ізраїльтян.
«Хоч, – додали благовісники, – і не переставав свідчити про Себе благодіянням, подаючи нам з неба дощі і часи плодоносні та сповнюючи поживою і веселістю серця наші» (в. 17). В язичників могло не бути Писань Старого Завіту, але їх благословення (включаючи дощ з неба, плодоносні часи і їжу), мали повернути їх помисли до істинного Бога (Рим. 1:19,20)[8].
Не можна сказати, щоб натовп зрозумів аргументи Павла і Варнави. У вірші 18 читаємо: «І, говорячи це, вони ледве переконали народ не приносити їм жертви». Хтось припустив, що красномовство Павла могло навіть переконати деяких, що він дійсно був посланцем богів! Але одне вони зрозуміли: ці двоє відмовляються від їх жертвопринесень.
Щоб зрозуміти сцену, що сталася далі, поставте себе на місце натовпу. Вони прийшли віддати найвищі почесті, які тільки могли, двом незнайомцям, а ті їх відкинули. Жрець, очевидно, стояв там у розгубленості, роздумуючи, що робити з двома великими волами в гірляндах[9]. Уявіть людей, які щойно кричали: «Боги в образі людському зійшли до нас»: ось вони квапливо розходяться з опущеними головами, почуваючи себе обдуреними. Того дня Павло і Варнава не знайшли собі друзів.
Лестощі є однією з найбільш витончених диявольських пасток для обдарованих Божих слуг. Коли людина талановита в якійсь сфері, навіть у сфері викладання або благовістя, її успіх буде визнаний, і її напевно хвалитимуть. Якщо вона прийме похвалу, то не лише почне думати про себе занадто високо, але також відволікатиме увагу людей від Бога на саму себе. З іншого боку, якщо вона відкидає схвалення, то ризикує викликати ворожість своїх прихильників.
Ні в кого з нас немає таких талантів, як у Павла, і ніхто не зіткнеться із спокусою, випробуваною Варнавою, якого назвали Зевсом. Проте, у більшості з нас бувають свої невеликі успіхи. За всяку ціну давайте вчитися віддавати славу Богові.
ПРИНИЖЕННЯ (14:19,20)
Через певний час «з Антиохії та Іконії прийшли деякі юдеї» (в. 19а). Я вважаю, що ці юдеї прибули незабаром після невдалого жертвопринесення[10] – коли обличчя ще палали, а емоції вирували. Не забувайте, що юдеї вигнали Павла і Варнаву з Антиохії, і вони ж змовилися побити їх камінням в Іконії. Тепер ці юдеї прийшли в Лістру, ніяк не бажаючи залишити в спокої цих двох проповідників[11]. (Прибулим з Антиохії довелося пройти більше півтори сотні кілометрів!) Савл, мисливець, став Павлом, дичиною!
У вірші 19 відзначається, що, прибувши, вони «підбурили народ»[12]. МакГарві припустив, що їх брехня, перемішана з напівправдою, ймовірно, виглядала так:
«Ми розуміємо, що ви прийняли цих двох наших співвітчизників за богів у людському вигляді. Ми ж можемо сказати вам, хто вони такі. Це юдеї, які прийшли в Антиохію і діяли так підло. що викликали відразу усіх інших юдеїв у місті і змусили поважних жінок і начальників міста піднятися і вигнати їх геть. Тоді вони вирушили в Іконію і так усім набридли, що правителі міста за допомогою юдеїв і язичників, діючи спільно, були готові побити їх камінням, та тільки вони втекли, як злодії, і прийшли в Лістру. Ми більше не хочемо, щоб вони ганьбили наше ім’я і народ, і з вашого дозволу ми покладемо край їх чаклунству, бо саме силами злих духів творять вони дива серед людей».
Останній з вищенаведених аргументів, мабуть, здобув величезну дію на забобонних людей. Коли громадяни Лістри подумали, що боги зійшли до них у місто, вони були в нестямі від радості. Думка ж про те, що злі духи зійшли на Лістру, мала нажахати їх.
Завоювавши симпатію натовпу, підбурювачі стали шукати Павла[13]. Жителі Лістри визнали Варнаву головнішим, судячи з його зовнішності, але юдеї з Антиохії і Іконії знали, що саме Павло являє найбільшу небезпеку для їх віри. Одного разу вони вже намагалися побити його камінням, але він вислизнув від них (14:5,6). Цього разу вони, мабуть, застали його зненацька – можливо, коли він проповідував на ринковій площі. Можу уявити собі, як вони, швидко оточивши, почали кидати в нього гостре каміння[14].
Про що думав Павло, коли каміння упивалися в його тіло і дробило його кістки? Поза сумнівом, йому згадалася аналогічна сцена багаторічної давнини, якою він був свідком, коли до смерті забивали Стефана. Можливо, він навіть подумав: «Яка іронія в тому, що я маю померти так само – і цілком заслужено».
І ось знівечене тіло Павла лежить нерухомо в калюжі крові. Люди хапають апостола за безживні руки і ноги і волочать тіло грубою бруківкою, через пил і бруд, за стіни міста. Там вони кидають його на поживу стерв’ятникам і диким звірам. Наприкінці вірша 19 ми читаємо: «[Вони] побили Павла камінням і витягли за місто, вважаючи його мертвим».
Деякі з вас можуть ототожнити себе з Павлом. Ви теж знали людей, які обожнювали вас, поки хтось не налаштовував їх проти вас, і тоді вони ставали жорстокими до вас – фізично або емоційно. Вони, можливо, навіть «викидали» вас зі свого життя, вважаючи «померлими для себе». Як впоратися з такою ситуацією? У міру нашого знайомства з подіями подивіться, чи не знайдете ви натяки на те, як з таким приниженням впорався Павло.
Через якийсь час новонавернені християни в Лістрі потихеньку вийшли з міста і оточили тіло Павла[15]. У тексті просто сказано: «ученики зібрались біля нього» (в. 20а). Неважко уявити їх горе і розгубленість. Лука не називає імен учнів, але серед них міг бути юнак на ім’я Тимофій[16] зі своєю бабусею на ім’я Лоїда і матір’ю на ім’я Євникія. Пізніше Павло напише Тимофію: «…безперестанно згадую про тебе в молитвах моїх вдень і вночі, і бажаю бачити тебе, згадуючи про сльози твої» (2Тим. 1:3,4). Можливо, він говорив про сльози підлітка[17] над скривавленим і побитим тілом свого духовного героя. Немає сумніву в тому, що учні, як і жителі міста, вважали Павла мертвим.
Чи був Павло дійсно мертвим, і його повернув до життя Господь? Ми не знаємо. Деякі припускають, що це саме тоді Павло «узятий був до третього неба» (2Кор. 12:2). Було те воскресінням чи ні, але уся розповідь сповнена Божою силою. На другий же день ця людина, що стояла на порозі смерті, вирушила в стокілометровий похід!
Що зробив Павло після того, як ожив? У вірші 20 сказано: «…він устав і пішов до міста[18]». До міста? Туди, де були його вороги! Туди, де люди намагалися вбити його! Можливо, Павло вважав, що йому потрібне щось довести своїм ворогам і щось показати молодим християнам. Пізніше Павло писав Тимофієві: «Бо дав нам Бог духа не страху, а сили, і любови, і цнотливости. Отже, не соромся свідчення Господа нашого Ісуса Христа, ні мене, в’язня Його; але страждай з благовістям Христовим силою Бога» (2Тим. 1:7,8; виділено мною).
Ці слова, звернені до Тимофія, не були порожніми; хлопчині довелося побачити їх втілення в Павловому житті.
Повторюю: неважко уявити собі реакцію учнів. Поза сумнівом, люблячі руки всю ніч працювали над Павлом, омиваючи і перебинтовуючи його рани, а утішливі голоси підбадьорювали його[19]. Наступного ранку, укріплений своїми братами і своїм Богом, Павло в супроводі Варнави вирушив у тривалу подорож на південний схід, прямуючи в маленьке містечко під назвою Дервія (в. 20в).
Перед тим, як завершити цей розділ, давайте подивимося, що Павло зробив і чого не зробив, щоб впоратися з жорстокістю, що зустрілася на його шляху. По-перше, він не дозволив, щоб спричинене йому зло зробило жорстоким його, як не дозволив собі загордитися, коли натовп обожнював його. По-друге, він став лицем до своїх кривдників – негайно ж. По-третє, він поклався на своїх братів; у нього були близькі з ними стосунки. По-четверте, він продовжував жити; він продовжував роботу, довірену йому Богом. По-п’яте, він не спробував впоратися з жорстокістю власними силами, а поклався на Бога. Коли він пізніше писав про «гоніння, страждання, що спіткали [його] в… Лістрах», він додав: «І від усіх визволив мене Господь» (2Тим. 3:11; виділено мною). Тут ми бачимо урок для усіх принижених і ображених.
ВИСНОВОК
Я ще не торкнувся «секрету», як Павло впорався з обожнюванням і приниженням, – і як ви можете впоратися з чимось хорошим або поганим, що випало на вашу долю. Я вважаю, що Павло розкрив нам цей секрет, коли писав до церков у Лістрі та інших міст Галатії: «Я співрозп’явся Христові, і вже не я живу, а живе в мені Христос. А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Павло був мертвий, але в ньому жив Христос! Не можна, вихваляючи мертвого, наповнити його гордістю; не можна, принижуючи мертвого, змусити його втратити почуття власної гідності.
На власному досвіді можу сказати, що нас часто хвалять, коли ми не вартуємо цього, і принижують, коли ми не заслуговуємо на це. Коли таке трапляється, я намагаюся не занадто звертати на це увагу (я вважаю, що одне урівноважується другим). Якщо, проте, ви постійно впадаєте то в гординю, то у відчай, випишіть Гал. 2:20 на картку і носіть із собою. Виймайте її і читайте по декілька разів на день, поки філософія Павла не стане частиною вашого власного мислення.
Нехай допоможе вам Бог усвідомити, що істинний успіх полягає у виконанні Його волі, і справжня цінність полягає в наших з Ним взаєминах. Нехай Його сила зробить нас невразливими, наскільки це можливо, як для обожнювання, так і для приниження.
[1] Див. Діян. 10:26.
[2] Благою звісткою на той момент було те, що вони могли залишити своїх мертвих богів і поклонятися Богу Живому. Пізніше Павло стане благовістити ним про Ісуса.
[3] Див. Діян. 3:19.
[4] У Суч. пер. читаємо: «від цих порожніх речей». Так або майже так зазвичай у Старому Завіті називали ідолів (Пс. 30:7; Іон. 2:9). Класичний приклад засудження ідолопоклонства див. в Іс 44:9-20.
[5] 1Сол. 1:9.
[6] Див. Діян. 17:26.
[7] В одному з попередніх розділів у виносці я відмічав, що, з урахуванням захисних промов Павла, Лука записав п’ять його проповідей. Ці слова я в їх число не включив.
[8] Якби це була проповідь, то Павло, ймовірно, почав би з Божих свідчень у минулому (природи), перейшовши до Його свідків у сьогоденні (Павла та інших, які бачили воскреслого Господа).
[9] Оскільки слово «воли» стоїть у множині, то їх було два або навіть більше.
[10] Деякі вважають, що минуло досить часу між цими двома подіями – коли люди в Лістрі назвали Павла і Варнаву богами і коли прибули юдеї.
[11] Деякі висувають версію, що ці юдеї були купцями з Іконії і Антиохії, які прийшли в Лістру, щоб купити зерна, і випадково знайшли там Павла і Варнаву. Лука ж залишає враження, що ці юдеї прийшли спеціально за Павлом і Варнавою. Ми зустрінемося з подібною ситуацією пізніше, у Діян. 17:13.
[12] Можна провести декілька паралелей з життям Ісуса, коли натовп переходив від обожнювання до ненависті за дуже короткий час (напр., Лк. 4:22, 28). Класичним є приклад, коли натовп кричав «Осанна» в неділю і «Розіпни Його!» в п’ятницю. Ці приклади ілюструють необхідність у попередженні, даному у Вих. 23:2.
[13] З якоїсь причини камінням був побитий Павло, а не Варнава. У тексті я навожу одну можливу причину, але пояснення може бути і простіше: наприклад, що Савла вони змогли знайти, а Варнаву – ні.
[14] Оскільки побиття камінням було, головним чином, юдейським способом страти, то юдеї, мабуть, очолили дії натовпу. Зверніть увагу проте, що вони все-таки порушили один пункт юдейського законодавства – не відвели Савла за стіни міста, щоб побити його там, як це було із Стефаном (7:58).
[15] Можливо, з ними був і Варнава.
[16] Тимофія, видно, навернув у віру Павло (1Тим. 1:2). Оскільки на той час, коли Павло прийшов у Лістру вдруге, Тимофій був вже визнаним проповідником (16:1, 2), то Павло, ймовірно, навернув Тимофія під час своєї першої подорожі. Можливо, тоді ж він навернув матір і бабусю Тимофія.
[17] За розрахунками МакГарві, йому було близько п’ятнадцяти років.
[18] У Західному тексті (варіант Писань, відомий у Римі в II-IV вв.) вказується на те, що Павло пішов у місто увечері.
[19] Висловлюється припущення, що Павло міг провести ніч у будинку Євникії.
