Один мій друг, проповідник, розповів, як з ним обійшлися в найпершій общині, де він починав проповідувати: «У перший рік мене обожнювали. На другий рік мене терзали. На третій рік вони мене знищили». За декілька років одна крайність перейшла в іншу, але апостол Павло пройшов цей шлях від звеличення до знищення за декілька годин!
Ми підійшли до розділу 14 Діянь, до середини першої місіонерської подорожі Павла, коли він і Варнава благовістили в провінції Галатія. Наприкінці розділу по 13:42-14:7 «Божа межа розподілу» юдеї і цивільна влада в Іконії змовилися побити Павла і Варнаву камінням. Дізнавшись про цей план, місіонери «відійшли в лікаонські міста Лістру та Дервію і околиці їх» (в. 6). Галатія ділилася на три області: Памфілію, Пісидію і Лікаонію. Два попередніх галатійських міста, де проповідували Павло і Варнава, пов’язують з Пісидею[1]. Тепер вони рушили на південь, в область, звану Лікаонія. Назву «Лікаонія» можна грубо перекласти як «вовча країна». Двоє місіонерів йшли все далі і далі від цивілізації.
Спочатку Павло і Варнава пішли в Лістру, розташовану приблизно за тридцять кілометрів на південний захід від Іконії. Лістра, невелике селище, була перетворена на римську колонію для захисту від місцевих войовничо налаштованих племен.
Випробування, що спіткали Павла в Лістрі, були серед найболючіших у його тривалому служінні місіонером. У своєму листі Тимофію (уродженцеві Лістри) Павло говорив про «гоніння, страждання, що спіткали [його] у Антиохії, Іконії, Лістрах» (2Тим. 3:11). У листі до коринф’ян він згадував, що одного разу був побитий камінням (2Кор. 11:23-26), і цей єдиний випадок стався в Лістрі. Пізніше, коли Павло написав братам у Галатії, він відмітив: «…Я ношу рани Господа Ісуса на тілі моїм» (Гал. 6:17). Серед цих «ран» були жахливі шрами від гострого каміння, якими було побито його тіло в Лістрі.
У цьому розділі ми побачимо, як Павло пройшов шлях від преклоніння перед ним до знищення, і як він з цим впорався. Коли я готувався по цьому розділу, мені ніяк не вдавалося провести паралель з нашим власним життям, бо мало кому з нас доводиться випробовувати ті крайнощі, які зазнав Павло в Лістрі. На думку спадало багато порівнянь: перемога і поразка, успіх і невдача, визнання і відкидання. Врешті-решт, я зупинився на словах «обожнювання» і «приниження» – не дуже точне порівняння, але все ж таки досить близьке, щоб можна було показати, як справлятися з крайнощами в нашому власному житті.
ЗДІЙСНЕННЯ (14:6, 7)
Павло і Варнава були вигнані з Антиохії за проповідь Євангелія і вимушені були рятуватися втечею з Іконії. Але це не зупинило їх, і вони продовжували виконувати дане Богом завдання. Досягнувши Лістри (в. 6), вони «там благовістили» (в. 7).
Ми не читаємо про синагогу в Лістрі. Там проживало декілька юдеїв (16:1; 2Тим. 1:5), але їх, очевидно, було недостатньо, щоб відкрити синагогу[2]. Оскільки Павло і Варнава не могли відразу піти (за своїм звичаєм) у синагогу, вони, очевидно, благовістили на вулиці. Ймовірно, вони вибрали велике, відкрите місце відразу за міськими воротами (наявність такої площі була типова для більшості міст).
Бог благословив працю двох проповідників, що проголошували Ісуса. Пізніше ми читатимемо про «учнів» у Лістрі (14:20), а ще пізніше – про те, що там була встановлена Господня церква (14:21,23).
Незабаром ми побачимо, як натовп у Лістрі спочатку обожнюватиме Павла і Варнаву, а потім спробує убити їх. Тому раніше хотілося б зробити наступне твердження: незалежно від того, як судить людину світ, якщо вона виконує Божу волю, вона досягла успіху! З іншого боку, нехай світ обсипає людину почестями, якщо її серце не зосереджене на Богу, вона – жалюгідна невдаха. Павло і Варнава були повні рішучості щоб то не було здійснити визначену Богом місію!
ОБОЖНЮВАННЯ (14:8-18)
Одного разу в Лістрі, коли Павло розповідав про Ісуса, «один чоловік… слухав, що говорив Павло»[3] (в. 8, 9). Цей чоловік вичерпно описаний лікарем Лукою: «Слабий на ноги, кривий від утроби матері своєї, і ніколи не ходив» (в. 8)[4]. Це нагадує нам зціленого Петром кульгавого жебрака з розділу 3[5]. Нам не сказано, чи був цей кривий у Лістрі жебраком; цілком імовірно, що так воно і було.
Помітивши, що чоловік уважно слухає, Павло обернувся і, «поглянувши на нього і побачивши[6], що він має віру для одержання зцілення, сказав…» (в. 9,10а). Ось одна вражаюча відмінність кульгавого в Діян. 3 від цього випадку. Ми не знаходимо жодних вказівок на те, що до свого зцілення в Діян. 3 жебрак мав віру в Ісуса (навпаки, усе свідчить за те, що в нього не було віри[7]), тоді як цей нещасний мав «віру для одержання зцілення». Іноді, коли говориться про чудеса, згадується віра з боку того, хто приймає диво, а іноді – ні. Тому, хто творив диво, завжди треба було мати віру (Мф. 17:19,20; Мк. 16:14,17); тому ж, на кого спрямоване диво, мати її було необов’язково. Дж. МакГарві був правий, коли сказав: «Думка, що саме віра кривого дала можливість Павлу зцілити, не знаходить підтримки в Писанні».
Звідки взялася віра в цієї людини? Усі ми отримуємо її з одного джерела: Божого Слова (14:9; Рим. 10:17). Можливо, Павло, кажучи про Христа, згадав про зцілення, які здійснював Ісус (10:38). Можливо, Павло навіть згадав про те, що Ісус дав і йому зціляти людей (14:3).
Перш, ніж залишити тему віри кривого, слід зазначити, що грецькою тут буквально написано: «побачивши, що він має віру для одержання спасіння». У світлі контексту більшість перекладачів вважають, що мається на увазі фізичне «спасіння», тому вони перекладають слово «спасіння» як «зцілення». Проте цілком можливо, що Павло побачив, що людина увірувала в Ісуса – увірувала в отримання духовного спасіння – і зцілив її, щоб показати, що Ісус може зціляти як тіло, так і дух[8].
Це перше записане диво зцілення, здійснене Павлом, але, безумовно, зціляв він дивовижним чином і раніше. Він був апостолом і міг здійснювати справи, які відповідали «ознакам Апостола» (див. 2Кор. 12:12). Ми бачили, як він наклав прокляття на волхва (13:11). В Іконії Господь «на свідчення слова благодаті Своєї творив їх руками [Павла і Варнави] знамення і чудеса» (14:3). Тому в цій ситуації Павло не був новачком. Він заговорив «гучним голосом», щоб оволодіти увагою натовпу (в. 10а). Він хотів, щоб диво здобуло бажаний ефект і підтвердило його слова.
Павло сказав кривому: «Стань прямо на ноги твої» (в. 10б). Коли, свого часу, Петро сказав жебракові: «В ім’я Ісуса Христа Назорея встань і ходи», – він схопив того невіруючого за руку і підняв (3:6,7). Павлу ж не треба було торкатися цього сповненого вірою чоловіка в Лістрі. Той негайно зробив так, як йому підказувала його віра: він «відразу скочив і почав ходити» (14:10в)!
Павло здійснив диво, щоб переконати людей у тому, що він і Варнава були Божими посланцями. Замість цього, диво переконало натовп у тому, що вони були самими богами. «Народ же, побачивши, що зробив Павло» (в. 11а), у хвилюванні перейшов на свою рідну мову. «Підніс голос свій, говорячи по-лікаонськи: “Боги в образі людському зійшли до нас”. І назвали Варнаву Зевсом»[9] (в. 11б, 12а). Зевс був головним божеством старогрецької міфології. Той факт, що Варнаву назвали Зевсом, може означати, що його зовнішність була показнішою, ніж зовнішність Павла (2Кор. 10:10). А Павла вони назвали «Єрмієм[10], бо він передував у слові» (в. 12б). У грецькій міфології Гермес був вісником богів[11]. Павло – поменше ростом[12], повний енергії, невтомний оратор – був втіленням їх поняття про прудконогого гінця з гори Олімп.
Щоб зрозуміти, чому народ у Лістрі дійшов такого несподіваного висновку, нам слід знати дещо про цю область. Як ми вже говорили, два благовісники мали справу з людьми, які гадки не мали про наукові знання. У Лістрі вони зіткнулися з неосвіченим, забобонним народом[13]. Жителі Лістри беззастережно вірили в одну древню легенду:
У легенді йде мова, як Юпітер (Зевс) і Меркурій (Гермес) відвідали фрігійське село (Лістра була у Фрігії[14]), прийнявши вигляд смертних людей. З тисяч людей, до яких вони зверталися в пошуках нічлігу, тільки одна бідна пара, Бавкіда і Филимон, нарешті, привітно прийняла їх, не підозрюючи, що це були боги, які прийняли людський вигляд. Вони служили їм, перебуваючи в невіданні, за що були винагороджені, а усі інші знищені [у великому потопі].
Народ у Лістрі не мав наміру здійснювати одну і ту ж помилку двічі! Цього разу вони приймуть обох богів з пишнотою і пишністю, на які ті заслуговують!
Вони були особливо схвильовані, бо Зевс був покровителем Лістри. В якийсь момент загального тріумфування місцевий жрець пішов пошукати відповідне жертвопринесення. «А жрець ідола Зевса, що знаходився перед їхнім містом[15], пригнавши до воріт[16] волів і принісши вінки, хотів разом із народом принести жертву» (в. 13). Волів, призначених для заклання, зазвичай прикрашали: їх роги золотили, а шиї обвивали гірляндами з квітів[17]. Після заклання тварин їх кров зливали і зрошували нею вівтар. Туші готували і з’їдали. Люди збиралися влаштувати прекрасний бенкет для почесних гостей – Павла і Варнави!
А якби на місці Павла і Варнави опинилися ми з вами? Чи не спокусилися б ми прийняти їх поклоніння? Історія повна оповіданнями про людей, які з радістю приймали обожнювання своєї персони неосвіченими людьми[18]. Місіонери могли б міркувати так: «Якщо ми приймемо їх лестощі, вони будуть сприйнятливіші до Євангелія». Або навіть так: «Якщо ми не приймемо їх гостинності, то можемо розсердити їх і втратити можливість завоювати їх для Бога». Але вони не шукали виправдань і не прийняли обожнювання.
«Почувши це, апостоли[19] Варнава та Павло[20] роздерли одяг свій, кинулися між народ і гучно говорили» (в. 14). Лука не розкриває нам, як Павло і Варнава «почули про це». Може, вони не знали лікаонської мови[21] і не розуміли того, що відбувалося до тих пір, поки не з’явився жрець з биками. Можливо, вони пішли відразу ж після здійснення дива і не знали про реакцію людей, поки їх не знайшов натовп, готовий зробити жертвопринесення[22].
Яким би шляхом благовісники не дізналися про це, вони вжахнулися і «роздерли одяг свій». Роздирання одягу було древнім юдейським вираженням горя і замішання[23]. Руками міцно хапалися за комір одягу і роздирали його в протилежні сторони донизу, оголяючи груди. Цей акт символізував оголення серця і показував, які сильні емоції його переповнюють. МакГарві відмічав: «Звичай розривати одяг при раптовому і сильному хвилюванні. описується тут… Біблією востаннє. Самовладання, якому учить і яким наділяє християнська віра, незабаром змусило цей звичай юдейських християн зникнути»[24].
[1] Іконія знаходилася в Пісидії; Антиохія розташовувалася біля кордонів Пісидії.
[2] Щоб відкрити синагогу, було потрібно десять юдеїв.
[3] Старогрецьке слово у вірші 9 перекладене як «що говорив», часто означає звичайну промову, а не проповідь. Можливо, Павло проповідував, а можливо, він просто розмовляв з кимсь один на один про Ісуса, а кривий у цей час слухав.
[4] Немає сумнівів у тому, що ця людина страждала не психосоматичним порушенням.
[5] Через схожість двох випадків зцілення деякі вважають, що насправді це був один і той же випадок і що Лука видозмінив перший випадок, щоб показати, що Павло мав ту ж силу, що і Петро. Проте при порівнянні ми побачимо, що в них більше відмінностей, ніж схожості. Цілком імовірно, що однією з цілей Луки було показати, що Павло мав такі ж здібності, як і Петро, але для досягнення цієї мети він відібрав реальні події, а не вигадав їх.
[6] Лука не сказав, чи то Павло дивовижним чином заглянув у серці кривого, чи то просто побачив переконаність на його обличчі.
[7] Див. обговорення 3:3-5 у розділі «Випадок зцілення».
[8] Див. обговорення 4:10,12 у розділі «В Його ім’я».
[9] Археологи підтвердили, що жителі Лістри поклонялися Зевсу і Гермесу.
[10] Гермесом.
[11] Гермес, вісник богів, зазвичай зображається з крилами на ногах. Гермес також вважався «тлумачем богів», тобто тим, хто міг розтлумачити людям, як слід розуміти висловлювання богів. Звідси «герменевтика» – «наука тлумачити» (особливо це відноситься до тлумачення Писань).
[12] Це припущення зроблене шляхом порівняння з Варнавою, описом зовнішності Павла в Біблії і ранніми переказами про зовнішній вигляд Павла.
[13] Пізніше в Діяннях ми побачимо, як ще один забобонний натовп дійшов такого ж висновку відносно Павла (28:1-6).
[14] У давніші часи уся область називалася Фрігею. У ті ж дні провінція, де розташовувалася Лістра, була відома, як Галатія.
[15] Розвалини подібного храму були виявлені на околиці древнього селища, розкопаного неподалік від того місця, де розташовувалася древня Лістра, що свідчить про загальноприйнятий характер цього явища в тій місцевості.
[16] Невідомо, чи були ці «ворота» воротами міста, храму або ж того будинку, де зупинилися Павло і Варнава.
[17] Такі гірлянди могли бути також зроблені з шерсті або іншого матеріалу. У своїх подорожах мені доводилося бачити древні язичницькі вівтарі з різьбленням, що зображує биків з гірляндами на шиях.
[18] Ми говорили про одну таку людину, коли вивчали розділ 12: це Ірод Агриппа I.
[19] Як і у вірші 4, Павло і Варнава названі тут «апостолами», бо вони були послані церквою Антиохії. Ці два місця в розділі 14 – єдині, коли Лука застосував слово «апостоли» стосовно когось, окрім Дванадцяти.
[20] Це один з небагатьох випадків після Діян. 13:13, коли Лука уперше заговорив про «Павла та тих, що були з ним», де Варнаву згадають раніше Павла. Очевидно, причина криється в тому, що натовп визнав першим Варнаву, прийнявши його за Зевса, головне грецьке божество.
[21] Багато коментаторів вважають, що так воно і було, і посилаються на цей випадок, як на причину, чому Лука згадав, що люди говорили лікаонською. Проте Лука міг згадати цей факт і за іншими причинам. Я вважаю, що Павло, ймовірно, володів не лише даром говорити іншими мовами (1Кор. 14:18), але також і даром тлумачення, що дозволяв йому розуміти будь-яку мову.
[22] Оскільки слово «ворота» (в. 13) може означати і ворота житла, деякі вважають, що Павло і Варнава повернулися в будинок, де вони зупинилися, і що натовп знайшов їх там.
[23] Цей звичай сходить, принаймні, до часів Якова (Бут. 37:29-34). Приклад удаваного жаху, вираженого так само, див. у Мф. 26:65.
[24] Див. Іоїл. 2:13.
