Одним з парадоксів Євангелія є той факт, що воно і об’єднує, і розділяє. Євангеліє Ісуса Христа – найбільш об’єднуюча сила, явлена світу. Вивчаючи Діяння, ми вже бачили, як зійшлися разом у церкві палестинські юдеї і юдеї-елліністи, а також юдеї і самаряни, юдеї і язичники. Ми бачили людей з різних частин світу, з різним становищам у житті, з різним кольором шкіри, які сталі єдиними в Ісусі.
Але Євангеліє також і розділяє. Коли Ісус роз’яснював дванадцяти, що означає бути Його учнем, Він сказав: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Бо Я прийшов розлучити сина з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку із свекрухою її. І вороги людини – домашні її» (Мф. 10:34-36).
У цьому розділі, читаючи про відвідування Павлом і Варнавою Іконії, ми бачимо, що «народ у місті розділився: одні були на боці юдеїв, а інші – на боці апостолів» (14:4; виділено мною). Євангеліє розділяє, бо одні приймають його, а другі відкидають.
Ми знаходимося посередині першої місіонерської подорожі Павла. Проповідувавши на острові Кіпр, Павло і Варнава відплили на північ у Малу Азію, а потім рушили всередину материка в Антиохію Пісидійську. У попередньому розділі ми вивчали проповідь Павла в антиохійській синагозі. Тут ми побачимо, як антиохійци відгукнулися на проповідь Павла, а потім подивимося на реакцію громадян Іконії. Назва цього розділу – «Божа межа розподілу». Кожному з нас не погано запитати себе: «По якій бік межі перебуваю я?»
МЕЖА РОЗПОДІЛУ В АНТИОХІЇ (13:42-52)
Рішення (в. 42,43)
Спочатку реакція на Павлову проповідь в антиохійській синагозі була такою, про яку можна тільки мріяти. Коли служба закінчилася, «як вони виходили з юдейської синагоги, язичники просили[1] їх говорити про те саме й у наступну суботу». Запитайте проповідника, і він відповість, що це дуже незвично, щоб люди просили: «Будь ласка, прочитайте ту проповідь знову наступного тижня!» «Коли ж присутні розходились, то багато юдеїв і шанувальників Бога, навернених з язичників, пішли слідом за Павлом і Варнавою, які, бесідуючи з ними, умовляли їх перебувати у благодаті Божій»[2] (в. 43). У нас немає свідчень того, що вони увірували[3], тому «перебувати у благодаті Божій» тут не означає «залишатися вірними чадами Божими, покладаючись на Його благодать». У розділі 14 ми читаємо, що Павло благовістив «слова благодаті [Його]» (14:3; виділено мною). Павло і Варнава настійно переконували цих людей залишатися відкритими для Божої звістки про Його благодать.
Я переконаний, що Павло і Варнава проповідували і учили увесь тиждень. Я також переконаний, що ті, хто чув Павла, говорили усім, кого вони знали, щоб вони прийшли в синагогу наступної суботи. У результаті «наступної суботи мало не все місто зібралося слухати слово Боже» (в. 44). Усе місто стояло на «Божій межі розподілу», готове прийняти або відкинути Євангеліє!
Розподіл (в. 45-49)
Розподіл почався негайно. Розділилися, головним чином, юдеї і язичники: у вірші 45 розповідається про реакцію юдеїв, а у вірші 48 – про реакцію язичників. Іноді деякі юдеї приймали звістку (14:1; див. також 17:11), але і язичники, що чули Павла, звичайно ж, далеко не усі корилися Євангелію. Проте, як правило, юдеї були на боці тих, хто не приймав, а язичники – на боці тих, хто приймав.
Зверніть увагу на деякі характеристики тих, хто був на боці тих, хто відкидав: «Але юдеї, побачивши народ, сповнилися заздрощів і, сперечаючись та лихословлячи, суперечили тому, що говорив Павло» (в. 45; виділено мною). Юдеї намагалися навертати народ (Мф. 23:15), але їм жодного разу не вдалося схвилювати ціле місто законом Мойсеєвим. Коли «мало не все місто зібралося слухати» Павла і Варнаву, їх охопила заздрість[4], і тому вони чинили опір Слову. Вони дали трохи виступити Павлу і Варнаві[5], а потім «сперечаючись та лихословлячи, суперечили тому, що говорив Павло» (13:45б). Ймовірно, вони лихословили Ісуса. Мова оригіналу вказує на те, що це тривало певний час.
Було очевидно, що Павлу і Варнаві не дадуть закінчити їх проповідь. «Тоді Павло та Варнава з дерзновенням сказали: “Вам першим належало проповідувати слово Боже» (в. 46а). За первинним Божим планом Євангеліє мало бути проповідане «спочатку юдею, потім і еллінові» (Рим. 1:16). Було багато причин для того, щоб надати юдеям першим почути Євангеліє: вони були обраним Божим народом у минулому; Бог готував їх до пришестя Христового, так що їм слід було б бути найсприйнятливішими до Євангелія[6]. Вірш 47 містить ще одну додаткову причину: «Бо так заповів нам Господь: “Я поставив Тебе світлом язичникам, щоб Ти був на спасіння аж до краю землі”». Спочатку ми можемо подумати, що «нам» відноситься виключно до Павла і Варнави[7], але коли ми подивимося процитоване посилання на Старий Завіт (Іс. 49:6), то виявимо, що Бог звертався до юдейського народу. Стає ясно, що одна причина проповіді Євангелія спочатку юдеям, – та, що вони, прийнявши, мали потім нести його язичникам. Як же це повинно було засмутити Бога, коли юдеї, як народ, відкинули Євангеліє, і це після усього, що Він для них зробив![8]
Із сумом Павло і Варнава сказали юдеям: «А через те, що ви відкидаєте його[9] [Євангеліє] й самих себе робите недостойними вічного життя, то ми звертаємось до язичників» (в. 46б). Слова «ми звертаємось до язичників» були юдеям як ляпас.
Запам’ятайте вираз «самих себе робите недостойними вічного життя». У наступному вірші ми прочитаємо, що «увірували всі, які були наперед визначені до вічного життя» (в. 48). Деякі користуються цим віршем, щоб довести, що, незалежно від людського ставлення, Бог довільно вирішує, кому напевно бути спасенним, а хто загине. Не Бог зробив антиохійських юдеїв недостойними вічного життя, вони самі зробили себе недостойними, відкинувши Євангеліє!
Фраза «то ми звертаємось до язичників» не означала, що Павло і Варнава викреслювали усіх юдеїв зі свого списку. У наступному ж місті вони знову насамперед вирушили в синагогу і проповідували там (14:1). Їх слова означали, що в Антиохії проповідники більше не заходитимуть у синагогу, а зосередять свої зусилля на сприйнятливіших язичниках. Юдеї бачили в язичниках солому, яку потрібно спалити, Ісус же бачив у них урожай, дозрілий для Бога.
Тепер давайте розглянемо деякі характеристики тих, хто був на боці сприйнятливих: «Слухаючи це, язичники раділи і прославляли слово Господнє, і увірували всі, які були наперед визначені до вічного життя» (13:48). Юдеї заздрили, а язичники раділи. Юдеї опиралися Слову, а язичники прославляли його. Юдеї, явно, не увірували (див. 14:2), а язичники увірували. Юдеї зробили себе недостойними, а язичники були «наперед визначені до вічного життя». Грецьке слово, перекладене «наперед визначені», може перекладатися як «розташовані»[10], тобто, «бажали» вічного життя. Юдеї були розташовані до духовної смерті, тоді як язичники були розташовані до духовного життя!
Зусилля Павла і Варнави приносили плоди! Церква стояла твердо (14:21-23), і «слово Господнє поширилося по всій країні» (13:49).
[1] Слово «їх» додане перекладачами. Вони могли просити як Павла з Варнавою, так і начальників синагоги, щоб ті запросили Павла і Варнаву виступити наступної суботи.
[2] Слова «присутні розходились» сприймається деякими як натяк на те, що начальники синагоги були обурені проповіддю Павла і швидко розпустили зібрання. Той факт, що Павлу і Варнаві дозволили повернутися наступної суботи, робить це маловірогідним.
[3] Слово «увірували» уперше з’являється лише у вірші 48.
[4] Ще однією причиною засмучення юдеїв, на думку деяких, може бути та, що на тих місцях, де зазвичай сиділи вони, зараз сиділи язичники!
[5] У в. 46 вказується, що говорили обидва: і Павло, і Варнава. Оскільки зібрався величезний натовп, то цілком можливо, що один говорив усередині синагоги, тоді як другий звертався до тих, хто не зміг потрапити всередину.
[6] Особисто Павло з радістю проповідував «спочатку юдею», бо відчував глибоке співчуття до свого народу (Рим. 9:1-5; 10:1-3).
[7] Ці слова, поза сумнівом, відносилися і до Павла з Варнавою (див. слова Ісуса до Павла в Діян. 26:16-18), але не виключно до них. Фактично ті ж слова були застосовані стосовно Ісуса в Лк. 2:29-32, оскільки Ісус виконав багато даних Богом велінь, раніше не виконаних юдеями.
[8] Деякі юдеї (такі як апостоли) прийняли Ісуса, але, як народ, юдеї відкинули Його (Ін. 1:11).
[9] Буквально в тексті: «… відштовхуєте його».
[10] Цю фразу можна навіть перекласти: «стільки, скільки увірувало, були призначені до вічного життя».
