Павло і Варнава пройшли на північ від узбережжя через небезпечні гірські перевали Памфілії, досягнувши, нарешті, Антиохії Пісидійської[1]. Як і Антиохія Сирійська, ця Антиохія була названа Селевком Нікатором на честь його батька, Антиоха І. Розташована на жвавому торговому шляху, що йде із заходу на схід, вона була цивільним і військовим центром цієї частини Галатії.
У перший же суботній день після свого прибуття в місто Павло і Варнава, за своїм звичаєм[2], «увійшовши в синагогу… сіли» (13:14). Служба, мабуть, почалася з читання шеми[3] (Втор. 6:4-9): «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний є». Услід за цим, напевно, були молитви, читання із Закону, а потім з пророків. Після цього настав час тлумачення щойно прочитаних Писань і роз’яснення практичного їх застосування. Урок міг вести той, хто читав Писання (Лк. 4:16-20), а також хтось із служителів або з присутніх.
«Після читання Закону і Пророків начальники синагоги послали сказати їм [Павлу і Варнаві]: “Мужі-браття! Якщо у вас є слово повчання до народу, говоріть”» (13:15). Чому Павлу і Варнаві була надана така можливість? Можливо, у цій синагозі було прийнято виявляти таку люб’язність гостям. Можливо, Павло і Варнава вже проповідували в Антиохії, і начальники хотіли ближче познайомитися з їх вченням. Можливо, вони розмовляли з гостями перед службою, і Павло згадав, що свого часу був учнем Гамаліїла. Можливо також, Павло і Варнава були схожі на рабинів. Якою б не була причина, Ісусові посланці не могли не скористатися такою можливістю.
Начальники хотіли почути «слово повчання». Старогрецьке слово, перекладене тут як «повчання», у Діян. 4:36 перекладається як «утіха»[4] (коли Варнаву назвали «сином утіхи»). Час тоді, як і зараз, був важкий, і «слово утіхи» було (і є) завжди до місця.
Оскільки їх просили про слово утіхи, то природно було б і говорити «сину утіхи». Заговорив проте Павло. Тепер він був вже визнаним керівником.
Коли ви просите проповідника «сказати слово», то у відповідь, напевно, почуєте проповідь, і Павло не був виключенням. У 13:16-41 ми знайомимося з першою записаною проповіддю Павла. Незабаром після свого хрещення Павло «став проповідувати в синагогах про Ісуса… і бунтував юдеїв… доводячи, що Той є Христос» (9:20,22). Тут уперше Лука дає зразок Павлової проповіді в юдейських синагогах[5].
Павлова проповідь в антиохійській синагозі вважається класичною. Початкуючих ораторів учать, що промова повинна складатися з трьох частин: вступу, основної частини і висновку. Усе це є присутнім у Павловій проповіді. Початкуючим проповідникам часто кажуть жартома, що проповідь має складатися з «трьох пунктів і поеми». Павлова проповідь природним чином ділиться на три частини (кожна починається із звернення до слухачів) і містить цитати з юдейської поезії.
Давайте прочитаємо «слово повчання» Павла і подивимося, яку утіху отримали жителі Антиохії, і як його слова можуть утішити нас сьогодні.
УСІМ УПРАВЛЯЄ БОГ! (13:16-25)
Павло стояв[6] перед юдеями, юдейськими прозелітами і тими, що бояться Бога (язичниками, які вірили в Бога, але ще не навернулися в юдейську віру). Він зробив характерний жест рукою, щоб привернути їх увагу (див. 21:40; 26:1), і почав: «Мужі ізраїльтяни і ті‚ що бояться Бога, вислухайте!» (в. 16).
Оскільки люди і в той час нічим не відрізнялися від нас, нинішніх, і незмінно любили послухати про самих себе, то Павло почав з огляду ставлення Бога до ізраїльтян:
«Бог народу цього обрав батьків наших і підніс цей народ [чисельно] під час перебування у землі єгипетській, і силою великою[7] вивів їх із неї[8], і близько сорока років годував їх[9] у пустелі[10]. І, знищивши сім народів у землі Ханаанській[11], розділив їм у спадщину[12] їхню землю. І після цього, близько чотирьохсот п’ятдесяти років, давав їм суддів до пророка Самуїла[13]» (в. 17-20).
Це нагадує нам проповідь Стефана перед синедріоном, але є в ній і відмінність: Стефан зробив огляд ізраїльської історії, щоб показати, що юдеї завжди відкидали Божих посланців; метою ж Павла було показати, що уся історія Ізраїлю була підготовкою до приходу Месії. Юдеї вірили, що Бог впливає на історію, змінюючи її у Своїх цілях.
Павло коротко нагадав історію декількох сотень років і дійшов до Давида: «Потім просили вони царя[14], і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з коліна Веніамінового[15]. Так минуло років сорок[16]. Усунувши його[17], настановив їм царем Давида, про якого і сказав, засвідчивши: “Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея, який здійснить усі бажання Мої[18]”» (в. 21-22).
Юдеї знали, що Месія має бути прямим нащадком царя Давида.
До цього моменту аудиторія Павла, ймовірно, із задоволенням слухала його промову, киваючи головами при викладі знайомої і улюбленої історії. Але от Павлові слова приголомшують їх: «З його [Давидового] роду Бог за обітницею[19] підніс Ісуса – Спасителя Ізраїлеві» (в. 23; виділено мною; пор. Мф. 1:1). Я уявляю, якими переляканими стають обличчя слухачів. У Павлових словах вони чують дві нові для себе речі: по-перше, доконаний вид дієслова у фразі «Бог підніс Спасителя Ізраїлеві». Павло заявив, що месіанські обіцяння виконані! Другим сюрпризом є те, що Давидовим нащадком названий Ісус. Аудиторія, мабуть, чекала, що Павло скаже: «Бог підніс Ізраїлю Спасителя, Месію». Замість цього він сказав: «Бог підніс… Спасителя Ісуса».
Павло, поза сумнівом, бачив їх замішання і читав на їх лицях невисловлене питання: «Ісус? Хто такий цей Ісус?» Апостол напевно знав, що вони були знайомі з діяльністю Іоанна Хрестителя[20] (можливо, деякі з них ходили в Юдею під час Іоаннового служіння[21]). Тому він скористався словами Іоанна, щоб нагадати їм, хто такий Ісус (і приступити до доказу того, що Ісус – істинний Месія): «Бог за обітницею підніс Ісуса – Спасителя Ізраїлеві. Перед самим пришестям Його Іоан проповідував хрещення[22] всьому народові ізраїльському. Закінчуючи ж путь свою, Іоан говорив[23]: “За кого ви мене вважаєте? Я не Той; але ось іде за мною, у Якого я недостойний розв’язати взуття на ногах» (в. 23б-25).
Іоанн прийшов «у дусі Іллі», щоб приготувати шлях Месії (Мал. 4:5,6; Лк. 1:13-17; Мф. 11:11-14; 17:10-13)[24]. Якщо хтось з тих, хто сидів перед Павлом, слухав Іоанна, то вони, ймовірно, чули його свідоцтво про Ісуса: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1:29)! Більшість юдеїв вважали Іоанна пророком (Мф. 21:26), тому якщо Павлові слухачі пам’ятали його слова, то останні могли послужити ефектним вступом до доказу, що Ісус був обіцяним Месією.
Я вже відмічав, що юдеї не вважали, ніби історія «просто відбувалася»; вони вірили, що Бог впливає на історію, коректуючи її зі Своїми задумами. На початку своєї проповіді Павло на підставі саме цієї істини проголосив, що Божим кінцевим задумом було дати світу Ісуса.
Не знаю, як ви, але мене утішає усвідомлення того, що Бог впливає на історію, що Бог управляє нею. Як часто здається, що наш світ некерований![25] У квітні минулого року в Оклахома-Сіті терористи підірвали федеральну будівлю імені Альфреда П. Мюрея, убивши при цьому 169 людей і покалічивши більше 400. Цього року там, де я живу, сталися два безглузді злочини – зґвалтування і вбивство членів церкви. Коли відбувається таке насильство, ми вигукуємо: «Чому?» Ми дивуємося, як Бог допускає подібні трагедії. Ми не можемо задовільно відповісти на усі питання, але нас утішає упевненість у тому, що, навіть якщо нам не дано усього зрозуміти, Бог все одно керує усім. «Християнський погляд на історію оптимістичний. Абсолютно однозначно, що історія розвивається відповідно до Божого плану»[26]. Ми знаємо, що Бог може обернути трагедію в тріумф, якщо ми залишимося вірними Йому (Рим. 8:28)!
[1] Фактично ця Антиохія знаходилася у Фрігії на самому кордоні з Пісидею. Вона була названа Антиохією Пісидійською, щоб відрізнити її від іншої Антиохії у Фрігії.
[2] Див. Діян. 13:5; 14:1; 17:1,10,17; 18:4,19; 19:8.
[3] «Шема» – єврейське слово, що означає «слухай» (перше слово, з якого починається публічне читання).
[4] Це слово можна також перекласти як «натхнення».
[5] Якщо рахувати захисні промови Павла, то в Діяннях записано п’ять його проповідей. Ця – найдовша (двадцять шість віршів) і єдина з прочитаних в юдейській синагозі.
[6] Ісус сидів, коли учив у синагозі (Лк. 4:20,21), але Павло, мабуть, стояв. Ми не знаємо, у чому причина такої відмінності. Можливо, Ісус і Павло говорили про різні речі, що диктувало їм різні «правила». Можливо, звичаї палестинської синагоги відрізнялися від звичаїв синагог поза Палестиною.
[7] Ця фраза є антропоморфізмом (уявленням божества в людському образі) і означає «з великою силою».
[8] Вих. 6:1,6; Пс. 135:11,12.
[9] У Суч. пер.: «з терпінням ставився до них».
[10] Втор. 1:31; 32:10.
[11] Втор. 7:1.
[12] Іс. Н. 14-19.
[13] При перекладі фрази «близько чотирьохсот п’ятдесяти років» виникають текстуальні труднощі. Видно, період суддів не міг тривати 450 років. У Суч. пер. у в. 20 читаємо: «Усе це сталося за чотириста п’ятдесят років. Потім Він дав їм суддів аж до пророка Самуїла». Якщо вірний текст Суч. пер., то число 450 складається з перебування в Єгипті (400 років) плюс ходіння пустелею (40 років), плюс завоювання землі (приблизно десять років).
[14] 1Цар. 8:5-9.
[15] Павло міг тут підвестися і сказати: «Моє єврейське ім’я Савл, і я теж з коліна Веніамінового».
[16] Інформації про те, що Саул царював впродовж сорока років, Старий Завіт не містить.
[17] 1Цар. 15:26.
[18] Такої дослівної цитати в Старому Завіті немає, але основна її думка викладена в 1Цар. 13:14 і Пс. 88:20.
[19] 2Цар. 7:12; Пс. 131:11; Іс. 11:1-16.
[20] Якби вони не були знайомі з діяльністю Іоанна, то Павлові слова нічого б для них не означали. Павло міг дізнатися про те, що їм відомо про Іоанна, з розмови з ними (яка могла статися перед початком служби) або ж з одкровення Духа.
[21] Не виключено, що в їх краї заходив хтось з учнів Іоанна, як пізніше Аполлос прийшов в Ефес (18:24-19:4).
[22] Іоаннове хрещення називається «Хрещенням покаяння», бо воно включало і виражало покаяння. Хрещення Великого доручення можна назвати «хрещенням віри», бо воно містить у собі і виражає нашу віру в Ісуса.
[23] У Євангеліях не сказано, коли саме Іоанн сказав ці слова, але їх суть викладена в Мф. 3:11; Мк. 1:7; Лк. 3:15,16 і Ін. 1:19,20,27.
[24] Коли Іоанн сказав, що він не Ілля (Ін. 1:21), він мав на увазі загальноприйняте переконання юдеїв, що Ілля воскресне перед приходом Месії. Іоанн прийшов «у дусі Іллі», але він не був воскреслим Іллею.
[25] Можна замінити на приклади безглуздого насильства, знайомі вашій общині.
[26] William Barclay, The Acts of the Apostles.
