Друга сцена, що характеризує Ірода в Діян. 12, відбувається після дивовижного звільнення Петра з в’язниці. «Коли настав день, між воїнами зчинилася велика тривога: що сталося з Петром» (в. 18). Поза сумнівом, однією з причин їх тривоги був страх перед тим, що з ними зробить Ірод, коли дізнається, що Петро прослизнув у них між пальцями.
Був зроблений ретельний розшук Петра – усередині в’язниці, по усьому місту і навіть у його околицях[1]. «Ірод же, пошукавши його і не знайшовши, судив сторожів». (19а). Ірода турбував не Петро, а його власна репутація. Після усіх детально розроблених ним заходів, що робили Петрову втечу практично неможливою, Ірод Агриппа виглядав дурнем – а такого жоден з Іродів стерпіти не міг. Він не міг допустити, що втеча, можливо, сталася з його вини. А коли так, то винною має бути варта.
Ми здригаємося при думці, що ховається за словами «судив сторожів»[2]. Стражників, мабуть, безжально катували слідчі Ірода, який відчайдушно шукав цапа відбувайла. Незважаючи на страшні муки, що обрушилися на стражників, про те, що сталося, вони могли розповісти тільки те, що бачили на власні очі. Бачу, як вони негативно хитають своїми скривавленими головами, повторюючи крізь вибиті зуби: «Ми знаємо тільки те, що уранці Петро зник».
В Ірода був вибір: або повірити, що уся власноручно відібрана варта таємно змовилася, щоб дозволити Петру втекти, або визнати, що сталося диво. У перше припущення було неможливо повірити. Неймовірно, щоб всі до одного стражники були в змові, тим більше, що кожен знав, що нікому з учасників змови не уникнути страти. З другого боку, для Ірода було немислиме погодитися і з другою вірогідністю (що сталося диво). Це б означало, що у всесвіті був Хтось значніший, ніж він сам, і що йому слід серйозно замислитися над вченням християнства.
Ірод віддав перевагу неймовірному над немислимим. Він офіційно звинуватив варту в Петровій втечі. (Уявляю, як він думав: «Нині нікому не можна довіряти!») За римськими законами стражник, який дозволяв полоненому втекти, отримував покарання, призначене ув’язненому, але Ірод міг би виявити і милосердя. Проте він не хотів широкого розголосу історії з вартою і тому «звелів стратити їх» (в. 19б). Як і його предки, він, не роздумуючи, вбивав будь-яку кількість безневинних людей[3] заради спасіння власної гордості.
Лука написав, що після страти Ірод «відбув з Юдеї до Кесарії і там залишався» (в. 19в). Такий був звичай правителя – приїжджати в Єрусалим на свято, а потім, після закінчення свята, повертатися у свій палац у Кесарії; проте слова Луки, схоже, мають на увазі, що не лише це спонукало Ірода прискорити свій від’їзд у столицю. Можливо, Ірод планував довше затриматися в Єрусалимі і знищити одного за другим усіх апостолів, але його свавільна страта стражників зробила його настільки непопулярним, що він визнав доцільним певний час триматися чимдалі від Єрусалиму.
Якою б не була реакція населення в цілому, Ірод був, поза сумнівом, переконаний, що його рішення було правильним. Своїми діями, що сталися після Петрової втечі, Ірод як би казав: «Я є Бог, тому я всевідаючий. Я ніколи не помиляюся!»
Остання сцена в Діян. 12 є також фінальною сценою з Іродового життя – коли перед читачами оголюється егоцентричне Іродове серце. У Діян. 12 містяться дві важливі істини. Перша (як ми бачили в розділі «Що робити, коли нічого вже зробити не можна») полягає в тому, що Бог з тими, хто виконує Його волю. Друга ясно виражена у віршах 20-23: Бог проти тих, хто протиставляє себе Йому. Нехай наступне попередження буде епіграфом до нашого тексту: «Бережіться все ті, хто вважає себе Богом!»
Уривок починається так: «Ірод був розгніваний на тирян і сидонян» (в. 20а). Тир і Сидон були головними містами Фінікії – області, що граничить з Палестиною на півночі. Нам не сказано, чому Ірод був розгніваний на них; оскільки Палестина і Фінікія розташовувалися на одних і тих же торгових шляхах, Ірод, ймовірно, вважав, що Тир і Сидон займалися нечесним бізнесом.
У вірші 20 відзначається, що Фінікія «живилася від його царства». Фінікія виробляла якісь продукти, але їх було недостатньо, щоб прогодувати усе населення, і її народ залежав від Палестини як головного постачальника зерна та інших сільськогосподарських продуктів[4]. У фінікійців були і інші постачальники, наприклад Єгипет, але оскільки вони знаходилися далі, їх товари були дорожчими. В їх інтересах було налагодити мирні стосунки з Іродом. Тому ми читаємо: «Вони ж [емісари з Фінікії], змовившись, прийшли до нього [Ірода] і, схиливши на свій бік Власта, постельника царського, просили миру» (в. 20б). Ймовірно, вони «схилили» Власта, підкупивши його, щоб той переконав Ірода прийняти їх. «Постельником» називався той, кому була доручена царська спальня, і який також піклувався про царську персону. У сучасному перекладі він названий «особистим царським прислужником».
Був призначений день для переговорів[5]. Йосиф Флавій наводить детальний опис цієї події. Він відмічає, що цього дня відбулося особливе святкування на честь кесаря Клавдія. «Призначеного дня Ірод, одягнувшись у царський одяг, сів на підвищенні і говорив до них» (в. 21). Йосиф Флавій так описує «царське покриття»:
На другий день, рано вранці, він [Агриппа] одягнувся в одяг, витканий повністю з срібла, дійсно дивного сплетення, і увійшов до амфітеатру; у цей час срібло на одязі засяяло, відбиваючи перші сонячні промені, і це несподіване сяйво було таким сліпучим, що вжахнуло усіх, хто пильно дивився на нього.
Люди почали кричати: «Це голос Бога, а не людини» (в. 22). Йосиф описує це так: «Його підлесники вигукували з усіх боків… що він бог». Ймовірно, спричинили ці вітальні вигуки тиряни і сидоняни (і інші, хто чекав особливих милостей).
Коли Ірода назвали «богом», це мало злякати його до смерті. Коли Корнилій впав до ніг Петра, апостол квапливо підняв сотника на ноги із словами: «Встань, я теж людина» (10:26). Пізніше ми побачимо, як громадяни Лістри сказали про Павла і Варнаву: «Боги… зійшли до нас», – і як місіонери в жаху роздерли на собі одяг (14:11,14). Ірод же Агриппа просто жадав прийняти таку оцінку від натовпу. Йосиф Флавій пише, що Ірод «і не подумав докорити їм або відкинути їх неблагочестиві лестощі». Джонатан Свіфт називав лестощі «їжею дурнів». Ірод величаво взявся за трапезу, а крики луною розносилися театром[6]. Своїми діями він як би говорив: «Я – Бог, я божественний; я заслуговую всякого поклоніння, яким тільки люди можуть обдарувати мене!»
Ієгова так не думав. Через Ісаю Він сказав: «Я Господь, це – Моє ім’я, і не дам слави Моєї іншому і хвали Моєї ідолам» (Іс. 42:8). Пророк сказав про Бога: «Він обертає князів на ніщо» (Іс. 40:23). Тому ми не дивуємося, читаючи вірш 23, що «раптом ангел[7] Господній уразив[8] його за те, що він не віддав слави Богові; і, з’їдений червою, помер» (12:23). Йосиф Флавій описав деталі хвороби Ірода з погляду тих, хто був поряд з ним: «Страшний біль також виник у нього в животі і став терзати його… І потім віднесли його в палац. І коли він зовсім знесилів від болю в животі, що тривав впродовж п’яти днів, він пішов з цього життя, будучи віком п’ятдесяти чотирьох років і на сьомому році свого правління».
Багато припущень висувається стосовно Іродової хвороби, від прориву апендикса до непрохідності кишковика. Фраза «з’їдений червою» могла бути буквальною: кишкові паразити в ті дні не були рідкістю[9]. Навіть якщо в Ірода була інша хвороба, його стан міг посилитися наявністю черв’яків. З іншого боку, оскільки думка про вічні страждання від черв’яків (як у пеклі; Мк. 9:48) зазвичай пов’язана в Писаннях з покаранням Господнім, то вираз міг просто означати, що Іродова хвороба стала божественною відплатою.
Повідавши про жахливу смерть Ірода, Лука каже: «Слово ж Боже росло і поширювалось» (в. 24)[10]. Якби в першому столітті існували газети, то новина про Іродову смерть була б винесена на перші шпальти, тоді як поширення Слова не було б удостоєне навіть короткого повідомлення десь наприкінці. Проте в очах Божих уся ця історія з Іродовою смертю гідна згадки тільки тому, що тепер Його Слову ніхто не протистояв. Слово «ж» спожите для протиставлення: цар Ірод пав, Слово ж Господнє процвітало. Ірод гадав, що може винищити церкву, а замість цього загинув сам.
Йосиф Флавій датує смерть царя 44 роком[11]. Окрім того, що Слово отримало тепер свободу панувати, Іродова смерть мала і інші наслідки. Його смерть ознаменувала початок кінця царювання Іродів. Після смерті Ірода Агриппи І Юдея знову виявилася під владою прокураторів, що змінювали один одного[12]. Коли ми зустрічаємося з царем Агриппою (Іродом Агриппою ІІ) у розділі 26, йому підвладна вже тільки невелика область на північний схід від Галилейського моря.
Смерть Ірода Агриппи І також ознаменувала початок кінця для юдеїв. У Британській енциклопедії про смерть Ірода сказано: «Його раптова смерть… стала для юдейства нещастям, бо разом з усіма своїми помилками, …він успішно утримував рівновагу між Римом і юдеями, довівши, що і ті, і другі можуть співіснувати до взаємної вигоди обох». Бертон Кофман відмічає, що з політичної сцени пішла людина, яка, можливо, була єдиною, хто забезпечував римську терпимість стосовно юдеїв, і додає: «Кінцевий результат події, коли Бог послав ангела знищити Ірода Агриппу, проявився приблизно через 20 років, коли Тит і Веспаніан зруйнували Єрусалим».
Своїм поводженням з Іродом Бог ясно проголосив, що в Нього не може бути суперників! Цей світ управляється з Божого престолу, а не з тронів тиранів. Ісус сказав: «Бо написано: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи»» (Мф. 4:10; виділено мною).
ПОСЛІДОВНИКИ ІРОДА
Нам не хотілося б завершити розділ, не вказавши на те, що Ірод не був єдиним, хто колись ставив себе на рівень «бога». Упродовж багатьох років в Ірода було багато послідовників.
Говорячи це, ми відчуваємо спокусу почати говорити про інших. Наприклад, були такі, які буквально вважалися богами і яким поклонялися, як богам: фараони, кесарі та інші. В одному з попередніх розділів ми читали про Кандакію, ефіопську царицю (8:27), її чоловіка ефіопи вважали богом. Є і такі, з яких кумирів робили їх послідовники. Іноді ми вживаємо слово «кумир», коли говоримо про зірку сцени: «кумири підлітків», «кумири кіно» і т. д. (Не знаю, як почувають себе ці «кумири», але мене б це нервувало!)
Ми могли б навіть поговорити про тих, чиї думки, слова і вчинки обертаються тільки навколо самих себе. У Рим. 1:25 говориться про тих, хто поклоняється і служить «тварі замість Творця»; іншими словами, вони самі із себе роблять собі богів. Безумовно, у цьому був винен і Ірод. Повторюю: спокусливо було б зробити це головною думкою нашого розділу.
Але потім я знову вчитуюся в текст. У віршах 22 і 23 відзначається, що після того, як натовп закричав: «Це голос Бога, а не людини», негайно «Ангел Господній уразив його [Ірода] за те, що він не віддав слави Богові» (виділено мною). Особливий гріх Ірода полягав у тому, що він, як і Навуходоносор до нього, усі свої успіхи ставив у заслугу собі, замість того, щоб віддавати хвалу Богові. Фраза «не віддав слави Богові» б’є точніше в мету, ніж все те, про що ми говорили!
Чи завжди ми віддаємо хвалу Богові? Бог благословив нас часом, талантами, особовими рисами і можливостями і ще дуже багато чим іншим. Коли ми домагаємося чогось, нехай навіть найменшого, і хтось хвалить нас, чи віддаємо ми хвалу Богові? Скільки разів ми чули інтерв’ю, в яких процвітаючі люди говорять про роки трудів і жертв? Істина ж в тому, що інші працювали так само старанно і приносили так само багато жертв, але не досягли таких же результатів. Бог дав тим, хто досяг успіху, більше, ніж іншим, і їм слід визнати це і віддати Йому хвалу!
Дуже давно Давид сказав: «Буду вихваляти Тебе, Господи, Боже мій, всім серцем моїм і прославлятиму ім’я Твоє повіки» (Пс. 85:12). Упродовж усієї книги Діянь ми бачили людей, наділених тим же духом. Після зцілення кульгавого жебрака «всі прославляли Бога за те, що сталося» (4:21). Після того, як Петро пояснив єрусалимським християнам, що сталося в Кесарії, вони «прославили Бога» за те, що «і язичникам дав Бог покаяння на життя» (11:18). Коли ми приступимо до вивчення місіонерських подорожей Павла, ми побачимо, що, повернувшись з мандрів і тримаючи звіт перед церквою в Антиохії, він скаже не про те, що він і його побратими зробили, а про те, «що зробив Бог з ними» (14:27; виділено мною).
Одного разу вшановували старійшину і проповідника, який довгий час пробув на цій посаді. Вислухавши хвалебні розмови, він піднявся і сказав з посмішкою: «Якщо ви побачите на стовпі огорожі черепаху, в одному можете бути упевнені: туди вона забралася не сама!» Потім він виразив вдячність усім, хто допомагав йому, і наприкінці віддав Богові хвалу за усе, чого йому вдалося досягти. Усі ми подібні до черепах на стовпах огорожі: ми забралися туди не самостійно! Нехай допоможе Бог усім нам віддати Йому хвалу, на яку Він заслуговує.
ВИСНОВОК
Життя і смерть Ірода є яскравим уроком про небезпеку егоїстичного життя. Ми сьогодні іноді говоримо про те, щоб «померти з гідністю». Зазвичай цю фразу ми відносимо до права людини на смерть, якщо її, коли вона вже клінічно мертва, все ще утримують у цьому світі за допомогою штучних систем життєзабезпечення. Проте гідна смерть насправді має мало спільного з медичною технологією[13]. Я упевнений, що Ірод був оточений кращими лікарями, яких йому могли забезпечити його статус і гроші, та все ж мало людей померло з меншою гідністю, ніж він. Смерть з гідністю або без неї залежить не від відмови від системи, що підтримує життєздатність у певний момент, а від того, як людина жила. Якщо ви живете з гідністю, то і помрете з гідністю. Я бачив, як життя йшло з Господніх святих, що пожираються раком, але вони помирали з вірою на вустах і надією в очах. Ось це і є істинна «смерть з гідністю».
Чи готовий я померти? А ви? До тих пір, поки ми не станемо готові жити – віддавши наше життя Господу, – ми не готові померти.
[1] Це мається на увазі.
[2] Грецьке слово, перекладене тут як «судив», означає «допитувати з пристрастю, допитуватися».
[3] Нам не відомо, скільки стражників убив Ірод. Ті чотири стражники, приставлені до Петра в ту ніч, коли він втік, були напевно страчені. Ймовірно, така сама доля спіткала і інших: тих, які були приставлені до Петра, і тих, які в той час несли звичайне чергування по в’язниці.
[4] Див. 3Цар. 5:9-12; Езд. 3:7.
[5] Якщо угода вже була досягнута, як виявляється із Західного тексту, то був призначений час для її оголошення.
[6] Про небезпеку лестощів див. Пс. 11:2-4; Прит. 26:28.
[7] У нас немає вказівок на те, що ангел був видимий.
[8] Слово «уразив» у вірші 23 – в оригіналі те саме, що і «штовхнув» у вірші 7 (патассо). У вірші 7 це благословення, у вірші 23 це прокляття.
[9] Люди страждали від аскарид, солітерів, нематод, гостриків і т. д.
[10] Це ще один спосіб вираження росту церкві. Можливо, деякі нехристияни угледіли в Іродовій смерті правицю Божу і в результаті більш охоче слухали Боже Слово.
[11] Це важливо, бо допомагає нам встановити інші дати подій у книзі Діянь.
[12] Серед прокураторів були Фелікс і Фест, з якими ми ще зустрінемося в Діяннях.
[13] Я не применшую складності рішення, яке слід прийняти, коли йдеться про відключення системи життєзабезпечення. Я тільки хочу сказати, що те, як людина живе, важливіше за те, як вона помирає.
