За своє життя я часто чув, як християни кажуть з відчаєм у голосі: «Я не знаю, що ще зробити. Я зробив усе, що міг!» Це мені нагадує нещодавно прочитану історію. Маленький хлопчик працював з батьком у дворі. Хлопчик вирішив зрушити великий камінь. Батько спостерігав, як його синочок боровся з каменем, але той не піддавався. Нарешті, батько запитав хлопчика: «А ти усю свою силу додаєш?» «Так, тато, – відповів той, важко дихаючи, – я стараюся щосили». «А ось і ні», – сказав батько. «Ти не усю силу додаєш, бо ти не попросив мене допомогти тобі». Коли ми з вами намагаємося прибрати перешкоди, що встають у нас на шляху, то іноді гадаємо, що зробили усе, що могли, тоді як ми не попросили про допомогу свого Небесного Отця. Павло писав: «Господь близько. Не турбуйтесь ні про що, але завжди в молитві та проханні з подякою відкривайте свої бажання перед Богом, і мир Божий, який перевищує всякий розум, збереже серця ваші й помисли ваші в Христі Ісусі» (Фил. 4:5б-7).
Коли ви зробили усе, що у ваших силах, передайте цю справу Богові.
Цей розділ присвячений важливості і силі молитви. Багато біблійних історій розповідають про цінність молитви: це і Соломонова молитва про послання йому мудрості, і історія про Іллю і посуху, що тривала три з половиною роки, і розповідь про продовження життя Єзекії. Але жодна з них не вражає так, як історія про звільнення Петра з темниці в Діян. 12.
ГОНІННЯ І В’ЯЗНИЦЯ (12:1-6,10)
Розділ 12 починається словами: «У той час» (в. 1а). «Той час» відноситься до кінця попереднього розділу, коли антиохійські учні вирішили послати допомогу християнам Юдеї. Приблизно в той ж час[1] «цар Ірод підняв руки на декого з церкви[2], щоб заподіяти їм зло»[3] (1б). З часу навернення Савла єрусалимська церква перебувала в спокої (9:31), але ось цей спокій порушений.
Це четверте гоніння церкви, описане в Діяннях. Воно відрізняється від перших трьох тим, що було ініційоване не синедріоном, а представником римського уряду – царем Іродом. Це був Ірод Агриппа І, онук Ірода Великого, що наказав убити усіх немовлят, коли народився Ісус. Під час подій, що описуються в розділі 12, Ірод правив усією Палестиною.
Як і усі призначені Римом правителі Палестини, Ірод мав палац у Кесарії, і в Єрусалим зазвичай приїжджав тільки на святкові дні. У Діян. 12 він, мабуть, прибув в Єрусалим для участі у святкуванні Пасхи. У цей час він і розв’язав гоніння церкви, щоб завоювати схвалення своїх підданих. Церква спочатку користувалася підтримкою жителів Єрусалиму (2:47), але потім становище змінилося. Стефанова проповідь повернула людей проти церкви (6:12), а недавнє визнання язичників, напевно, тільки посилило їх ненависть. Цькування Іродом Ісусових послідовників було ходом у його політичній грі.
Це гоніння виділяється ще однією деталлю. На самому початку синедріон заарештував апостолів, але не зміг утримати їх у темниці і змусити замовкнути. Наступне переслідування було звернене на «звичайних» членів церкви, а не на Дванадцять (8:1). Ірод знову зосередився на апостолах, цих, здавалося, невразливих лідерах. Поза сумнівом, усі як у церкві, так і поза нею, були здивовані, коли уперше вдалося убити одного з Дванадцяти. Дядько цього Ірода, Ірод Антипа, віддав наказ відрубати голову Іоанну Хрестителю, і Агриппа удався до тієї ж тактики: «І мечем убив Якова, брата Іоанового» (12:2)[4].
Стриманість Луки в описі цієї страхітливої події вражаюча[5]. Йому знадобилося лише сім слів грецькою мовою, щоб розповісти про першу страту апостола! Убитий Яків був одним з найближчих учнів Ісуса[6]. Його смерть була передбачена Ісусом, коли мати Якова і Іоанна, думаючи про політичне царство, попросила дати її синам владу, посадивши їх по праву і ліву руку від Ісуса. Ісус був приголомшений. Він сказав Якову і Іоанну: «Не знаєте, чого просите», – а потім додав: «Чи можете пити чашу, яку Я маю пити, і хреститись хрещенням, яким Я хрещуся?» (Мф. 20:22). Ісус говорив про чашу страждання, яка чекала на Нього. Яків і Іоанн жваво відповіли: «Можемо». Тоді Ісус сумно вимовив: «Чашу Мою будете пити»[7]. (Мф. 20:22,23; виділено мною). Можливо, ці слова згадалися Якову, коли він поклав свою голову на плаху. Він, мабуть, подумав: «Так, я не знав, чого просив»[8].
Реакція народу на обезголовлювання Якова було саме такою, на яку сподівався Ірод. «А побачивши, що це подобається юдеям» (в. 3а), він вирішив: якщо їх так ощасливило вбивство апостола номер три, то вбивством апостола номер один він забезпечить собі їх відданість на все життя! «Після того взяв і Петра… і, схопивши його, посадив у в’язницю; і наказав чотирьом четвіркам воїнів стерегти його» (в. 3б,4а).
Розповідаючи про арешт Петра, Лука робить авторську примітку: «Тоді були дні опрісноків» (в. 3в). «Днями опрісноків» називався тиждень свята прісних хлібів, яке тривало аж до свята Пасхи. До часу Нового Завіту два свята злилися в одне і стали називатися просто Пасхою[9]. Лука, ймовірно, інформував своїх читачів, чому Ірод був в Єрусалимі: як відзначалося раніше, римський уряд прибував з Кесарії в Єрусалим на особливі свята, наприклад, на Пасху. Лука, можливо, натякав і на те, що Ірод, що обожнював «влаштовувати спектаклі», вибрав час, коли зібралася найбільша аудиторія: під час пасхального тижня Єрусалим був наповнений юдеями.
Але от проблема: як почати гоніння під час свята? Арешт, «суд» і страта Якова пройшли гладко: це, видно, було зроблено в поспіху безпосередньо перед святом. До часу Петрового арешту свято було на самому піку. Публічна страта у священні дні була б образливою для юдеїв (Мк. 14:2). Це було єдиною маленькою перешкодою для Ірода, але і тут він міг отримати вигоду. Передчуття накопичуватиметься, розжарюючи пристрасті, увесь тиждень. Потім, «після Пасхи», він «[виведе] його до народу» (Діян. 12:4б). Ірод, поза сумнівом, планував Петру ту саму долю, що і Якову (12:11).
У святковий тиждень Ірод вжив усі можливі заходи, щоб Петро не втік. Він забезпечив римській темниці в Єрусалимі[10] максимальну неприступність. Зазвичай політичного ув’язненого просто саджали в загальну в’язницю. Петро ж був поміщений у внутрішню в’язницю з трьома замкнутими дверима між ним і свободою (в. 10). Зазвичай до політичних ув’язнених не приставляли варту, а якщо і приставляли, то не більше одного. Проте, схопивши Петра, Ірод, «посадив [його] у в’язницю; і наказав чотирьом четвіркам воїнів стерегти його» (в. 4а; виділено мною). «Четвірка» означає загін з чотирьох воїнів, так що Петра мали охороняти шістнадцять воїнів (по чотири в зміну, яка тривала три години). Окрім цього, у крайніх випадках на ніч до полоненого приковували ланцюгами одного воїна; Петра ж щоночі приковували до двох воїнів, по одному з кожного боку (в. 6). Третій стражник стояв за тюремними дверима, тоді як четвертий – між внутрішньою камерою і зовнішніми воротами (в. 10). Усе це було на додаток до звичайної тюремної охорони. З людського погляду, Петру було просто неможливо втекти. Уявляю, як Ірод, самовдоволено посміхаючись, каже на засіданні синедріону: «Я чув, що ви так і не змогли утримати Петра в темниці. Дозвольте мені показати вам, як це робиться!»
Затримайте свій погляд на скорботних біля могили Якова, а потім подумайте про Петра в темниці. Подумки зауважте наступне: є проблеми і в християн; у цьому житті зло, здається, частенько здобуває перемогу. Ми повинні подивитися в обличчя цій реальності. Вона існувала в першому столітті; вона існує і сьогодні. Проте погляньте на текст, що вивчається нами, і зверніть увагу, що ми зробили огляд тільки декількох віршів розділу 12. Історія не закінчена! Сюжет оповідання не вичерпується першими декількома сторінками; ви повинні дійти до останньої сторінки, щоб дізнатися, як усе закінчується. Ваша ситуація може здатися такою ж безвихідною, як і в Петра, але Бог ще не сказав останнього слова! Коли випробування і спокуси входять у ваше життя, дивіться вперед. Сподівайтеся на Господа!
МОЛИТВА І ТЕРПІННЯ (12:5,6,12)
Шанований усіма керівник церкви перебуває у в’язниці, і що було робити членам церкви? Іноді представників нашої країни арештовують і запроторюють до в’язниць інших країн як політичних ув’язнених[11]. Коли таке трапляється, народ протестує, розробляються складні плани із звільнення співгромадян. Церква могла б випробувати таку тактику. Могли відбутися гнівні розмови, виникнути плани мобілізації усіх християн чоловічої статі на штурм в’язниці. По правді кажучи, це ні до чого б не призвело. З людського погляду, вони нічого не могли вдіяти.
Що ж зробила церква, коли вона виявилася безсилою щось зробити? Замість того, щоб озброїтися, люди опустилися на коліна. «Отже, Петра стерегли у в’язниці, а тим часом церква ревно молилася за нього Богові» (в. 5). По усьому місту члени церкви збиралися по будинках, щоб помолитися за апостола; вони невпинно молилися день за днем, ніч за ніччю (в. 12). Ірод замкнув двері темниці, але він не зміг замкнути двері на небеса.
На перший погляд, той факт, що церква ревно молилася, може і не вразити, але вдумайтеся. Церкві довелося здолати великі перешкоди, щоб перебувати в старанному молінні. Однією перешкодою було розчарування. Як гадаєте, церква не молилася за Якова? Якими квапливими не були арешт і страта Якова, безумовно, багато хто молився за нього. І проте, Яків помер. Було б природним подумати: «Якщо Бог не врятував Якова, коли ми молилися за нього, то навіщо нам молитися за Петра?» Ще однією перешкодою було відстрочення. Вони молилися за Петра, щонайменше, сім днів (в. 6), але нічого не відбувалося. Як легко було б здатися! Але найзначнішою перешкодою був смуток. Церква отримувала один удар за другим. Одного апостола убили, другий був у в’язниці. Уся сила окупаційних військ була спрямована проти них. Ситуація здавалася безвихідною, як легко було пасти духом… Але вони як і раніше молилися.
Як би мені хотілося знати в точності, про що молилися брати. Бог дивовижним чином одного разу вже звільнив апостолів (5:19,20), і зараз вони могли молитися про те, щоб таке сталося ще раз. (Звичайно, Яків не був звільнений з Іродової темниці, і в них не було упевненості відносно Петра.) Оскільки Петрова віра похитнулася під час суду над Ісусом, вони, можливо, молилися, щоб його віра не ослабла, коли він покладе голову на плаху. (З іншого боку, з дня П’ятдесятниці Петро не здригнувся навіть перед могутнім синедріоном. Тому віровідступництво з його боку здавалося маловірогідним.) Може, деякі молилися про одне, а другі молилися про друге. А хтось, можливо, думав, що не знає, про що молитися (Рим. 8:26), і тому віддавав усе в Божі руки. Яким би не був зміст їх молитов, вони знали, що їх єдиною надією був Бог.
Перш ніж ми побачимо, що їх молитви були почуті і Петро звільнений, давайте на якийсь час перемкнемо свою увагу з подій за межами темниці всередину неї. Вірш 6 починається так: «Коли ж Ірод хотів вивести його, тієї ночі Петро спав між двома воїнами, скутий двома ланцюгами». Зверніть увагу, в яких умовах спав Петро. По-перше, це була ніч перед стратою. Лука підкреслює, що Петро спав у ту саму ніч, «коли… Ірод хотів вивести його». Спав би я перед тим, як мою голову мали відсікти від тулуба? Сумніваюся. Більше того, Петро спав на холодній, жорсткій тюремній підлозі між двома воїнами, ледве в змозі ворухнутися, бо обидва ланцюги міцно приковували його до цих людей. З якого боку ні поглянути на ситуацію, вона ніяк не розташовувала до сну, і проте, Петро спав. Та ще спав так міцно, що Божому посланцеві знадобився час, щоб розбудити його!
Чому все-таки Петру вдалося заснути? Звичайно ж тому, що він вірив у Бога[12]. Він знав: що б не сталося, усе буде на Божу славу, а це було головне. Тому, коли два його стражники сказали, що пора спати, він улігся між ними на холодну підлогу, помолився і заснув. Коли до нас приходить біда, і сон тікає від нас, часто кращим снодійним є абсолютна віра у Всемогутнього. Псаломщик писав: «Я лягаю, і сплю, і встаю, бо Господь заступить мене» (Пс. 3:6). Молитва і терпіння відрізняли християн як за стінами темниці, так і усередині неї, – як церкву, так і Петра.
[1] Оскільки Ірод Агриппа I помер у 44 р., його гоніння єрусалимської церкви сталося, мабуть, наприкінці 43 – початку 44 рр. Якщо допомога з Антиохії припала «на той час», то антиохійські учні послали зібрані кошти до того, як стався голод (див. попередній розділ про подробиці голоду).
[2] У грецькому буквально «деяких з церкви».
[3] Багато хто вважає, що в темницю були ув’язнені тільки Яків і Петро, але якщо сприймати текст буквально, то, мабуть, були заарештовані також і інші члени церкви. Якщо це так, то ми не знаємо, хто вони і що з ними сталося.
[4] Стефан був забитий камінням, Яків був обезголовлений. У той час були різні види страти, і це робить ще примітнішим той факт, що Ісус помер на хресті, як і було передбачене в Старому Завіті.
[5] Стриманість Луки є доказом його натхнення. Бог викладає не так, як людина. Людина пише, щоб задовольнити цікавість, Бог же повідомляє тільки те, що необхідно для спасіння душі.
[6] Двома іншими були Петро та Іоанн.
[7] Пізніше і Іоанн випив свою чашу, коли був засланий на острів Патмос (Одкр. 1:9). Наскільки нам відомо, Іоанн помер не насильницькою смертю.
[8] Ми не знаходимо жодних вказівок, що на місце Якова після його смерті був обраний хтось інший. Новий Завіт не учить «апостольській спадкоємності».
[9] Про три головні свята юдеїв див. обговорення в розділі «Починаючи з Єрусалиму».
[10] Ця темниця, ймовірно, знаходилася у фортеці Антонія (21:34; 22:24).
[11] У більшості країн відбувається те ж саме. Можна використовувати місцевий приклад.
[12] Можливо, він пам’ятав обіцянку Ісуса про те, що він «постаріє» (Ін. 21:18).
