ВПЕРШЕ АПОСТОЛ БУВ «ДЛЯ УСІХ» (11:25,26)
І хоча робота в Антиохії мала успіх понад очікування, Варнава «пішов у Тарс шукати Савла» (в. 25). Востаннє ми зустрічали Савла в розділі 9, коли єрусалимські юдеї-елліністи намагалися убити його, і брати відправили його морем у його рідне місто Тарс. Більше семи років Савл працював у безвісності. Тепер Варнава пройшов півтори сотні кілометрів, щоб відшукати його.
Більшість припускає, що Варнава був переобтяжений роботою і сподівався, що Савл йому допоможе. Проте Варнава був не єдиним працівником в Антиохії, і тягар турбот був не лише на його плечах (13:1). Логічніше, що, працюючи з язичниками, Варнава згадав того, кого Ісус спеціально відокремив для такої роботи: людину на ім’я Савл, який (чим це не виправдовуй) був вигнаний у Тарс. Варнава, утішитель за вдачею, шукав Савла, щоб дати йому можливість виконати своє унікальне призначення[1].
Мовою оригіналу слова «шукати Савла» і «знайшовши його», вказують на те, що завдання Варнави було не з простих. Оскільки Савл, без сумніву, більше не жив у домі своїх батьків (сім’я, ймовірно, відмовилася від нього) і багато подорожував, розшукати його було досить важко. Проте Варнава добився свого «і, знайшовши його, привів до Антиохії» (в. 25б).
Нам невідомо, чи проповідував Савл язичникам. Можливо, до нього дійшов слух про навернення Корнилія і про роботу в Антиохії. Але швидше все-таки, до свого приходу в Антиохію він з неюдеями працював мало або не працював зовсім. І коли вони з Варнавою проповідували і учили жителів Антиохії, він, мабуть, думав: «Нарешті я починаю виконувати свою особливу місію!»
Варнава і Савл добре спрацьовували. «Цілий рік збиралися вони в церкві і вчили багато народу» (в. 26а). Подібно до церкви в Єрусалимі, церква в Антиохії збиралася регулярно. На ці збори приходили не лише члени церкви, але також їх друзі і сім’ї, яких можна було учити. Звідси і «багато народу», яких Варнава і Савл могли наставляти, – і церква в Антиохії продовжувала процвітати і зростати.
ВПЕРШЕ ІМ’Я БУЛО «ДЛЯ УСІХ» УЧНІВ (11:26)
Така передісторія того особливого уривка, про який ми говорили на початку цього уроку: «І ученики в Антиохії вперше почали зватися християнами» (в. 26б)[2].
«Християнин» – транслітерація грецького слова[3]. Корінь його «христ» походить від слова «Христос», що означає «Помазаний» (так прозивали Ісуса [2:36]). Суфікс «иян» вказує на приналежність. Він використовувався у світських паперах для позначення власності, що належить певній особі, особливо, коли йшлося про приналежність рабів своїм хазяям. «Християнин» буквально означає «Христова власність», тобто «той, хто належить Христу». Павло казав: «Хіба не знаєте… ви не свої? Бо ви куплені дорогою ціною» (1Кор. 6:19,20)!
Хто ввів в обіг слово «християнин»? Більшість авторів, не замислюючись, вважають, що це ім’я було дане ворогами церкви в кепкування. Навіщо припускати таке? Як вказав МакГарві: «У цьому [імені] немає нічого принизливого або зневажливого». Деякі наполягають, що презирство закладене в слові «зватися» («почали зватися християнами»), як би їм дали образливе прізвисько або кличку. Але в оригіналі це те саме слово, що і у фразі «бути покликаним Богом». До речі, один з англійських перекладів відбиває цей відтінок значення: «Учні в Антиохії вперше стали від Бога називатися «Християнами»» (переклад Гуго МакКорда; виділено мною). Можливо, уперше так назвав учнів один з натхненних пророків в Антиохії (13:1); можливо навіть, що ввів це слово Савл, апостол для язичників. Одне точне: незалежно від походження цього слова, Петро поставив на ньому печатку божественного схвалення, написавши: «А коли [постраждав] як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю» (1Пет. 4:16; виділено мною).
Що стосується походження імені, важливішими питаннями, ніж «хто?» і «як?» є питання «коли?», «де?» і «навіщо?». На питання «коли?» і «де?» відповів сам Лука: «коли?» – після того, як Савл пропрацював разом з Варнавою «цілий рік»; «де?» – учні були уперше названі християнами «в Антиохії». Питання «коли?» і «де?» нагадують нам уривок з Книги пророка Ісаї про духовний Сион[4]: «І побачать народи правду твою і всі царі – славу твою, і назвуть тебе новим ім’ям, яке наречуть уста Господа» (Іс. 62:2; виділено мною). «Народи» – слово, яким називали язичників. Чи не нагадує вам згадка «народів [язичників]» і «царів» ще одне обіцяння? Згадайте слова Ісуса про унікальну місію Савла: «Він є Мій обраний сосуд, щоб пронести ім’я Моє перед народами‚ і царями» (Діян. 9:15; виділено мною). Чи простий цей збіг, що в тому самому місті, де апостол для язичників і царів почав виконувати свою місію, Ісусові послідовники були наречені «новим[5] ім’ям?»[6]
Я можу не розуміти усього, що привело до виникнення імені «християнин», але два факти не викликають сумніву: (1) це особливе ім’я; ніяке інше позначення так не прославляє Христа, нагадуючи при цьому про наш обов’язок перед Ним; (2) воно виникло в особливому місці – місті, де юдеї і язичники визнали свої загальні узи «приналежності Христу»! Так давайте ж носити його з честю – і давайте завжди чинити так, як личить тим, хто належить Господові!
ВПЕРШЕ ЯЗИЧНИКИ ОТРИМАЛИ МОЖЛИВІСТЬ ВИЯВИТИ ТУРБОТУ «ПРО УСІХ» (11:27-30)
Коли Варнава, Савл та інші працювали з молодими християнами в Антиохії, до них стали приходити гості з півдня: «У ті дні прийшли з Єрусалима до Антиохії пророки» (в. 27). Пророки були натхненними виразниками Божого промислу. Петро згадав ще в день П’ятдесятниці, що деякі отримають дар пророцтва (2:17), але ця перша згадка про пророків у церкві. Той факт, що вони прийшли з Єрусалиму, вказує на братське спілкування між церквами Єрусалиму і Антиохії.
«І один з них, на ім’я Агав, уставши…» (в. 28а)[7]. Агав був відомим пророком, і ми ще зустрінемося з ним (21:10,11). «…провістив Духом, що по всьому світу буде великий голод» (11:28б). Під словом «всьому світу» мається на увазі «світ, населений людьми», зокрема, Римська імперія. Лука додає від себе: «що й сталося за кесаря Клавдія» (в. 28в). Світська історія відмічає, що під час правління кесаря Клавдія (41-54 рр.) голод став причиною лих у багатьох районах Римської імперії[8].
Нам не відомо, з якою метою Агав вирушив з друзями в Антиохію. Можливо, вони прийшли спеціально, щоб попросити про допомогу. Можливо, у них не було наміру просити про допомогу, а їх просто відправили по церквам, щоб попередити усіх християн про голод, що насувається. Які б не були їх наміри, реакція учнів в Антиохії була негайною і безкорисливою: «Тоді ученики ухвалили, щоб кожний‚ хто що мав‚ послав допомогу браттям, які живуть у Юдеї» (в. 29)[9].
За словами Агава, голод мав уразити не лише Палестину, але і Сирію, проте антиохійські християни подумали не про себе, а про своїх братів і сестер в Єрусалимі. Їх не переслідували так, як переслідували християн в Єрусалимі, вони не втратили роботи і домівки, як багато в Єрусалимі, вони, можливо, вважали, що в них більше можливості пережити голод, ніж в їх єрусалимських братів. Тому вони негайно ж стали збирати продовольство[10], щоб послати на південь.
У вірші 29 мою увагу привертає фраза «кожний‚ хто що мав». По-перше, «кожний». Абсолютно очевидно, що усі члени общини в Антиохії були зворушені тяжким становищем своїх братів. По-друге, «хто, що мав». У Старому Завіті Бог велів віддавати певну долю від свого доходу[11]. У Новому Завіті основа подаяння на Божу роботу визначається так: «скільки має змоги» (1Кор. 16:2). Не можна придумати справедливішої системи збору коштів: ті, у кого багато, дають більше, ті, у кого мало, дають менше.
Антиохійські учні були, очевидно, раді можливості віддячити (хоч в якійсь мірі) юдейським християнам взагалі і єрусалимським братам зокрема за те, що ті зробили для них. Юдейські християни принесли їм найкращу Звістку (Євангеліє), єрусалимська церква послала одного зі своїх найкращих чоловіків (Варнаву); тепер вони пошлють найкращий дар, якій тільки зможуть. Пізніше Павло напише галатам: що «той, хто навчається слова, нехай ділиться з наставником усяким добром» (Гал. 6:6). Що, по суті, і зробили антиохійські християни.
Останнім часом деякі придумують закони взаємин між громадами, яких Бог ніколи не створював. Хоча я розумію деякі побоювання цих людей, доводиться тільки жалкувати, що люди створюють вчення, які сприяють роз’єднаності церков, і намагаються узаконити спосіб вираження громадами вдячності і підтримки один одному. Нам треба більше, а не менше громад, що виражають любов і турботу про інші громади.
Християни в Антиохії не лише «ухвалили… послати допомогу браттям»; вони здійснили своє рішення. Ми читаємо: «Що й зробили, пославши зібране до пресвітерів через Варнаву і Савла» (в. 30)[12]. Одні тільки добрі наміри ніколи не наповнювали порожній шлунок і не одягали тіло, що тремтить від холоду. Зверніть увагу, що завдання передачі іншим свого дару любові християни ввірили Варнаві і Савлу. Варнаву послала єрусалимська церква, а Савла привів Варнава, але обидва завоювали довіру братів в Антиохії.
Дар мав бути переданий не апостолам, а «пресвітерам». Вперше в Діяннях ми читаємо про керівників у церкві, званих «пресвітерами». «Пресвітерами» могли бути старійшини усіх юдейських церков або ж старійшини єрусалимської церкви. Оскільки, завершивши свою добродійну місію, «Варнава та Савл… повернулися з Єрусалима» (12:25; виділено мною), можливо, що вони возили пожертвування в Єрусалим, щоб єрусалимські старійшини розподілили їх серед братів[13]. Керівництво церквою переходило від апостолів до старійшин. Апостольське керівництво церквою було тимчасовим явищем, керівництво ж старійшинами було постійним.
У нашому тексті дається дивний приклад взаємної любові, яка має характеризувати Господню церкву. Церква в Єрусалимі виявила підтримку церкві в Антиохії тим, що послала до них Варнаву. Церква в Антиохії здійснила свою підтримку церкві в Єрусалимі, коли послала допомогу. Обидві общини були незалежні, послана допомога не була ознакою ієрархічної підлеглості однієї церкви інший; вони робили це з любові.
Одного разу в біблійний клас прийшов хлопчик, який втратив руку. Вчителька добре справлялася із ситуацією, поки не настав кінець заняття. Вона склала долоні разом, щоб пограти в знайому гру, і сказала: «Давайте зробимо церкву»[14]. Несподівано вона усвідомила, що маленький хлопчик не може брати участь у грі. Поки вона думала, що робити, одна з дівчаток у класі підійшла до хлопчика, доклала свою руку до його руки і сказала: «Давай робити церкву разом». Хоча кожен з нас є частиною незалежної, автономної общини, нам все одно треба сполучати руки і «робити церкву разом»!
ВИСНОВОК
У серії «Діяння» є розділ названий «Община, членом якої я хочу бути». У 11:19-30 ми бачимо ще одну общину, членом якої я хотів би стати: це община в Антиохії. (1) Це була любляча община – піклується про усіх, незалежно від їх національної приналежності або минулого життя. (2) Це була община, яка благовістила усім. (3) Це була безкорислива община – не шукає піднесення себе. (4) Це була община, що прославляє Христа, – гордо носить ім’я Христове. (5) Це була вдячна община – виражає справами свою вдячність. Тому (6) це була зростаюча община – тому що Бог благословив їх зусилля. У жодному іншому тексті ми не зустрічаємо так багато «повідомлень про ріст», віршів, що уміщаються в таку невелику кількість: «І велике число, увірувавши, навернулося до Господа»; «І приєдналося чимало народу до Господа»; «І вчили багато народу» (в. 21, 246, 26). Якщо ми хочемо, щоб у нашої общини були такі риси, ми самі, як члени церкви, повинні мати такі риси.
На завершення подивіться на себе у світлі істин, які ми дізналися з цього тексту. На початку розділу ми говорили про те, що відбувалося «вперше». Деякі можуть уперше серйозно підсумувати свої духовні цінності, але це благословить усе ваше життя. Деякі, можливо, відкриють для себе, що не можуть з повним правом носити ім’я Христове, бо вони ще не «навернулися до Господа», як зробили антиохійци, тобто, покаявшись і хрестившись. Якщо це так, не відкладайте, а коріться Господу. Це може бути першим днем вашого нового життя як християнина, того, хто належить Йому!
[1] Оскільки Варнава мав духовний дар (13:1), то пошуками Савла міг керувати Святий Дух – щоб могло статися те, про що ми читаємо в 13:2.
[2] Ці слова показують, що під час написання Діянь позначення «християнин» було добре відомим, і Лука вважав, що варто коротко роз’яснити, звідки воно взялося.
[3] Тобто це грецьке слово, записане українськими буквами.
[4] У тексті пророк звертається до Єрусалиму. У Новому Завіті матеріальне місто Єрусалим більше не має значення. Сьогодні Бог не мешкає в матеріальному храмі в матеріальному Єрусалимі як спеціально призначеному Йому місці; Бог перебуває у Своєму народі – Церкві.
[5] Інші найменування послідовників Ісуса – брати, учні і т. д. – не були чимось новим і, в тій або іншій формі, вживалися в юдаїзмі.
[6] Оскільки ніхто з натхненних письменників не сказав, що Діян. 11:26 є виконання Іс. 62:2, ми не можемо наполягати на цьому погляді. Проте, мені здається, існує велика вірогідність того, що так воно і є.
[7] У Західному тексті вірш 28 починається словами: «Коли ми зібралися разом…» (виділено мною), відбиваючи переказ про те, що Лука був родом з Антиохії.
[8] Голод уразив Рим, Грецію і Єгипет, а також Юдею. Згідно з Йосифом Флавієм, голод, що спустошив Юдею, стався близько 45-47 рр..
[9] Варнава, чию щедрість ми вже відмічали (4:36,37), міг бути натхненником цього почину.
[10] Грецьке слово, перекладене як «допомога», носить загальний характер і не вказує на природу відправленої допомоги. Зазвичай під час голоду допомагали продуктами тривалого зберігання, а не грошима, оскільки на гроші все одно нічого не можна було купити, а те мале, що ще продавалося, коштувало нечувано дорого.
[11] Ця доля називалася десятиною і складала 10% (див. Мал. 3:8,10).
[12] У Гал. 2:1-10 говориться про другий візит Савла/Павла в Єрусалим. У посланні може йтися про добродійне відвідування, описане в Діян. 11, або ж про візит, пов’язаний з подією, про яку ми читаємо в Діян. 15. Оскільки в ньому говориться про ту саму проблему, що і в Діян. 15, уривок з Гал. 2 буде розглянутий при обговоренні Діян. 15.
[13] Ця вірогідність посилюється тим фактом, що, як ми читаємо пізніше, церква в Єрусалимі мала старійшин (15:2), але ми ніде не зустрічаємо згадки, чи були старійшини в інших громадах Юдеї. Більшість з тих, хто наполягає на «винятковій моделі міжцерковного спілкування», заперечують можливість того, що єрусалимські старійшини розподіляли пожертвування по усій Юдеї, бо це зруйнувало б «модель», яку, як для них здається, вони відкрили.
[14] У цій дитячій грі долоні і пальці спочатку утворюють форму церковної будівлі, потім шпиль і, нарешті, людей у цій будівлі.
