Усе, що вперше, завжди особливе. У 1876 р. Олександр Грем Белл пролив кислоту на свій одяг і повідомив про це, використавши свій новий винахід, телефон: «Містере Ватсон, приходьте. Ви мені потрібні». У 1938 р. співробітники Ен-Бі-Сі з пересувною телевізійною установкою, випадково виявившись на пожежі, включили свої камери і уперше показали телерепортаж з місця події в прямому ефірі. У 1951 р. компанія Ай-Бі-Ем уперше випустила свій перший комп’ютер, зробивши переворот у діловому світі. У 1969 р. багато хто з нас, як загіпнотизовані, стежив за тим, як перша людина, Ніл Армстронг, крокував Місяцем.
Особливими бувають і «перші» події в особистому житті кожної людини. Пам’ятаю, як я уперше побачив Джо, мою дружину. Згадую ті особливі моменти, коли я вперше побачив кожну з моїх трьох дочок і моїх онуків. До списку того, що було вперше, можна додати мою першу машину, мою першу проповідь і навіть ті моменти, коли я уперше спробував щось смачненьке.
Деякі події, що сталися вперше, значніші, ніж інші. Про надзвичайно важливу подію, що сталася уперше, ми читаємо в Діян. 11:26: «…і ученики в Антиохії вперше почали зватися християнами» (виділено мною). Позначення «християнин» стало таким звичним, що багато хто здивується, дізнавшись, що в ранній церкві це слово не вживалося. Яке його походження? Чому воно виникло в Антиохії? Ось деякі з питань, які ми розглянемо в цьому розділі.
Центром нашого оповідання тепер стає місто Антиохія[1]. Увага Луки, зосереджена на діяльності церкви, починає зміщуватися з Єрусалиму в Антиохію. Починаючи з розділу 13, Антиохія стає відправною точкою місіонерських подорожей Павла.
По правді кажучи, якби ми з вами зайнялися пошуком міста для здійснення Божого задуму, то навряд чи б вибрали Антиохію. Антиохія Сирійська була одним з найбільших міст світу. Заснована Селевком Нікатором[2] і названа на честь його батька, Антиоха І[3], місто росло і багатіло, поки не стало третім за величиною містом у світі[4]. Антиохія була прекрасним містом, політичним і торговим центром. Одночасно вона була одним з найрозпусніших міст у світі, поступаючись у цьому сенсі тільки Коринфу. У південній частині міста розташовувався вівтар Дафни, де, так би мовити прочани, розігрували легенду про старогрецького бога Аполлона, який переслідував Дафну, переслідуючи так званих жриць і коячи з ними перелюб[5]. Розбещеність Антиохії була так добре відома, що, коли падіння устоїв Риму стало страхітливим, один поет сказав, що стічні води Оронти влилися в Тибр. (Река Оронта протікала через Антиохію, а Рим стоїть на Тибрі.) Антиохія, що розкинулася на великій території, абсолютно матеріалістична за світоглядом, порочна за суттю, була повною протилежністю Єрусалиму. Проте, за Божим провидінням, Антиохія стала центром Його планів і цілей, про що ми читаємо в другій половині книги Діянь. Антиохія стала Божим показовим уроком про істину: Євангеліє дійсно існує для усіх!
Ми вже відмітили одне «вперше», яке сталося в Антиохії. У міру вивчення нашого уроку ми побачимо декілька значних подій, що сталися вперше в цьому сирійському місті.
ВПЕРШЕ ЄВАНГЕЛІЄ «ДЛЯ УСІХ» БУЛО ПРОПОВІДАНЕ УСІМ (11:19,20)
У 11:19 Лука підібрав нитку, залишену в розділі 8. У 8:1,4 читаємо: «Того дня [коли був убитий Стефан] сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі, крім апостолів, розсіялися по різних місцях Юдеї та Самарії» (в. 1).
«Ті ж, що розсіялися, ходили і благовістили слово» (в. 4).
До розділу 11 увага Луки була звернена на благовістя поблизу Палестини. Тепер він відмічає, що з часом члени церкви рухалися все далі і далі, несучи із собою звістку про Ісуса: «Тим часом розсіяні через гоніння, що сталося після Стефана, пройшли до Фінікії та Кіпру і Антиохії» (в. 19а). Фінікія була смужкою землі шириною трохи менше двадцяти п’яти кілометрів, розташована уздовж узбережжя Середземного моря, простягаючись від північної околиці Палестини майже на 200 км на північ. І ось учні, які розсіялися, рушили на північ, у Фінікію, проповідуючи Євангеліє і встановлюючи церкви[6]. Звідти одні вийшли до моря і переправилися на острів Кіпр, щоб і там розповсюдити Євангеліє[7], інші ж пішли далі на північ, у Сирію, і проповідували в Антиохії. У той час, проте, подібно до інших Ісусових учнів, «нікому не проповідуючи слово, крім юдеїв» (в. 19б).
І ось на південь від них сталося щось знаменне. Уперше Євангеліє було проповідане язичникам, і язичники були прийняті в церковне братерство (Діян. 10). На північ дійшла звістка про те, що «і язичникам дав Бог покаяння на життя» (11:18)[8]. У результаті «деякі з них кіпряни і киринейці[9], які, прийшовши до Антиохії, говорили до еллінів, благовістячи Господа[10] Ісуса» (в. 20). «Еллінами»[11] називалися грекомовні язичники. Вперше, виходячи з оповідання, люди навмисно йшли до язичників, щоб розповісти їм про Ісуса! (Не забувайте, що ініціатором благовістя Корнилію був Бог, а не Петро.) Нам не відомі імена тих благовісників, які любили усіх людей, незалежно від їх національної приналежності[12], але Богу вони відомі. Важливіше поширення Слова серед загублених грішників, а не отримання за це почестей.
ВПЕРШЕ БУЛА ВСТАНОВЛЕНА ОБЩИНА «ДЛЯ УСІХ» (11:21)
Бог благословив зусилля безіменних героїв, які несли Благу Звістку язичникам в Антиохії. «І рука Господня була з ними» (в. 21а). Лука використовував цей вираз із Старого Завіту, щоб показати божественне схвалення (13:11; пор. Лк. 1:66). Іноді таке схвалення підтверджувалося чудесами (4:30); можливо, так було і цього разу[13].
Завдяки Божому благословенню проповіді Євангелія, «велике число, увірувавши, навернулося до Господа» (в. 21б). Втомлене від язичництва «велике число» язичників увірувало в Слово і потім «навернулося до Господа»[14], як зробили Корнилій і його дім (10:48): усі вони хрестилися в Господа (Гал. 3:26, 27) і були додані Богом до церкви.
Встановилася нова община, зовсім не схожа на жодну з колишніх. Вона була переважно з язичників[15], але в ній також були і юдеї[16]. Юдеї і язичники сиділи на зборах пліч-о-пліч. Вони разом слухали проповіді, разом молилися, разом вихваляли Бога, разом брали участь у Господній вечері. Вперше юдеї і язичники молилися, працювали і їли один з одним, як члени однієї общини. Думка про юдейську общину на одному краю Антиохії, а язичницьку – на другому, звичайно ж, здалася б для них непристойною. Хіба Ісус не зруйнував між ними перешкоди? Хіба Ісус не зробив їх одним? (Див. Еф. 2:15,16; Гал. 3:26-28.)
ВПЕРШЕ ЮДЕЇ ПРОДЕМОНСТРУВАЛИ ТУРБОТУ «ПРО УСІХ» (11:22-24)
Так само, як звістка про Петрове благовістя язичникам поширилася на північ, звістка про встановлення язичницької общини дійшла до півдня. «Дійшла чутка про це до церкви Єрусалимської» (в. 22а). Раніше, коли апостоли почули, що Самарія отримала Слово, вони послали туди Петра і Іоанна (8:14). Тепер же єрусалимські вірні «доручили Варнаві йти до Антиохії» (11:22б)[17].
Загальноприйнято вважати, що єрусалимську церкву стривожила звістка про язичницьку общину, тому вона і послала Варнаву уточнити ситуацію. Можливо, що деякі в єрусалимській церкві, дійсно, засмутилися (наприклад, ті, хто був у «партії обрізаних», див. 11:2), і керівники церкви хотіли заспокоїти їх, але я сумніваюся, що саме це спонукало їх послати Варнаву. Я сумніваюся тому, що незадовго до цього єрусалимські християни одностайно «прославили Бога, кажучи: “Видно, і язичникам [не лише Корнилію і його сім’ї, але усім язичникам взагалі] дав Бог покаяння на життя» (11:18; виділено мною). Ще я сумніваюся тому, що знаю, яку людину вони послали. Вони не послали якогось критично налаштованого зануду. Вони послали людину з найчуйнішим серцем у церкві, людину, яка шукала добре в кожній людині і в кожній ситуації, людину, яка була відома не своєю ортодоксальністю, а своєю любов’ю. Вони послали Варнаву (4:36; 9:26,27).
Нарешті, я сумніваюся в цьому, бо знаю, що зробив Варнава, коли прибув туди. Вивчаючи розділ 3, ми припустили, що зможемо визначити головну мету відвідування Петром і Іоанном храму тільки тоді, коли побачимо, що вони робили, прийшовши туди[18]. Так само ми можемо виявити головну мету, яку церква поставила перед Варнавою, коли побачимо, що він зробив після прибуття в Антиохію. Він не зайнявся перевіркою роботи і відсиланням звітів в Єрусалим. Навпаки, він став їх надихати (в. 23).
Відправивши Варнаву до Антиохії, церква в Єрусалимі тим самим, передусім, продемонструвала свою любов і підтримку. Вони хотіли, щоб ще неоперені брати в Антиохії знали, що вони не одні. Тому вони послали людину, яка найкраще підходила для такого особливого завдання[19]. Оскільки Варнава народився на Кіпрі (4:36), Антиохія була для нього знайомою місциною. Можливо, він навіть був другом тих кипрян, які пішли в Антиохію. Крім того, Варнава, як юдей-еллініст, був чутливіший до проблем, що стоять перед багатонаціональним населенням Антиохії. Відправка Варнави стала вірним ходом духовної дипломатії з боку єрусалимської церкви[20].
У вірші 23 відзначається, що «він прийшов [в Антиохію] і, побачивши благодать Божу, зрадів» (в. 23а). Коли Варнава побачив сприйнятливість язичників, коли він побачив, як юдеї і язичники любили один одного, його серце переповнилося радістю. Вони поклали чудовий початок, і тому він «умовляв усіх триматися Господа щирим серцем» (у Суч. пер.: «усім серцем»; в. 23б)[21]. Одна справа – почати, друга – наполегливо продовжувати почате.
У вірші 24 даний духовний нарис Варнави: «Він був чоловік добрий і сповнений Духа Святого і віри». Сторінки Діянь рясніють іменами багатьох хороших людей, але тільки Варнава названий Лукою «добрим». Люди, які дивилися на нього, не могли не думати: «Це добра людина». Фраза «сповнений Духа Святого[22] і віри» вживалася раніше відносно іншого еллініста, Стефана (6:5). Варнава був з особливої породи людей.
Кінець вірша 24 говорить про плоди, які принесла підтримка Варнави: «І приєдналося чимало народу до Господа». Його увага до духовного росту церкви призвела до її чисельного росту. Можливо, ми не ростемо, як нам варто було б, чисельно, бо не зростаємо, як нам варто було б, духовно.
[1] Уперше ми читаємо про Антиохію в 6:5.
[2] Своє ім’я він дав Селевкії, антиохійському порту (13:4).
[3] Це ж ім’я було дане шістнадцяти іншим містам. Ми зустрінемося з іншою Антиохією в 13:14.
[4] Найбільшими були Рим і Александрія. В Антиохії проживало понад півмільйона людей.
[5] Згідно з міфом, Дафна уникнула такої долі, перетворившись у лавровий кущ.
[6] Пізніше ми прочитаємо про християн з Фінікії, включаючи Тир і Сидон (15:3; 21:3-7; 27:3).
[7] Таким чином, Кіпр не був «цілиною», коли Варнава і Савл вирушили туди в «першу місіонерську подорож».
[8] Вірш 19 починається словами «Тим часом», які зв’язують вірші 19-30 з попереднім розділом. В оригіналі тут спожите слово ун, яке означає «тоді, тому, відповідно, у результаті». Після розповіді про те, як Петро, врешті-решт, переконав керівників церкви, що язичники теж повинні отримати Євангеліє, Лука показує практичний результат, коли деякі стали проповідувати саме язичникам.
[9] Киринея була містом на півночі Африки. Юдеї з Киринеї були присутніми в день П’ятдесятниці (2:10) і, очевидно, деякі були навернені. Було висловлено припущення, що Симон киринейський (Мф. 27:32) міг бути одним з тих, хто приніс Євангеліє в Антиохію.
[10] У тому факті, що вони благовістили «Господа Ісуса», а не «Христа Ісуса», можна угледіти особливий сенс. Поняття «Месія» мало що могло означати для язичників, а поняття «Господь» означало багато що.
[11] Тут в оригіналі спожите те саме слово, що і в 6:1, тобто «елліністи», проте контекст вимагає того, щоб ми в цьому випадку під цим словом розуміли не грекомовних юдеїв, а грекомовних язичників.
[12] Деякі з них, можливо, названі в 13:1.
[13] Ми не знаємо, чи міг хтось з тих, хто вирушив в Антіохію, творити дива, але можливо, що на деяких з них апостоли поклали руки.
[14] Акт віри і акт навернення є двома окремими актами, що ясно виражене не лише в перекладі, але і в оригіналі, – так само, як покаяння і навернення в 3:19.
[15] Я так вважаю, оскільки немає вказівок на те, що благовістя юдеям (11:19) привело до безлічі навернень, а також оскільки в тексті говориться, що було навернене багато язичників (11:20,21).
[16] Навіть якщо в общині не було інших юдеїв, там були юдейські учні, які принесли Благу Звістку.
[17] Оскільки Варнава не був одним з дванадцяти апостолів, його робота відрізнялася від їх роботи. Петро і Іоанн поклали руки на новонавернених християн у Самарії і дали ним дивовижні дари. Варнава не міг робити цього і тому тільки проповідував.
[18] Вони зібрали натовп, зціливши жебрака, а потім благовістили цьому натовпу.
[19] Деякі вважають, що апостолів не послали «бо усі вони були в роз’їздах, благовістячи». Ну, що ж, не виключено, але ймовірніше, що Варнаву послали тому, що він краще, ніж хтось з апостолів, міг впоратися із ситуацією в Антиохії. (Деякі висувають припущення, що Варнава сам викликався на цю роботу.)
[20] Божий Дух, поза сумнівом, сприяв ухваленню рішення.
[21] Очевидно, Варнава був хорошим проповідником, але цей короткий виклад його проповіді – усе, що дійшло до нас.
[22] Фраза «сповнений Духа Святого» означає «керований Духом» і може вживатися як у чудотворному, так і в нечудотворному сенсі. Оскільки Варнава був натхненним пророком і учителем (13:1), ця фраза може мати чудотворний сенс. Проте контекст, схоже, підказує, що Варнава своїм життям демонстрував перебування Духа в ньому (Гал. 5:22,23).
