«…Три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, … у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами» (2Кор. 11:25,26), – але навіщо все це було потрібне апостолу Павлу? Заради чого він піддавав себе такі поневірянням?
Усе заради любові до Господа: «Але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо. Та і все я вважаю за ніщо заради переваги пізнання Христа Ісуса, Господа мого: для Нього я від усього відмовився і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа» (Флп. 3:7,8), – зізнається він згодом у листі до церкви у Филипах. Сенс свого життя Павло бачив у пізнанні Господа і бачив у цьому найбільше благо не тільки для себе, але для всіх і для кожного.
«Не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9), – напише він до коринфської церкви, і тут часто багато людей помиляються, вважаючи, що це стосується посмертного буття (не можна не посміхнутися від самого виразу «посмертне буття», адже для багатьох смерть – це припинення існування, а насправді смерть – це двері, перехід в іншу реальність), але це стосується і життя нинішнього. А така заява заставить вже посміхнутися багатьох скептиків і загалом людей світу цього: «непоганий подарунок» Бог приготував тим, хто любить Його, зважаючи на всі Павлові поневіряння…
І як би ж Павло був єдиним, адже сам Спаситель попереджав: «Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас… прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові» (Ін. 15:20; 16:2), – і це стосується абсолютно всіх Христових послідовників. І здавалося б, який тоді сенс у слідуванні за Христом, якщо це зазвичай приноситиме лише одні незручності і неприємності? І це ще в кращому випадку. Але уся річ у тім, що життя людське не обмежується земним існуванням, воно взагалі безкінечне! І зважаючи вже на це, слідування за Христом набуває зовсім іншого сенсу.
Тільки от це відкрити для себе треба ще за земного життя, а не у світі загробному, бо в такому випадку це вже не матиме жодної користі. Якщо людина не пізнала, не відкрила для себе Божої любові у світі цьому, вона вже не зможе адекватно її сприйняти у світі загробному, бо між цими світами пролягає настільки велика відмінність, що та людина, яка не змогла збагнути за земного життя сам факт цієї відмінності, утямити для себе, «що високе в людей, те мерзенне перед Богом» (Лк. 16:15), і жити відповідно цього, то цій людині не вистачить у загробному житті і вічності, щоб збагнути це.
Через те, Павло і писав: «Не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його», і стосується це передусім життя саме земного. Бог хоче для кожного з нас тільки найкращого, але що вдієш, якщо ми – погані учні, і утямити для себе біблійні істини нам буває легше через поневіряння чи навіть справжні трагедії, через що Бог вимушений часом вдаватися до “суворої терапії”. Інакше ніяк не виходить. А ми до того ж ще і грішимо…
