Людина, яку Бог використав, щоб донести Благу Звістку самарянам, був Филип. Це був не апостол Филип (1:13), а той Филип, якого ми зустрічали в розділі 6, один із сімох, обраних «піклуватися про столи». Оскільки він відповідав вимогам, висуненим апостолами, ми знаємо, що він був «людиною доброї слави» і «сповнений Святого Духа[1] і мудрості» (6:3). Він теж був елліністом, що народився і виріс поза Палестиною, і тому його забобони проти самарян були не такими сильними, як у палестинських юдеїв.
«Так, Филип прийшов у самарійське місто і проповідував їм Христа» (8:5). Нам точно не відомо, в яке місто прийшов Филип. Багато учених сходяться на тому, що це було «місто під назвою Самарія», тобто «головне місто Самарії», яким могло бути місто Севастія[2], древня столиця, що спочатку іменувалася Самарією. Інші в рівній мірі переконані, що Филип вирушив в інше місто[3], можливо, Сихар, де Ісус зустрів жінку біля криниці (Ін. 4:4). Прийом, виявлений Ісусу в Сихарі, навів Його на думку, що самаряни були подібні до поля, готового до жнив (Ін. 4:35). Ймовірно, за Божим провидінням зібрати цей урожай і прийшов туди Филип.
Оскільки апостоли поклали руки на Филипа, то він, подібно до Стефана, мав здатність творити дива (6:8). Ці чудеса готували слухачів до сприйняття і збуджували до нього довіру[4]. Ми читаємо: «Народ однодушно слухав те, що говорив Филип; чув і бачив чудеса, які він творив. Бо нечисті духи з багатьох, хто мав їх, виходили з великим криком, а чимало розслаблених і кривих зцілялося[5]. І була велика радість у тому місті» (в. 6-8).
Проте не усі були щасливі в тому місті. До приходу Филипа в центрі уваги була інша людина: «Перебував же в місті один чоловік на ім’я Симон, який раніш волхвував і дивував самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі, від малого до великого, кажучи: “Цей є велика сила Божа”. А слухали його тому, що він довгий час дивував їх волхвуванням» (в. 9-11).
Коли ми читаємо про те, як Симон обманював самарян, то, напевно, дивуємося, як це могло бути. Самаряни поклонялися тому ж Богові, що і юдеї. Біблія самарян містила перші п’ять книг Старого Завіту, а в цих книгах висловлювалося категоричне неприйняття чаклунства (див. Вих. 22:18; Втор. 18:10-12). Нас дивує, як віра в Симона могла уживатися з вірою в Бога Ієгову. Тоді звернемо свій погляд на світ навколо нас, і стане зовсім неважко зрозуміти. У США понад 90 відсотків населення заявляє, що вірить у Бога, а забобони існують часто-густо. Майже в кожній газеті і кожному журналі відводиться місце для астрологічних прогнозів. «Духовні наставники» щорічно кладуть собі в кишеню мільярди доларів. Пропаганда «нового століття» наповнює країну. П. Т. Барнум[6] якось сказав: «Простаки народжуються щохвилини!» У світі завжди будуть свої Симони – і завжди будуть довірливі люди, готові їм повірити!
Коли ж явився Филип і став творити справжні дива, то псевдочудеса Симона перетворилися в ніщо[7]. «Коли ж повірили Филипові, який благовістив про Царство Боже та про ім’я Ісуса Христа, то хрестились і чоловіки і жінки» (в. 12). Подібно до юдеїв (2:38), самаряни увірували і охрестилися.
Силу Филипового благовістя наочно видно в її дії на самого Симона: «Увірував і сам Симон і, охрестившись, не відходив від Филипа; і, побачивши великі чудеса й знамення, що творилися, дивувався» (в. 13)[8]. Деякі ставлять під питання навернення Симона, виражаючи сумнів у тому, що він взагалі був спасенний. Лука, проте, каже, що Симон поступив точнісінько так, як і інші самаряни, виходячи з тих же спонукань.
До самарян, включаючи, Симона, прийшло спасіння! Проте було важливо, щоб як юдеї, так і самаряни розуміли, що Филипові дії були схвалені Богом і що самарянські християни були на рівних з юдейськими. Отже, ми читаємо: «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана» (в. 14). Апостоли в Єрусалимі билися не на життя, а на смерть, але вони розуміли значення того, що відбувалося трохи на північ від них. Тому вони відправили туди двох своїх соратників з числа найкращих: Петра і Іоанна[9].
Чому ж апостоли послали саме їх? Можливо, вони вирішили перевірити і переконатися, що здійснювані діяння дійсно схвалені Богом? Якщо це так, то побачене спонукало їх відмітити цю роботу Божим «знаком схвалення»: «…послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (в. 14б-17).
Спочатку вірш 16 звучить дивно: «бо Він [Святий Дух] не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Ісуса». Оскільки «Бог не дивиться на особу», то, хрестившись в ім’я Ісуса, самаряни, безумовно, отримали ті ж благословення, що і юдеї, і серед інших – Святого Духа в дар (2:38; 5:32)[10]. Чому ж тоді Лука сказав, що Дух Святий «не сходив ще на жодного з них»? Вираз «Дух зійшов на…» зазвичай не використовується, коли йдеться про перебування Духа в тому, хто прийняв хрещення відповідно до Писання; зате саме цією фразою підкреслюється, що зішесття Духа робить людей здатними творити дива (див. 10:44; 11:15). Лука говорить, що до того, як прийшли Петро і Іоанн, ніхто із самарян не мав здатності творити дива. Те, що Лука мав на увазі передачу дивовижних здібностей, підкреслюється у вірші 18: «Симон же, побачивши, що через покладання рук апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші» (виділено мною). Отримання Духа, Який перебуває в християнах, не супроводжувалося особливими, видимими знаменнями, а отримання дивовижних здібностей можна було побачити.
Раніше апостоли поклали руки на Стефана і Филипа (6:6), давши їм здібності творити дива (6:8; 8:6-8). Тепер Петро і Іоанн поклали руки на самарян: «[Петро і Іоанн] помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого… Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (8:15,17).
Зауважте: текст має на увазі, що Филип не міг передавати особливі дари, які він отримав при покладанні на нього апостольських рук[11]. Апостоли мали самі приходити і покладати руки на людей, даючи їм ці особливі дари. У вірші 18 підкреслюється, що «через покладання рук апостольських подається Дух Святий» (виділено мною). Коли апостоли, а також ті, на яких вони покладали руки, померли, чудеса припинилися.
У Петра і Іоанна були, щонайменше, дві причини зробити цю подорож для передачі особливих чудодійних дарів самарянам. По-перше, їх дії показували, що Бог насправді прийняв самарян у Свою церкву – так само, як і апостоли[12]. По-друге, передача цих дарів дозволяла самарійським християнам діяти самостійно після того, як Петро, Іоанн і Филип підуть від них. За Божим задумом Филипу теж скоро належало покинути їх (8:26).
У вірші 18 ми повертаємося до історії про Симона. Побачивши, як Петро і Іоанн передають дивовижні дари, він знову загорівся бажанням бути в самому центрі уваги: «Симон же, побачивши, що через покладання рук апостольських[13] подається Дух Святий, приніс їм гроші[14], кажучи: “Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, одержував Духа Святого”» (в. 18, 19).
Навіщо Симон хотів мати таку здатність? Єдине, що ми можемо з упевненістю сказати, так це те, що Симон був неправий, смертельно неправий, просячи про це Петра і Іоанна.
«Але Петро сказав йому: “Нехай срібло твоє буде з тобою на погибель[15], бо ти помислив дістати дар Божий[16] за гроші. Нема для тебе в цьому[17] ні частки, ні уділу; бо серце твоє неправдиве перед Богом. Отже, покайся у цьому гріху твоєму і благай Бога, щоб відпустив тобі помисел серця твого; бо бачу тебе повного жовчі гіркої і в путах неправди”» (в. 20-23)[18].
Деякі автори читають різкі слова Петра і кажуть: «Я ж казав, що Симон насправді не був навернений!» Петрові слова не служать доказом того, що Симон так і не став християнином. Але вони підкреслюють три важливі істини, які кожному новонаверненому слід усвідомлювати: (1) хоча ми і Божі діти, ми знову можемо впасти в гріх (Як. 5:19,20)[19]. (2) Стаючи християнами, ми продовжуємо жити усе з тими ж плотськими слабкостями. Павло, який, наскільки мені відомо, ближче за усіх підійшов до того, щоб стати «надсвятим», і той боровся із спокусами плоті (Рим. 7), і йому доводилися «мучити [своє] тіло» (СЕА)[20], щоб приборкати його (1Кор. 9:27). Бог не позбавляє нас від слабкостей, проте дає нам силу здолати їх. Молодий християнине, пам’ятай, що в тебе все ще є слабкості, і тримайся чимдалі від ситуацій, коли ти можеш піддатися спокусі (1Кор. 10:12)! (3) Але, хоча ми і грішимо, будучи християнами, у нас все ж є можливість повернутися до Бога!
Петро сказав Симону: «Отже, покайся у цьому гріху твоєму і благай Бога, щоб відпустив тобі помисел серця твого» (в. 22). Ці слова, як я вважаю, дані, щоб надихнути Симона, а не позбавити його надії (див. Іоїл. 2:12-14).
Якщо Петрові слова були спрямовані на те, щоб потрясти Симона його відчайдушним становищем, то вони досягли бажаного результату. «Симон же сказав у відповідь: “Помоліться за мене до Господа, щоб мене ніщо не спіткало із сказаного вами”» (в. 24). І ще раз Симонові критики убачають за його діями найгірше. «Замість того, щоб помолитися самому, – роблять висновок вони, – Симон просить Петра і Іоанна помолитися за нього». Лука не сказав, що Симон не зміг розкаятися і помолитися. Навпаки, він підкреслив, що замішання Симона було таке велике, що в нього вирвалося благання до апостолів помолитися за нього, ймовірно, на додаток до його власних молитов. Нічого немає поганого в тому, щоб просити наших братів християн молитися за нас (Як. 5:16)[21]. Я схильний вважати, що занепокоєння Симона було щирим і духовно обґрунтованим і що Симон залишиться в нашій пам’яті як образ колишнього чаклуна, що стоїть у розкаянні на колінах[22].
Петро і Іоанн провели ще декілька днів з новими християнами, після чого вирушили додому: «Вони ж, засвідчивши та проповідавши слово Господнє, поверталися до Єрусалима і в багатьох самарійських селах проповідували Євангеліє» (в. 25)[23]. Ісус говорив, що апостоли свідчитимуть в Юдеї і Самарії, і ось ці слова збулися. Вогонь, розпалений Филипом в одному самарійському місті, поширився по всій області.
ПОЛУМ’Я ПОШИРЮЄТЬСЯ НА ПІВДЕНЬ (8:26-40)
Полум’я Євангелія поширилося не лише на північ від Єрусалиму, але і на південь. У в. 26-40 ми читаємо про навернення царського хранителя скарбів, який приніс Благу Звістку із собою в Ефіопію. Це навернення, яке ми вивчатимемо детально в наступному розділі, є ще одним «єднальним» наверненням. Євнух, видно, був язичником, що став юдеєм, іншими словами – юдейським прозелітом. Це був ще один місток між благовістям юдеям і язичникам[24]. Але що важливіше, після навертання до віри ця людина продовжила свій шлях додому в Африку, несучи із собою історію про спасіння[25]. Звістка про Ісуса поширювалася на всіх напрямках!
ВИСНОВОК
У наші дні громади страждають від переконання в необхідності «найманих» умів: у старі часи на дикому Заході, у містах, де іноді не могли впоратися з бандитами, вербували найманців, щоб ті прийшли і очистили місто. І так само деякі громади вважають, що досить привернути необхідну кількість «найманців» (тобто зайнятих повний робочий день, оплачуваних працівників), і церква зростатиме. «Якщо ми наймемо потрібних людей, – гадають вони, – це вирішить усі наші проблеми»[26]. У ранній церкві був зовсім інший дух. Лука ясно показав, що серед тих, що розсіялися, не було «працівників, зайнятих повний робочий день» (апостолів)[27], і саме «рядові» члени церкви «ходили і благовістили слово»[28]. Хлопці, дівчата, чоловіки і жінки – усі, хто тільки був християнином, ділилися Благою Звісткою з іншими! Ви не знайдете в книзі Діянь кращої розгадки «секрету зростання церкви»!
[1] Іншими словами, він підкорився вченню Духа (даного через апостолів), і його життям управляв Дух. І його життя приносило «плоди Духа» (Гал. 5:22,23).
[2] Від Себасте – грецького варіанту титулу «Август» (святий). Місто було перейменоване на честь імператора.
[3] Існує ще одне припущення, що це була Гита, яка традиційно вважається рідним містом волхва Симона.
[4] Про мету чудес див. Мк. 16:20; Євр. 2:3,4. Зверніть увагу, що Филип спочатку творив дива, а потім проповідував. При проведенні так званих сучасних «сеансів зцілення» прийнято спочатку проповідувати, щоб збудити емоції натовпу і підготувати їх до майбутніх «чудес».
[5] Зверніть увагу, що натхненний Лука-лікар розрізняв, де одержимість бісами, а де фізичне захворювання.
[6] П. Т. Барнум, голова відомої компанії «Барнум і Бейлі Серкус», був одним з найбільших шоуменів, що колись жили на землі.
[7] Між чаклунством Симона і чудесами Филипа існує велика відмінність. Окрім усього іншого, Филип своїми діяннями переслідував практичну мету: він зціляв людей і робив їх щасливими. Симон же обдурював і залякував людей.
[8] Подив Симона при спогляданні чудес, що творяться Филипом, є сильним свідченням на користь їх достовірності. Якби Филип показував дешеві трюки, щоб обманювати публіку (як вважають деякі критики), то Симон відразу б їх розкусив.
[9] У тому, що одним з посланих був Іоанн, є невеликий відтінок іронії. У більш ранній подорожі в Самарії він бажав, щоб на самарян зійшов вогонь (Лк. 9:52-54).
[10] Існує припущення, що Бог навмисно відсунув на пізніший термін передачу самарянам нечудотворного «дару Духа», і що Петро і Іоанн спеціально вирушили в Самарію, щоб здійснити «церемонію» передачі цього «звичайної міри» Духа самарянам і тим показати, що вони теж засвідчені Богом. Я згоден з тим, що Петро і Іоанн хотіли показати, що самаряни були угодні Богові, але (1) неймовірно, щоб Бог позбавляв такого важливого благословення когось з тих, хто хрестився. «Коли ж хто Духа Христового не має, той i не Його» (Рим. 8:9). Хіба самаряни не належали Христу раніше прибуття Петра і Іоанна? (2) Оскільки немає жодного зовнішнього свідоцтва отримання «звичайного дару» Духа, то усе, що люди насправді побачили б, це як Петро і Іоанн покладали свої руки на людей. Як би це показало юдеям і самарянам, що Бог прийняв самарян? Передача ним здібності творити дива (які можна було бачити) якраз відповідає випадку, а дар Духа, що перебуває в них, – ні.
[11] Той факт, що Филип не міг передавати здібності творити дива, підкреслюється ще і тим, що Симон намагався купити здатність покладати руки на людей не у Филипа, а в апостолів. «Просто неймовірно, що, володій Филип здатністю передавати такий дар, Симон не спробував би купити його у Филипа, проте ж він звернувся до апостолів» (Коффман, 164).
[12] Благовістя самарянам не мало такого шумного успіху, як пізніше язичникам (11:1,2). Прийняття Ісусом самарян (Ін. 4:1-42) зіграло тут, ймовірно, певну роль разом з тим фактом, що самаряни практикували обрізання.
[13] Оскільки у в. 15 говориться, що Петро і Іоанн «помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого», деякі висловлюють судження, що молитва була ще одним способом передання апостолами особливих дарів. Це зовсім не питання «або – або». Перш, ніж покласти руки на сімох, апостоли помолилися (6:6). У практиці апостолів було молитися в кожному випадку (1:14,24; 4:24). У тексті ясно сказано, що дар був переданий саме через покладання рук (8:18).
[14] Спроба Симона купити дар Божий за гроші породила слово «симонія» (гріх, поширений у період середньовіччя), яке означає купівлю і продаж церковних посад і привілеїв.
[15] Слова Петра в оригіналі звучать ще різкіше. У суч. пер. читаємо: «Нехай згинуть твої гроші разом з тобою самим». Це не означає, що Петро автоматично відправив Симона до пекла; у вірші 22 Петро допустив можливість Симонового прощення.
[16] У даному випадку «дар Божий» означає не можливість творити дива, а дар передачі цієї можливості (дар, отриманий апостолами при хрещенні Святим Духом).
[17] Фраза «в цьому» звучить не зовсім ясно. У суч. пер. вона підноситься як «в трудах наших» (тобто в покладанні рук на людей).
[18] Різкі слова Петра підкреслюють важливу істину: іноді час і місце диктують необхідність зайняти жорстку позицію стосовно грішників – особливо, коли грішник мчить стрімголов прямо в пекло, не усвідомлюючи цього!
[19] Петро, мабуть, мав на увазі Симона, коли пізніше писав 2Пет. 2:20-22.
[20] «Мучити тіло» – образний вираз, що означає самодисципліну. Павло не поводився жорстоко зі своїм тілом (1Кор. 6:19; 3:16,17).
[21] Якщо дозволить ситуація, ви можете сказати декілька слів про необхідність навернення християнина, що заблукав, відійшов від істинного шляху, до Господа і Його церкви (Гал. 6:1; Як. 5:19,20).
[22] Як відзначалося раніше, згідно більш пізнішої, ненатхненної традиції, Симон не покаявся, а став злим Петровим ворогом і джерелом багатьох псевдовчень. Я на боці тих, хто вважає, що ім’я Симона було присвоєне псевдовчителями, як і ім’я Миколая. Звичайно, покаявся насправді Симон чи ні, не впливає на питання про те, чи був він насправді навернений, а потім відійшов від істини, так само як і на питання, чи зміг він покаятися і повернутися до Христа.
[23] Куди б вони не пішли, жінка, що зустріла Ісуса біля криниці Якової, мала можливість дізнатися, що Ісус мав на увазі під словами «жива вода» (Ін. 4:10-15)!
[24] Хоча ми вже читали про прозелітів у церкві (6:5), у нас ще не було детального опису навернення прозеліта.
[25] За ненатхненним переказом, євнух приніс Благу Звістку в Ефіопію. Навіть якщо б ми не мали в розпорядженні цього переказу, Лука чекав від нас розуміння, що євнух вчинив так само, як і інші християни (8:4).
[26] Оплата проповідника, щоб він міг працювати повний робочий день, не розходиться з Писанням (1Кор. 9), але ми не можемо платити проповідникам за те, щоб вони виконували нашу роботу.
[27] Усе вказує на те, що апостоли присвячували увесь свій час роботі, а церква забезпечувала їх і їх сім’ї (3:6; 6:4; 1Кор. 9:1-6).
[28] Значення слова «благовістили» не обмежується тільки публічними виступами. Згідно 1Тим. 2 і 1Кор. 14, жінки робили це в особистих бесідах. Див. Діян. 18:26 як приклад того, що робили християнки.
