Розділ 7 Діянь завершується картиною побиття Стефана камінням. Для Стефана смерть стала отриманням вінця. Для юдейського синедріону вона означала прокляття[1]. У Савлі вона зародила докір сумління. У церкві – нарешті – вона призвела до виконання Великого доручення.
Ісус велів апостолам йти «по всьому світу» і навчати «всі народи» (Мк. 16:15; Мф. 28:19; виділено мною). «Будете Моїми свідками, – сказав Він, – в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (1:8). Ісус не хотів, щоб церква була товариством одного міста. До кінця розділу 7, проте, минуло вже декілька років[2], а церква як і раніше, в основному, існує тільки в Єрусалимі[3].
Чому ж апостоли досі не приступили до здійснення другої частини Христової програми? Хіба вони не зрозуміли Його настанов? Може, вони вважали, що, перш ніж вирушити в інші райони, ним ще багато належало зробити в Єрусалимі? (Уявляю, як Петро, опускаючи із стогоном голову на подушку, каже своїй дружині: «У мене немає сил тягнути на собі церкву тут, в Єрусалимі! Можеш собі уявити, що буде, коли церква охопить весь світ?») Якою б не була причина, Ісусів план рознести Євангеліє по всьому світу був на межі зриву.
У цей момент втручається Бог і каже: «Пора! Настав час Благої Звістки вийти з Єрусалиму». «Того дня сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі; і всі… розсіялися по різних місцях Юдеї та Самарії» (8:1). Але будемо обережними. Бог не провокував гоніння; за цим стояв сатана, який як своє знаряддя використовував фанатизм Савла, – але Бог скористався цим. Коли я був ще дитиною, США брали участь у міжнародній бійні, відомій під назвою Друга світова війна. Ніхто не скаже, що Бог був у відповіді за цей жахливий конфлікт, що забрав тисячі життів, але Бог скористався цією війною, щоб пробудити місіонерський дух Господньої церкви в США. Християни, які брали участь у війні, повернулися додому і розповіли про те, як потрібна Блага Звістка в далеких краях. Багато хто підготувався і повернувся в ті місця, де воював, щоб принести туди цілюще Євангеліє Христове. Так і в цьому випадку: Бог використовував гоніння, що виникли після Стефанової смерті. Сатана почав гоніння, щоб винищити церкву, Бог же використав їх для поширення церкви.
Люди придумали немало порівнянь для опису того, про що ми читаємо в першій частині Діян. 8. Одні кажуть, що церква, пербуваючи в Єрусалимі, була як би закупорена в пляшці. Савлові зусилля із винищування церкви розбили цю пляшку, і церква «розлилася» по всіх напрямках. Другі порівнюють Савлове переслідування з вітром, що розвіює насіння: церква розсіялась[4] і дала значніший урожай. Але найкраще, на мій погляд, порівняння – із спробою загасити полум’я, коли горить масло або нафта. Водою таке полум’я не погасити: вона тільки розповсюдить вогонь. У розділі 8 описується, як із Савловим гонінням на церкву полум’я християнства почало поширюватися!
ПОЛУМ’Я ПОШИРЮЄТЬСЯ (8:1-4)
Розділ 8 починається такими словами: «Савл же схвалював убивство його [Стефана]» (8:1а). В іншому місці ми дізнаємося, що Савл користувався підтримкою синедріону у своїх діях (9:1,2; 22:4,5; 26:10), він був професійним вбивцею, що працював від синедріону[5]. У нього, безумовно, було багато помічників (можливо, найманих головорізів)[6]: один би він не зміг заподіяти стільки шкоди. І проте, рушійною силою гонінь був «юнак» Савл, біля ніг якого свідки поклали свій одяг під час побиття камінням Стефана (7:58).
Вірш 1 продовжує: «Того дня [коли помер Стефан] сталося велике гоніння на церкву в Єрусалимі» (8:1б). Оскільки вбивство Стефана було стихійною реакцією з боку синедріону, я вважаю, що це гоніння не було підступним планом, задуманим у таємних дворах багатих і сильних, а було таким же стихійним, як і вбивство Стефана. Наукові дослідження в галузі переміщення акул у водному просторі показують, що запах крові, що розтікається у воді, примушує акул у шаленстві вбивати навколо себе усе живе. Так і в цьому випадку, вигляд Стефанової крові сповнив Ісусових ворогів безумством і наповнив їх душі бажанням убити усіх християн!
Фраза «того дня сталося велике гоніння» не означає, що усі події, що містяться в перших чотирьох віршах розділу 8, обов’язково сталися саме в день Стефанової смерті. Швидше, гоніння почалося того дня – і тривало ще впродовж багатьох днів.
Коли виникло гоніння, «всі… розсіялися по різних місцях Юдеї та Самарії» (8:1; виділено мною)[7]. Цей уривок пов’язаний з 1:8, коли Ісус казав: «Будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії» (виділено мною). Ми підійшли до другого етапу Ісусового плану.
Зауважте, що розсіялися «всі, крім апостолів» (8:1в,г; виділено мною). Ми не знаємо, чому апостоли не пішли, як інші християни. Можливо, Савл і його головорізи залишили їх у спокої, злякавшись їх сили і припускаючи, що, позбувшись прибічників, вони більше не являють небезпеки. Не виключено, що апостоли вважали за краще залишитися в Єрусалимі незважаючи на ризик, щоб проповідувати усім християнам, яких Савл упустив[8], а також тим, хто був кинутий до темниці. Можливо, була і якась інша причина[9]. Мета Луки полягала не в тому, щоб розповісти, як гоніння вплинули на апостолів, а показати, як гоніння відбилися на простих членах церкви. Уперше уся церква в цілому стала об’єктом утиску. Апостоли змогли вистояти під цим натиском (розділи 4 і 5). А інші члени церкви? Що трапилося з ними?
Ми не довго роздумуватимемо над цими питаннями, бо в другому вірші говориться: «Стефана ж поховали люди побожні і вчинили великий плач по ньому» (в. 2). Побите тіло Стефана лежало на просоченій кров’ю землі, і розлючений натовп розійшовся, миттєво задовольнивши свою кровожерну пристрасть. Християні ж[10], усвідомлюючи той ризик, якому вони піддавалися, прийшли на місце розправи і ніжно підняли його розбите тіло, потім віднесли його додому, щоб підготувати до поховання. За юдейськими законами страчених злочинців дозволялося ховати, але заборонялося їх оплакувати[11]. Але, незважаючи на небезпеку, ці сміливі люди навіть не намагалися приховувати своє горе: вони голосно плакали!
Поки ці люди були охоплені печаллю, Савл був охоплений безумством: «А Савл нищив Церкву; ходив по домах, тягнув чоловіків та жінок[12] і віддавав їх до в’язниці» (в. 3). Старогрецьке слово, перекладене як «нищив», використовувалося для опису звірів, які люто шматують тіла своїх жертв. Савл перетворився на дикого звіра, одержимий однією метою – знищити церкву. Він не щадив нікого – ні чоловіків, ні жінок. Можливо, він і його співтовариші уривалися в будинки християн, зв’язували руки батьків і матерів за спиною і тягнули їх у в’язницю, залишаючи дітей, що плачуть. У темниці він бив і катував їх, примушуючи відмовлятися від своєї віри. Деяких вбивав. Пізніше він скаже про свій фанатизм:
«Я гнав послідовників цього вчення навіть до смерті, зв’язуючи і віддаючи до в’язниці і чоловіків, і жінок… Я… тих, хто вірував у Тебе, ув’язнював у темниці і бив у синагогах. Я багатьох святих ув’язнював, і коли вбивали їх, я подавав на те голос; і по всіх синагогах я багаторазово мучив їх, і примушував ганити[13] Ісуса» (22:4,19; 26:10,11).
Вірш 4 розділу 8 повертає нас до тих, хто пішов з Єрусалиму. Уявіть їх собі у своїй уяві. Вони втратили усе, що мали – будинки, худобу, майно – усе, за винятком того малого, що могли понести на своїй спині. Бачите – ось вони бредуть запорошеними дорогами Палестини. Зустрічні люди поглядають на них із подивувом і запитують: «Що сталося?» І як ви думаєте, що відповідають ці християни? «Ми усе втратили»? «Ми тепер знаємо, як важко бути Ісусовими учнями»? «Не знаю, чи зможу я далі це винести»? Прочитайте вірш 4: «Ті ж, що розсіялися, ходили і благовістили слово»! Вони несли людям Благу Звістку! Ці переслідувані християни не ходили всюди, кажучи: «Дивіться, куди котиться світ!», – а: «Дивіться, Хто прийшов у світ!»
Ці християни навчилися на Стефановому прикладі: їх вороги могли скрушити їх тіло, але не дух; вони могли зупинити їх дихання, але не вплив; вони могли відібрати в них житло, але не обителі (Ін. 14:1-3); вони могли вкрасти їх майно, але не скарб (Мф. 6:20).
ПОЛУМ’Я ПОШИРЮЄТЬСЯ НА ПІВНІЧ (8:5-25)
Тема віршів 1 і 4 отримує свій подальший розвиток в розділі 11: «Тим часом розсіяні через гоніння, що сталося після Стефана, пройшли до Фінікії та Кіпру і Антиохії, нікому не проповідуючи слово, крім юдеїв» (11:19). На якийсь час Лука, проте, зосереджується на одному конкретному християнині, який поширював Євангеліє в околицях Єрусалиму: «Так, Филип прийшов у самарійське місто і проповідував їм Христа» (8:5).
У віршах 5-25 говориться про навернення самарян. Це другий детальний опис навернення в книзі Діянь. У розділі 2 ми зустрічалися з детальним описом навернення юдеїв у день П’ятдесятниці. З того часу ніхто, окрім юдеїв, не приймав хрещення, тому замість розгорнутих описів нам даються короткі підсумки:
- Господь же щодня залучав до Церкви тих, хто спасався (2:47).
- А віруючих усе більше й більше приєднувалося до Господа, багато чоловіків та жінок (5:14).
- І ширилося слово Боже, і вельми збільшувалося число учеників у Єрусалимі; і дуже багато священиків скорилося вірі (6:7).
Тепер же ми здійснюємо гігантський стрибок, оскільки Євангеліє приходить до самарян – наполовину юдеям, наполовину язичникам. Перед нами те, що я називаю «єднальним» наверненням. Щоразу, зустрічаючись з детальним описом прийняття християнства в Діяннях, ми бачимо «єднальне» навернення – воно відкриває нові можливості поширення Євангелія.
Щоб оцінити значення цього кроку, ми повинні знати хоч би трохи про самарян і їх стосунки з юдеями. У новозавітні дні самаряни жили в самому серці Палестини – у провінції, званою Самарією, яка розташовувалася між Галилею і Юдею. Самаряни, як народ, виникли в результаті полонення юдеїв. Тисячі юдеїв були узяті в полон, але деякі залишилися в Палестині. У Палестину присилали колоністів з інших країн. Ці язичники створювали шлюби з юдеями. Виникла народність стала називатися самарянами – наполовину юдеї, наполовину язичники, що частково поклоняються Богові, частково – ідолам[14]. Юдеї, що повернулися в Палестину після звільнення з полону, були горді тим, що зберегли свою расову і релігійну чистоту, і на самарян дивилися звисока. Вони навіть відмовлялися приймати допомогу самарян у новобудовах; така ситуація призвела до розколу, який продовжував існувати за новозавітних часів. Юдеї і самаряни ненавиділи один одного. У розповіді про Ісуса і жінку-самарянку сказано, що «юдеї не знаються з самарянами» (Ін. 4:9). І самаряни стосовно юдеїв відчували той же антагонізм. Щоб благовістити самарянам, треба було здолати величезну психологічну і емоційну перешкоду.
[1] Деякі кажуть, що Стефанова проповідь була «останнім шансом юдеїв». Це перебільшення. Павло та інші продовжували спроби достукатися до сердець юдеїв усюди, куди б вони не йшли (див. Діян. 28:16-31). Проте це, ймовірно, було останньою великою спробою Бога протягнути руку Єрусалиму (див. Мф. 23:37,38). Приблизно через тридцять років армії Веспасіана і Тита зруйнували Єрусалим і храм, убивши понад мільйон людей.
[2] Вказується від 3-4 до 7-8 років.
[3] Висловлюються різні думки відносно того, чи повернулися додому навернені в день П’ятидесятниці. Крім того, оскільки «до Єрусалима також сходилося багато людей з навколишнiх мiст» і приносили хворих для зцілення (Діян. 5:16), деякі задаються питанням, чи існували церкви навколо Єрусалиму. У цілому проте ми можемо сказати, що апостоли ще не свідчили за межами Єрусалиму, як заповідав їм Ісус.
[4] Слово «розсіялися» в 8:1,4 вживалося греками у зв’язку з розкиданням по полю насіння.
[5] Професійний вбивця – це найманий вбивця. Звичайно, немає жодних вказівок на те, що Савлу платили за переслідування християн. Він робив це, бо вважав, що так треба.
[6] Коли Савл пізніше вирушив у Дамаск, щоб заарештовувати християн, він був не один; «люди ж, якi йшли за ним», поза сумнівом, були його помічниками (9:7).
[7] Чи означає це, що з початком гоніння християни тікали від небезпеки в довколишні райони або ж що Савл і його помічники виганяли їх з міста? Можливо, сталося і те, і друге.
[8] Слово «всі» (пантес) часто вживається для вираження загального, але не загальної дії.
[9] Багато тлумачів вважають, що гоніння були, головним чином, спрямовані на християн з елліністів – таких, як Стефан. Таким чином, апостоли (та інші місцеві юдейські християни) не цікавили Савла і його товаришів. Прибічники цієї думки відмічають, що деякі християни залишилися в Єрусалимі (8:2; 9:26; 11:2,22), і вважають, що це були місцеві юдейські християни. З іншого боку, було б просто неможливо вигнати усіх християн з міста, а деякі могли потайки повернутися назад після навернення Савла. Більше того, Варнава пізніше згадується серед членів єрусалимської церкви (11:22), а родом він був з Кіпру (4:36). Мабуть, краще розуміти слово «всі» в 8:1 як «більшість християн в Єрусалимі», а не «більшість християн-елліністів в Єрусалимі».
[10] «Люди побожнi» може відноситися як до християн, так і до нехристиян (Лк. 2:25; Діян. 2:5; 22:12). Я вважаю, що більшість, якщо не усі, з них були християнами, бо набагато ймовірніше для християн поховати свого брата Стефана, ніж нехристиянам, особливо, якщо брати до уваги небезпеку, що загрожує ним.
[11] Цей закон, мабуть, відбився в забороні Аарону оплакувати своїх померлих синів (Лев. 10:6; див. також Єр. 22:19).
[12] Тут ми уперше бачимо, що жінки, які є членами церкви, були об’єктом гонінь.
[13] Слова «Ісуса» немає в оригіналі, воно додане перекладачами. Без цього слова текст може означати, що він примушував їх сповідувати Ісуса Господом – а в той час у його очах це було хулою і злочином, гідним смерті, – або ж це могло означати, що він намагався змусити їх відректися від Ісуса, що було хулою в його очах у той час, коли він згадував про це в Діян. 26. Я схиляюся до другого.
[14] У богословському плані самарян відділяло від юдеїв (особливо від саддукеїв) не так вже багато, але їх прихильне ставлення до Симона волхва показує, що, практично, вони недалеко пішли і від язичницької спадщини.
