При нашому народженні батьки дають нам імена. У міру того, як ми ростемо, ці імена набувають сенс і значення. З часом наші імена не лише починають відрізняти нас від інших, але також і символізувати те, якими ми стаємо. Згадайте ім’я людини, яку ви добре знаєте. Адже ви не просто думаєте про абстрактне поєднання букв, правда? У своїй уяві ви бачите саму людину з певними властивими їй рисами характеру і зовнішності. Ви бачите усю особу повністю[1].
У Біблії імена не лише відрізняють одну людину від другої, але також і характеризують її з усіх боків. У Вих. 20 третя заповідь свідчить: «Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно, тому що Господь не залишить без покарання того, хто промовляє ім’я Його марно» (в. 7). Чому Бог вимовив прокляття на того, хто марно вимовляє Його ім’я? Бо погано поводячись з Його ім’ям, ви погано поводитись і з Ним!
У Діян. 3 і 4 наперед ставиться ім’я Ісуса (3:6,16; 4:7,10,12,17,18,30). Після смерті, воскресіння і вознесіння Ісуса…
«…Бог звеличив Його і дав Йому ім’я вище над усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса схилилося всяке коліно небесних, земних і пекельних і всякий язик сповідував, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця» (Фил. 2:9-11; виділено мною).
У Діян. 3 і 4 ми читаємо про зцілення в Його ім’я, про проповідь Його імені, страждання за Його ім’я і силу, що дарується в ім’я Його. У міру вивчення цих двох розділів нам стане ясно, що ім’я Ісуса – не просто одне з імен; у Його ім’я втілені Його сила, Його наміри і особисто Він Сам! Ні Петро, ні Іоанн, ні зцілений, ні члени синедріону не були головними дійовими особами в цих двох розділах. Ключовою фігурою є Ісус Христос! Юдейські начальники думали, що позбулися Ісуса, але тепер їм знову доводиться мати з Ним справу.
Наприкінці Діян. 3 наводиться друга проповідь Петра, проповідь, яку йому не вдалося закінчити (див. 4:1). Побудована вона аналогічно проповіді в Діян. 2, але базується на іншому матеріалі[2]. У Діян. 2 Петро, головним чином, цитував Давида; у цій же проповіді він спирався на інші старозавітні джерела. Відмінною рисою цієї проповіді є різноманіття визначень Ісуса. У Діян. 2 Петро представив Його як Сина Давидового і Христа; у цій же проповіді апостол називає Ісуса Сином (суч. пер.: Слугою) Божим, Святим і Праведним, Начальником життя і пророком, подібним до Мойсея.
ВІДМОВА ВІД ВИЗНАННЯ (3:12)
Весь цей час люди збиралися навколо Петра, Іоанна і жебрака. Нарешті, усі приготувалися слухати, і настала тиша. «Побачивши це, Петро сказав народові: “Мужі ізраїльські! Чого дивуєтесь цьому?”» (в. 12а). У минулому вони часто бачили, як Ісус зціляв хворих в Єрусалимі. Вказуючи на зціленого, Петро продовжував: «…або чого на нас так дивитесь; ніби ми своєю силою чи побожністю зробили те, що він ходить?» (в. 12б).
Було б так по-людськи хоч в якійсь мірі приписати цю заслугу собі. Не так давно вони були серед тих, хто міркував між собою, хто з них головніший (Мк. 9:34). Ось він, їх шанс! Але як же приємно чути, що Петро, не замислюючись, відкинув думку про те, що їх власна сила і благочестя причетні до зцілення. І як це контрастує з так званими сучасним цілителями, які без коливання приймають лестощі!
ОГЛЯД МИНУЛИХ ДНІВ (3:13-15)
Ще мить, і Петро віддасть належне за це зцілення Ісусу. Він підводить до цього, показуючи на прикладі ряду протиставлень, як юдеї вчинили з Ісусом. Перше протиставлення ми знаходимо у вірші 13:
«Бог Аврама і Ісака і Якова, Бог предків наших [так Бог представився Мойсеєві у Вих. 3:6,15], прославив Слугу[3] Свого Ісуса. А ви зрадили Його на смерть і відреклися від Нього перед Пилатом, коли той вирішив звільнити Його» (Суч. пер.).
Ось перше визначення Ісуса, яким скористався Петро: Божий Слуга (ця фраза повторюється у в. 26 суч. перекладу). Однією з найбільших тем Книги пророка Ісаї є тема Раба, що Страждає[4], яка перекликається з Псалмами[5] та іншими місцями Писання. Петро хотів, щоб його слухачі знали, що Ісус був тим самим Рабом, про якого говорили пророки!
Що ж Бог зробив для Свого Раба? Він «прославив» Його. А що ж зробили юдеї? Їх начальники «зрадили» Його Пилату. Потім натовп «відрікся» від Нього. Коли Пилат запитав їх: «Що ж мені робити з Ісусом, нареченим Христом?» – вони закричали: «Хай буде розіп’ятий!» Коли Пілат запитав: «Яке ж зло вчинив Він?» – «вони ще дужче кричали: нехай буде розіп’ятий» (Мф. 27:22,23).
Наприкінці вірша 13 з’являється друге протиставлення. З одного боку, Пилат, язичницький римський правитель, намагається звільнити Ісуса. З другого, вони, Божі люди, вимагають Його смерті. Як мінімум, декілька людей повинні були похнюпитись, згадуючи цю безславну годину
Третє протиставлення Петра і друге визначення Ісуса ми знаходимо у вірші 14: «Але ви від Святого і Праведного відреклись і просили дарувати вам чоловіка-вбивцю». «Святий[6] і Праведний[7]» – двоєдине визначення, що корінням йде в Старий Завіт. Коли біси визнали Ісуса «Святим Божим», вони тим самим визнали Його божественність (Мк. 1:24). Протиставляються Ісус, святий і праведний, і Варавва, засуджений за вбивство. І що ж зробив натовп зі Святим і Праведним? Вони відреклися від Нього і зажадали, щоб Його розп’яли. А що вони зробили з Вараввою, бунтівником і вбивцею? Вони зажадали його звільнення (Лк. 23:13-25).
Четверте протиставлення зустрічається наприкінці в. 14 – початку вірша 15: «…ви… просили дарувати вам чоловіка-вбивцю, а Начальника життя вбили [того, хто Несе життя; суч. пер.]». Грецьке слово архегос, перекладене тут як «Начальник життя», буквально означає «той, хто йде попереду». У Новому Завіті воно зустрічається чотири рази. Зазвичай воно означає «той, хто дає початок» або «той, хто прокладає шлях». Протиставляються Варавва, що віднімає життя, і Ісус, джерело життя. По суті, Петро сказав: «Ви пощадили того, хто знищував життя, і спробували знищити того, хто дає життя!»
ПРОГОЛОШЕННЯ ВОСКРЕСІННЯ (3:15)
Важко уявити собі безглуздіший вчинок, ніж спроба стратити саме Джерело життя! Марність їх зусиль відмічена у вірші 15, в останньому протиставленні Петра: «Начальника життя [того, хто Несе життя; суч. пер.] [ви] вбили. Його Бог воскресив із мертвих». Як сказав Воррен Вірсбі, «Голгофа могла бути останнім людським словом, але останнім Божим словом була порожня могила».
Зверніть увагу, що Петро підкреслив винність своїх слухачів! Люди мають бути викриті в їх гріхах, перш ніж вони зможуть відвернутися від них. Спочатку треба піднести погану звістку про гріх і лише потім проповідувати добру звістку про спасіння. Щоб у людей виникло бажання отримати зцілення, вони повинні побачити, як вони хворі.
Згадавши про воскресіння Ісуса у вірші 15, він додав, ймовірно, вказавши на самого себе і Іоанна: «чого ми свідки». І те, що вони виконали Божу волю, зціливши людину, стало переконливим свідченням Воскресіння.
ПРОСЛАВЛЕННЯ ВИЗВОЛИТЕЛЯ (3:16)
Усе, що говорив Петро, вело до прославлення імені Ісуса: «І, ради віри в ім’я Його, ім’я Його зміцнило цього, котрого ви бачите і знаєте, і віра, яка від Нього, дарувала йому це зцілення перед усіма вами» (в. 16). Це речення виглядає незграбно не лише в перекладі, але і в оригіналі – і це зроблено навмисно. Воно незграбно тому, що є точним відтворенням сенсу і стилю мови Петра. Коли ми говоримо, ми іноді не закінчуємо речення, не завжди правильно будуємо їх граматично і часто повторюємося. Лука, можливо, за натхненням редагував текст аж до вірша 16, але, дійшовши до головного в мові Петра, він захотів, щоб ми прочитали точні Петрові слова. (Це доводить, що Лука не «придумував» проповіді в Діяннях і не «вкладав слова у вуста» апостолів.)
Незграбна чи ні, але Петрова думка була кристально ясною: жебрак був зцілений не завдяки якійсь особливій заслузі Петра і Іоанна; він повністю видужав ім’ям Ісуса!
Зверніть увагу, що упор робиться на віру в Ісуса і Його ім’я: зцілення було «ради віри в ім’я Його»; це була «віра, яка від Нього», що «дарувала [людині] зцілення». Віра, про яку тут говориться, не була вірою зціленого (як відзначалося раніше, він навіть не чекав зцілення); тут говориться про віру Петра і Іоанна. Одного разу, коли учні не змогли вигнати біса, Ісус сказав їм, що це через те, що їх віра занадто мала, а не тому, що в біснуватого не було віри (див. Мф. 17:20). З’явившись одинадцяти апостолам після Свого воскресіння, Він «дорікав їм за невір’я» (Мк. 16:14). Давши їм Велике доручення, Він сказав: «Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк. 16:17,18; виділено мною).
Ісус сказав, якщо апостоли увірують, вони зможуть зціляти хворих «Його ім’ям». У точності так і вийшло, про що ми читаємо в Діян. 3.
Давайте простежимо за ходом Петрової думки. Оскільки ніхто не міг заперечувати, що жебрак був зцілений дивовижним чином, і оскільки зцілення сталося ім’ям Христовим, то Ісус насправді був Месією! Сенс той же, що і в Петровій проповіді в день П’ятдесятниці: юдеї убили Того, Кого вони з таким нетерпінням чекали упродовж століть.
ОТРИМАННЯ ВТІХИ (3:17,18)
Щоб відчуття провини не подавило їх, Петро швидко додає: «А втім, я знаю, браття, що ви, як і князі ваші[8], зробили це через невідання» (в. 17). Тут проявляється Петрова доброта (щоб довести свою правоту, нам немає необхідності відштовхувати від себе людей; щоб продемонструвати мужність, нам немає потреби бути злісно агресивними). По суті, ось що він сказав: «Якби ви дійсно зрозуміли, ким був Ісус, я вірю, що ви не убили б Його». Не зрозумійте сказане Петром неправдиво. Він не говорив, що в них не було можливості дізнатися, ким був Ісус: вони були самі винні у своєму невіданні, бо причина його крилася в їх упередженні. Не казав він також і того, що невідання це зменшувало їх провину: ще трохи, і він прикличе їх до покаяння. Ні, Петро стверджував, що через те, що вони «зробили це через невідання», у них була надія. Закон робив відмінність між гріхом, скоєним з невідання, і гріхом свідомим (Лев. 4; 5; Чис. 15:22-31). За гріхи, скоєні з невідання, можна було принести жертву, і такі гріхи прощалися. Жодна жертва, проте, не могла зняти провину за гріхи, скоєні умисно[9]. Бунтівника слід було «відрізувати» від інших людей; його часто побивали камінням до смерті. У Петрових словах звучала надія: «Ви зробили це з невідання».
Проте вони не могли більше ховатися за ширмою невідання. Петро продовжував: «Бог же, як провістив устами всіх Своїх пророків постраждати Христу, так і зробив» (в. 18). Якщо вони прочитають пророків правильно, вони позбавляться від невідання. Вони дізнаються, що Христос, Месія, мав постраждати. Страждання Ісуса не перешкоджали Йому бути Месією; навпаки, вони були невід’ємною частиною Його призначення[10].
[1] Якщо ви визнаєте за потрібне, можете навести приклад того, як закоханий хлопчик або дівчинка знову і знову пишуть ім’я предмета їх обожнювання.
[2] Проповіді в Діян. 2 і 3 варто, більш за все, розглядати як проповіді, які доповнюють одна одну. Інакше кажучи, Петро, мабуть, частково використовував один і той же матеріал в обох проповідях, але Лука звик не повторювати інформацію.
[3] У синодальній Біблії (СБ) у цьому і 26 вірші ми читаємо «Син». В оригіналі це слово не є ні звичайним словом «син» (хуіос), ні звичайним словом «слуга» (діаконос). Це слово пайс, яке може означати або «слуга, раб», або «дитина, отрок». (Від цього слова походить «педіатр» – той, хто лікує дітей.) Оскільки Петро підкреслював Ісусові страждання (див. в. 18), він, більш за все, мав на увазі старозавітне вчення про стражденного Раба. Словом пайс було перекладене в Септуагінті слово, яке вживали Ісая та інші пророки, розповідаючи про стражденного Раба. От чому в більшості сучасних перекладів Біблії перевага віддається слову «слуга».
[4] Іс. 53. Див. проповідь Филипа ефіопському вельможі в Діян. 8.
[5] Псалом 21. Оскільки Петрова проповідь дана нам у скороченому вигляді, цілком можливо, що він зупинився в цьому місці і процитував деякі великі уривки з Ісаї і Давида.
[6] Словами «святий» і «освячений» перекладається одне і те ж грецьке слово, яке означає «відокремлений». Стосовно людей воно означає, що Бог відокремив Своїх дітей для Своєї особливої мети. Стосовно Бога воно означає, що Божа досконалість відокремила Його від усього Ним створеного.
[7] «Праведний» відноситься до того, проти кого не можна висунути жодного звинувачення.
[8] Про невідання начальників див. 13:27; 1Кор. 2:8.
[9] Див. Євр. 10:26. Автор Послання до Євреїв називає такі гріхи «свавільними».
[10] Це був ключовий момент у першій Петровій проповіді, оскільки хрест був головним каменем спотикання, що заважав юдеям визнати Ісуса Месією.
