Книга Діянь – це третя за величиною книга в Новому Завіті. Найбільше оповідання – Євангеліє від Луки, за ним йде Євангеліє від Матфея. Книга Діянь і Євангеліє від Матфея майже рівні за об’ємом. До речі, це означає, що Лука написав найбільшу частину Нового Завіту. Він не став автором більшості книг (Павло написав тринадцять або чотирнадцять; Іоанн – п’ять), але Євангеліє від Луки і Діяння, разом узяті, складають близько 30 відсотків усього об’єму Нового Завіту!
НАЗВА
Спочатку Діяння складали частину двотомника, що мав назву «Історія походження християнства», або «Перші кроки». У такому вигляді писання поширювалося церквами. Наприкінці першого або на початку другого століття перший том був виділений в окремий твір і поміщений разом з Євангеліями від Матфея, Марка і Іоанна, після чого він став відомий як «Євангеліє від Луки». Тоді ж другий том став знайомим нам книгою Діянь. Але і тоді назва її встановилася далеко не відразу.
Назва «Діяння святих Апостолів» не дуже мене турбує, але вона може створити враження, що йдеться про усі діяння усіх апостолів. Проте, окрім переліку усіх апостолів у першому розділі, єдиними апостолами, що згадуються в книзі, є Петро, Павло, Яків та Іоанн, причому, про Якова і Іоанна сказано лише побіжно[1]. Точніше буде сказати, що ця книга оповідає про деякі діяння деяких апостолів. Зокрема, перша частина книги розповідає про деякі діяння Петра, а друга – про деякі діяння Павла.
Назва «Діяння Апостолів» – одночасно і занадто широка, і занадто вузька. Вона занадто широка, бо книга не оповідає про діяння усіх апостолів. Вона занадто вузька, бо, окрім Петра і Павла, головними героями книги є зовсім не апостоли. Це, швидше, «звичайні» християни, які роблять усе можливе для поширення Благої звістки, і серед них Стефан, Филип, Варнава, Сила, Тимофій, Аполлос, Акила і Прискілла.
ТЕКСТ
Перед початком вивчення книги має сенс обговорити такі питання, як: «Хто написав книгу?»; «Кому?»; «Коли?» і «Навіщо?» Щоб відповісти на ці питання, давайте перейдемо до нашого тексту. Почнемо з віршів 1 і 2 перших розділів: «Першу книгу я написав тобі, Феофіле, про все, що Ісус творив i чого вчив від початку до того дня, коли Він вознісся, давши через Святого Духа повеління апостолам, яких Він обрав».
Ми також проглянемо перший розділ до кінця, щоб спробувати знайти там якісь додаткові підказки, а потім як джерелом інформації скористаємося Лк. 1:1-4: «Оскільки багато хто почав складати оповіді про добре відомі нам речі, як передали нам ті, що від самого початку були очевидцями і служителями Слова, то спало на думку й мені, старанно дослідивши все від початку, по порядку описати тобі, високодостойний Феофіле, щоб ти пізнав тверду основу того вчення, в якому був наставлений».
Не забувайте, що, оскільки Євангеліє від Луки і Діяння спочатку складали одне ціле, то Лк. 1:1-4 служить введенням для обох книг.
Автор
Слова «Першу книгу я написав…» (Діян. 1:1) відносять нас до Євангелія від Луки. Для книги Діянь характерний той же пафос, що і для Євангелія від Луки; розповідь у Діяннях триває з того місця, на якому вона зупинилася в Євангелії від Луки. Обидві книги вказують на одного адресата, Феофіла (Лк. 1:3; Діян. 1:1). В обох один і той же стиль: у цих двох книгах трапляється, щонайменше, п’ятдесят слів, яких немає в інших місцях Нового Завіту. Обидві звернені до язичницької аудиторії (пояснюються юдейські слова і звичаї[2]). Тому той, хто написав одну книгу, напевно написав і другу.
Практично не викликає сумніву, що слово «я» в Діян. 1:1 відноситься до того, хто є «Лука, лiкар улюблений» (Кол. 4:14). У цьому питанні як зовнішні, так і внутрішні свідоцтва співпадають. Давайте спочатку розглянемо свідоцтва, які є зовнішніми стосовно книг. Із самого початку існування обох книг авторство приписувалося Луці і нікому більше. Про цей факт свідчать Іриній (ок. 180 р. Р. Х.), так званий Пролог до Євангелія від Луки, спрямований проти Маркіона, (бл. 160-180 рр.), канон Мураторі (бл. 170-190 рр.), Климент Александрійський (150-217 рр.) і Тертуліан (150-220 рр.). Коли історик Євсевій у 325 році писав свою працю, сумнівів у тому, що саме Лука написав обидві книги, у нього не було.
Внутрішній доказ міститься, головним чином, у слові «ми», що зустрічається в Діяннях (16:10-17; 20:5-15; 21:1-18; 27:2-28:16). Розповідь ведеться то від третьої, то від першої особи, вказуючи на те, що у своїх мандрах письменник був разом з Павлом. Методом виключення ми можемо звузити можливі варіанти до Луки. Іншим внутрішнім свідоцтвом, як можна помітити, є використання медичних термінів, особливо в Євангелії від Луки[3]. Наявність цих термінів не є безперечним доказом, але все таки дає можливість припустити, що автор був лікарем.
Про Луку нам відомо зовсім небагато (у своїх творах про себе він не розповідав). Проте, ми можемо здогадатися про деякі факти його біографії. Лука був з язичників, ймовірно, греком[4]. Традиційно його батьківщиною вважають Антіохію в Сирії[5]. Він не був безпосереднім свідком життя Христового (Лк. 1:2), але був супутником і соратником Павла (Фил. 23). Слово «улюблений» у Кол. 4:14 має на увазі, що він був приємною людиною.
Важливим фактом є те, що Лука був лікарем (Кол. 4:14). Враховуючи фізичну неміч Павла (2Кор. 12:7-10) і наругу, яку зазнало його тіло (2Кор. 11:23-27), ми можемо зрозуміти, наскільки цінним було для Павла мати свого власного особистого лікаря як супутника!
Лука був не лише лікарем. Він був мужньою людиною, яка зазнала багато з тих страждань, які припали на долю Павла. Він був улаштовувачем церкви і, видно, залишився у Филипах, коли інша частина команди Павла вирушила далі. Крім того, він був вірним другом Павла. Він був разом з Павлом навіть тоді, коли інші залишили його (Фил. 24; 2Тим. 4:11).
Але найзначнішим фактом є те, що Лука був натхненний згори. У міру читання Євангелія від Луки і Діянь стає ясно, що «улюблений лікар» був вченим чоловіком, який мав аналітичний розум. Не варто, проте, думати, що ці дві книги, написані їм, є виключно плодом його інтелекту. Лука був «рухомий Духом Святим» так само незаперечно, як і люди, про яких говориться в 2Пет. 1:21. Натхнення Луки було, ймовірно, результатом покладання на нього рук Павлом. Зазвичай Павло покладав руки на християн, щоб дати їм дивовижні здібності (пор. Діян. 19:6). Павло поклав руки ще на одного зі своїх супутників (2Тим. 1:6), і немислимо, щоб він не поклав рук на Луку. Одним з дивовижних дарів було «пророцтво», тобто натхненне учительство (пор. 1Кор. 12:10). Цей дар, без сумніву, отримав і Лука.
Покровитель
Як у Євангелії від Луки, так і в Діяннях, ми зустрічаємося із зверненням до Феофіла[6]. Феофіл – це складне грецьке слово, що складається із слів феос (Бог) і або філос (іменник від слів «дружня любов»), або філіа (дієслівна форма від слів «дружня любов»). Ім’я може означати і «той, хто любить Бога», і «той, кого любить Бог»[7]. Оскільки в обох перекладах міститься ідея взаємності, то неважливо, яка сама малася на увазі.
Багато хто гадає відносно особи Феофіла. Одні вважають, що насправді такої людини не існувало, що це просто збиральне ім’я усіх тих, хто любить Бога і кого любить Бог. Другі вважають, що Феофіл – псевдонім римлянина, відомого при дворі римського кесаря, або ж захисника Павла перед Нероном. Одне з найбільш фантастичних припущень – що Феофіл був хазяїном Луки. (За таким сценарієм Лука народився рабом. Але коли Лука зцілив свого хазяїна від смертельно небезпечної хвороби, Феофіл відпустив його на свободу. І Лука, нібито, присвятив свої книги йому з вдячності.)
Найпростішим (і, мабуть, найбільш правдоподібним) поясненням цього імені буде наступне: Лука писав реальній людині на ім’я Феофіл, який був римським чиновником. У той час ім’я Феофіл було досить поширеним. Слово «високоповажний», можливо, було використане просто на знак шанобливості, але звичайно це був титул, який давався римській офіційній особі (23:26; 24:3; 26:25). У Лк. 1:1-4 вказується, що Феофіл був християнином (ймовірно, відносно нещодавно хрещеним), і що Лука намірився ґрунтовно описати Христове життя і перші дні існування церкви, щоб Феофіл «пізнав тверду основу того вчення, в якому був наставлений».
Але це все ж не відповідає на питання, чому Лука таким чином адресував свої книги[8]. Ми можемо запропонувати декілька глибокодумних припущень. Можливо, Феофіл поставив йому якісь питання, що вимагають ґрунтовної відповіді, і Лука скористався ними, щоб дати деякі настанови, що він і без того мав намір зробити. Можливо, Феофіл був покровителем або спонсором Луки, тобто тим, хто оплачував підготовку, розмноження і поширення цих томів. (Оскільки книги треба було переписувати від руки, це був тривалий і вартісний процес.) Не виключено, що Лука хотів спростувати наклеп на християн, що існував у римському суспільстві. Можливо, Лука сподівався допомогти Феофілу і, через нього, особливому класу людей у Римській імперії. А можливо, Лука адресував свої книги таким чином з ряду причин – як перелічених, так і тих, яких ми не знаємо.
Наприкінці треба підкреслити, що згадка імені Феофіла не означає, що книга призначалася лише йому одному. Деякі Послання були адресовані конкретним особам, але збереглися, бо в них містяться настанови для усіх нас. Якщо ви любите Бога і Бог любить вас, то Діяння призначені передусім вам!
[1] Іоанн згадується як попутник Петра, а про Якова говориться у зв’язку з його смертю.
[2] Наприклад, у Діян. 1:19 пояснюється, що Акелдама «їхньою мовою» (тобто арамейською) означає «земля крові»
[3] Прикладами можуть служити уривки з Лк. 4:35; 9:39; 18:25. (Те, що це медичні терміни, добре видно в грецькому оригіналі, але втрачається в перекладі.)
[4] У Діяннях арамейська мова іменується «їхньою мовою» (в. 19); у Кол. 4:10, 11 і 14 Лука згадується окремо від «обрізаних» соратників (тобто юдеїв). Крім того, Лука – грецьке ім’я.
[5] Ця інформація йде з «Прологу», написаного проти Маркіона, і «західного тексту» Діян. 11:28. Деякі учені, проте, батьківщину Луки відносять в Трою, Филипи та ін. Також, згідно з «Прологом», він був неодружений, бездітний і помер у віці 84 років.
[6] У Лк. 1:3 Феофіл названий «високодостойний», тоді як у Діян. 1:1 це слово відсутнє. Можливо, це неважливо. В інших двотомних творах, написаних у той же час, використовується аналогічна модель побудови.
[7] Інші варіанти включають «Божий друг» або «дорогий для Бога».
[8] Жоден з інших авторів Нового Завіту не адресував свої писання в точності таким чином.
