«Людям визначено один раз умерти, а потім суд» (Євр. 9:27), – запевняє нас Біблія. Втім, про факт власної смерті знають, але часом забувають, всі нині живі люди. Про майбутній суд знає значно менше людей, і пояснюється цей факт передусім їх власним небажанням про цей посмертний суд щось знати. Але найцікавіше те, що в посмертному бутті будь-кого, без жодного виключення, матимуть значення лише справи, які за земного життя були зроблені з любові. На що цілком ясно вказує апостол Павло: «Якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3). Усе інше, зроблене не з любові, виявиться нікому не потрібним сміттям, ба більше, тягарем, який може запроторити певну людину до геєни вогненної…
Але сфокусуємо свою увагу на справах любові, адже який сенс звертати увагу на речі, які не матимуть жодної цінності в Царстві Божому? І допоможе нам у цьому історія, про яку ми дізнаємося з перших розділів Книги діянь святих Апостолів. От які відомості вона повідомляє нам: «Усі ж віруючі були разом і мали все спільне. І продавали майно і всяку власність, і ділили між усіма, зважаючи на потребу кожного. І щодня однодушно перебували у храмі і, переломлюючи по домах хліб, приймали їжу в радості та простоті серця, хвалячи Бога і перебуваючи в любові у всього народу. Господь же щодня залучав до Церкви тих, хто спасався» (2:44-47). Ці вірші часто полюбляють наводити люди, які тужать за ідеалом Христової церкви, тим самим недвозначно натякаючи: от бачите, були ж часи, були ж люди! Не те, що зараз!
Але ці люди, які так прагнуть до церковного ідеалу, не часто задумуються над тим, що спонукувало тоді людей ділитися всім своїм майном. Саме всім, а не якоюсь його частиною. А причина такого дійсно феномену криється в тому, що всі вірні очікували скорого пришестя Господа Ісуса Христа, подібне очікування, між іншим, простежується в деяких посланнях апостола Павла (зокрема в обох посланнях до солунян), через це, напередодні такої дійсно визначної в усіх аспектах події, багато щиро вірних позбавлялися свого земного майна задля здобуття скарбу небесного. А численні чуда, які відбувалися, як би сьогодні сказали, у режимі реального часу, тільки в цьому очікуванні їх укріплювали. Хоча і в такій ідилічній картині Церкви проглядається два виключення, про які власне ділиться євангеліст Лука:
Випадок перший: «Іосія, прозваний апостолами Варнавою, що значить “син утіхи”, левит, родом кіпрянин, у якого була своя земля, приніс гроші й поклав до ніг апостолів» (Діян. 4:36,37), – як на нашу думку, вчинок Іосії не вписується в загальну канву розповіді. Такі люди, як Іосія, не так часто, але зустрічаються фактично в кожній церковній общині – це люди служіння, які віддають буквально все заради свого служіння Богові і Церкві. Певно, Іосія, як і решта людей, чекав скорого повернення Ісуса Христа, проте він не сидів склавши руки і невдовзі вирушив разом із Савлом-Павлом з місіонерською місією до Кіпру.
Другий випадок стосується спроби втаїти частину грошової пожертви подружжям Ананії і Сапфири. Тут, загалом, немає що додавати, бо подібна ситуація з фінансовою нечистотою в Церкві ну-у дуже поширене явище: люди хотіли вдати із себе кращих, ніж вони були насправді, але були викриті і негайно покарані Господом за скоєний обман. Між іншим, до слова, самовіддані служителі, на кшталт Іосії, мало переймаються про те, що скажуть про них оточуючі люди, принаймні їх левова частка. Для цих людей куди важливіше, що скаже про них Господь.
Який же підсумок можна підвести в цій історії? Що Іосія діяв щиро з любові до свого Творця, і його пожертва і подальше служіння були відзначені Богом. Висловлюючись фінансовою мовою, це була дуже вдала інвестиція, чого ніяк не скажеш про фінансову аферу Ананії та Сапфири. Як мовиться, робіть належні висновки і бережіть себе від зла та лихих людей.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Вдала інвестиція
