Щоб нам не спокусити їх

Ісус кривдив деяких людей тим, що був слухняний Своєму Отцю, але Він ніколи не ставав спокусою заради того, щоб відстоювати Свої права.

«Не будемо ж більш судити один одного, а краще думайте про те, щоб не давати братові приводу до спотикання або спокуси» – (Рим. 14:13).

Ми щойно обговорили те, що на Ісуса, коли Він ходив по землі і служив, образилося багато людей. Створюється враження, що майже скрізь люди спокушалися і ображалися на Нього. У цьому розділі я хочу розглянути другий бік цього питання.

Ісус і Його учні щойно повернулися в Капернаум. Вони завершили цикл служіння, і прийшли на короткий, але необхідний відпочинок. Якщо якесь місце і можна вважати базою Його служіння, так це Капернаум.

До Симона-Петра підійшов один офіційний чиновник цього міста, що відповідав за збір храмових податків. «Чи не дасть Учитель ваш дидрахми?» (Мф. 17:24). Петро відповів: «Так», і пішов з цим питанням до Ісуса.

Ісус чекав почути прохання збирача податків, бо Він запитав Симона-Петра: «Як тобі здається, Симоне, царі землі з кого беруть мито або податки: зі своїх синів чи з чужих? Петро говорить Йому: з чужих. Ісус сказав йому: отже, сини вільні» – (Мф. 17:25-26).

Ісус приводить Петра до думки, що сини вільні від податків. Не з них беруть податки. Навпаки, вони користуються цими податками. Вони живуть у палаці, який утримується завдяки податкам. Сини живляться за царським столом і носять царський одяг, і усе це забезпечується за кошт податків. Вони вільні і їх безкоштовно забезпечують.

Цей збирач податків отримав податок на храм. Але хто був царем або власником храму? Для кого він був побудований? Відповідь: для Бога Отця. Петро щойно отримав одкровення від Бога, що Ісус є «Христос, Син Бога Живого».

На підставі цього Ісус запитував Петра: «Якщо Я Син Того, Кому належить цей храм, то хіба Я не вільний від сплати податків на храм?» Звичайно ж, Він був вільний і мав повне право не платити податки. Проте, дивіться, що Він каже Петру: «Але, щоб нам не спокусити їх, піди до моря, закинь вудку, і першу спійману рибу візьми, відкрий їй рот і знайдеш статир, візьми його і віддай їм за Мене і за себе» – (Мф. 17:27).

Він щойно довів, що має свободу. Але щоб не (образити) спокусити тих людей, Він сказав Петру; «Давай заплатимо!» Це було ще одним доказом Його свободи, коли Він сказав Петру піти і закинути вудку, і знайти гроші в роті першої риби, яку він упіймає. Бог Отець забезпечував їх грошима навіть для сплати податку.

Ісус – Господь усієї землі. Він – Син Божий. Земля і усе, що на ній, створені Ним і підвладні Йому. Отже, Він знав, що гроші будуть у роті в цієї риби. Йому не треба було працювати, щоб отримати ці гроші, бо Він був Сином Божим. Проте Він все одно вирішив заплатити податки і не кривдити людей.

Чи той це Ісус, Якого ми бачили в попередньому розділі і Який спокушав людей, не приносячи за це жодних вибачень? Він довів, що вільний від сплати податків, але сказав: «Але, щоб нам не спокусити їх, піди і сплати!» Здається, що тут є якась непослідовність, чи не так? Відповідь ми знаходимо в наступному вірші.

«У той час ученики приступили до Ісуса і кажуть: хто більший у Царстві Небесному? Ісус, покликавши дитя, поставив його посеред них і сказав: істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне. Отже, хто упокориться, як дитя це, той і більший у Царстві Небесному» – (Мф. 18:1-4).

Ключовою фразою тут є «хто упокориться» (в англійському тексті: «всякий, хто гамуватиме себе»). Дещо пізніше, Ісус дає цьому повніше пояснення, кажучи: «Але хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугоюТак само Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» – (Мф. 20:26-28).

О це так! Яке твердження! Він прийшов не для того, щоб Йому служили, але щоб Самому послужити. Він був Сином. Він був вільним. Він нічого нікому не був винен. Він ні в кого з людей не перебував під владою. Проте вирішив використовувати Свою свободу, щоб служити.

Вільні для служіння

У Новому Завіті нас, синів Божих, перестерігають наслідувати Ісуса і мати таке ж серце, як у Нього.

«До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному» (Гал. 5:13).

Є інше слово, що означає свобода – це слово привілей. Ми, як діти Живого Бога, не повинні використовувати нашу свободу або привілеї для того, щоб служити самим собі. Свобода має використовуватися для служіння іншим. Служіння – це вільна праця. Праця в скутості і несвободі – це рабство. Раб – це той, хто вимушений служити, тоді як слуга – це той, хто бажає служити. Давайте подивимося на деякі відмінності між ставленням до роботи раба і слуги:

  • Раб вимушений служити – слуга сам береться за справу.
  • Раб робить мінімальне з того, що вимагається – слуга використовує максимум свого потенціалу.
  • Раб йде одне поприще (чи милю) – слуга йде ще додаткове поприще.
  • Раб почуває себе пограбованим – слуга сам дає.
  • Раб зв’язаний – слуга вільний.
  • Раб бореться за свої права – слуга відмовляється від своїх прав.

Я бачив багатьох християн, які служать з образою у своєму серці. Вони дають з невдоволенням і ремствують, коли платять свої податки. Вони як і раніше живуть як раби закону, хоча від нього звільнені. Вони залишаються рабами у своїх серцях.

Найсумніше те, що цей закон був створений ними на підставі Нового Завіту. У них немає того ставлення, з яким служив Ісус. Вони не усвідомлюють, що звільнені для служіння. Тому вони продовжують боротися за свої власні інтереси, а не за інтереси інших.

Павло викриває таке ставлення у своїх листах до римлян і коринф’ян. Свободі цих вірних був кинутий виклик через питання про їжу. Павло починає з того, що перестерігає їх такими словами: «Немічного у вірі приймайте без суперечок про погляди. Бо один вірить, що можна їсти все, а немічний їсть овочі» (Рим. 14:1-2).

Ісус ясно сказав, що людину оскверняє не те, що входить у вуста, але те, що виходить з вуст. Цим Він пояснив, що для вірного всяка їжа є чистою (Мк. 7:18-19, див. англ. текст).

Павло сказав, що є деякі вірні, слабкі у своїй вірі, які як і раніше не можуть їсти м’ясо через страх оскверниться ідоложертвенною їжею. Хоча Ісус чітко пояснив, як чинити в цьому питанні, такі люди все одно не могли спокійно їсти м’ясо.

«Отже, про вживання в їжу ідоложертовного ми знаємо, що ідол у світі ніщо і що немає іншого Бога, крім ЄдиногоАле в нас один Бог Отець, від Якого все, і ми для Hього, і один Господь Ісус Христос, через Якого все, і ми через Hього. Та не в усіх таке знання: деякі й донині з совістю, що визнає ідолів, їдять ідоложертовне, як жертви ідольські, і совість їхня, будучи немічною, оскверняється» – (1Кор. 8:4,6-7).

У римській і коринфській церквах сильніші у вірі християни їли їжу поряд із слабкішими, які спокушалися. Слабкі вірні не могли позбутися образу м’яса на вівтарі для ідола. Сильніші вірні знали, що ідол ніщо, і не відчували жодних докорів сумління, коли їли це м’ясо.

Але, здавалося, що вони більше піклувалися про свою свободу, яку вони мали, як вірні Нового Завіту, ніж про те, що могли подати своїм братам привід для спокуси. Не усвідомлюючи цього, вони ставили камінь спотикання на шляху своїх слабкіших братів. У серці слуги не має бути такого ставлення. Подивіться, як Павло звертається до них: «Не будемо ж більш судити один одного, а краще думайте про те, щоб не давати братові приводу до спотикання або спокуси. Бо Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» – (Рим. 14:13,17).

Він каже: «Давайте пам’ятати, що таке насправді Царство Боже – це праведність, мир і радість у Святому Духові». Усі ці благословення були відсутні у нових вірних. Сильніші вірні використовували свою свободу не для служіння, а для відстоювання своїх «прав». Вони знали, що, згідно з Новим Завітом, вони мають свободу. Але знання без любові руйнує.

Це не було Ісусове серце! Ісус, пояснивши Петру та іншим учням Свої права відносно сплати податків на храм, на особистому прикладі показав, як важливо гамувати свої інтереси для служіння іншим. Ісус не хотів, щоб свобода стала приводом для відстоювання своїх прав, причиною спокуси і спотикання для інших людей.

Павло дав таке попередження тим, хто знав свої права в Христі, але не мав Його серця для служіння: «І від твого знання загине немічний брат, за якого помер Христос. А грішачи таким чином проти братів і вражаючи немічну совість їхню, ви грішите проти Христа» – (1Кор. 8:11-12).

Уражаючи слабкіших вірних, подаючи цим «одному з малих дітей Господніх» привід для спокуси і спотикання, ми тим самим використовуємо нашу свободу для гріха.

Попередній запис

Ісус був спокусою для Іоанна Хрестителя

Іоан Хреститель у темниці, Хуан Фернандес де Наварете Навіть Іоанну Хрестителю довелося боротися із спокусою спокуситися ... Читати далі

Наступний запис

Відмова від своїх прав

Довівши, що має свободу відносно храмових податків, Ісус після цього показав Своїм учням важливість упокорювання: «А хто спокусить одного з ... Читати далі