Одна справа пережити неприйняття і злість від брата або сестри, але зовсім інша справа пережити відкидання з боку батька.
«Батьку мій! …Довідайся і переконайся, що немає в руці моїй зла, ні підступництва, і я не згрішив проти тебе; а ти шукаєш душі моєї, щоб погубити її» – 1Царств 24:11.
У попередньому розділі ми розглянули як брати Йосифа намагалися вбити його. Ми побачили, який біль він переніс через їх зраду. Можливо, ви перебуваєте в подібній ситуації. Ви були зраджені тими, хто найбільш близький вам. Людьми, від яких ви чекали любові і підбадьорення.
У цьому розділі я хочу розглянути ситуацію, що ще більше ранить, ніж зрада брата. Одна справа пережити відкидання і злість брата, але зовсім інша – пережити відкидання і злість батька. Коли я говорю про батьків, я не маю на увазі тільки біологічних батьків, але будь-яких лідерів, яких Бог ставить над нами. Це ті люди, які повинні любити нас, напучувати, живити і піклуватися про нас.
Взаємини любові і ненависті
Для того, щоб досліджувати приклад, в якому батько став зрадником, подивимося на взаємини між царем Саулом і Давидом (1Царств 16-31). Їх життя переплелися ще до їх зустрічі, коли Самуїл, пророк Божий, помазав Давида на царство над Ізраїлем. Давид був приголомшений, захоплено думаючи: «Це та людина, яка помазала Саула. Значить я дійсно стану царем!» Саула мучив злий дух через те, що не послухався Бога. Полегшення наставало лише тоді, коли хтось грав на гуслах. Саулові слуги стали шукати молоду людину, яка могла грати для нього і служити йому. Один з царських слуг порекомендував цареві Давида, сина Ієссеєва. Цар Саул послав за Давидом і попросив його прийти в палац для служіння йому. Давид певно, подумав: «Бог починає виконувати Свою обіцянку, дану через пророка Самуїла. Немає сумнівів, мені вдасться досягнути розташування царя. Це стане моєю першою сходинкою на шляху до царства».
Одного разу батько попросив Давида відвезти харчі старшим братам, що знаходилися на полі битви з филистимлянами. Прибувши на місце, Давид побачив Голіафа, филистимлянського військовика, що ганьбив Боже воїнство впродовж сорока днів. Давид дізнався, що цар обіцяє руку своєї дочки тому, хто переможе цього велетня.
Давид прийшов до царя і попросив у нього дозволу вийти на бій з Голіафом. Він убив Голіафа і отримав дочку Саула. На той час він вже набув Саулового благовоління і був запрошений у палац, щоб жити поряд з царем. Іонафан, старший син Саула, уклав з Давидом заповіт вічної дружби. В усьому, що Саул доручав Давиду, він мав успіх, бо рука Божа була на ньому. Цар наказав, щоб він їв за одним столом разом з його власними синами.
Давид був у захваті. Він жив у палаці, їв за царським столом, одружився на царевій дочці, дружив з Іонафаном і мав успіх в усіх своїх військових кампаніях. Він здобув благовоління і любов ізраїльського народу. Він міг бачити, як виконується Самуїлове пророцтво.
Саул віддавав перевагу Давиду над усіма своїми іншими слугами. Він став як би батьком для нього. Давид був упевнений, що Саул виховуватиме і навчатиме його, і одного разу з великими почестями посадить його на престол. Давид радів Божій вірності і добрості. Але раптом усе змінилося.
Коли Саул і Давид разом поверталися з битви, жінки з усіх міст Ізраїлю вийшли перед ними і стали танцювати і співати: «Саул переміг тисячі, а Давид – десятки тисяч!». Це розлютило Саула і з цього дня він почав ненавидіти Давида. Двічі, коли Давид грав для нього на гуслах, Саул намагався убити його.
Біблія каже, що Саул ненавидів Давида, бо знав, що Бог був з Давидом, а не з ним. Давид був вимушений рятуватися втечею і втік у пустелю.
«Що відбувається?» – думав Давид. Чоловік, що був моїм вихователем, намагається убити мене. Що мені робити? Саул – служитель помазаний Богом. Якщо він проти мене, які ж у мене шанси на успіх? Він цар, Божа людина, що править Божим народом. Чому Бог допустив усе це?»
Саул переслідував Давида від однієї пустелі до іншої, гнав його з однієї печери в іншу, очолюючи три тисячі відбірних ізраїльських воїнів. У них була лише одна мета: вбити Давида.
У цей момент від обіцянки залишилася лише тінь. Давид більше не жив у палаці і не їв з царського столу. Він мешкав у сирих печерах і живився залишками того, що не доїли хижі звірі. Він більше не сидів поряд з царем, але був переслідуваний людьми, що колись воювали з ним пліч-о-пліч. У нього не було теплого ліжка і слуг, він не чув більше компліментів від царедворців. Його дружину віддали іншому чоловіку. Він пізнав, що означає бути самотнім блукачем, який не має вітчизни.
Зверніть увагу, що Бог, а не диявол, помістив Давида під Саулову опіку. Чому Бог не просто допустив, але запланував усе це? Чому Давида поманили благоволінням тільки для того, щоб потім несподівано його забрати? Для Давида почався період спокус, він міг почати ремствувати і образитися не лише на Саула, але і на Бога. Тяжкі питання посилювали спокусу поставити під сумнів Божу мудрість і Божий план. Саул за всяку ціну бажав убити цього юнака, і його безумство зростало. Давид зневірився.
Священики з міста Нод, гадаючи, що він царський слуга, забезпечили Давида житлом і їжею, а також дали йому меч Голіафа. Вони не знали, що Давид тікає від Саула. Коли ж запитали Господа про Давида, то відіслали його, щоб не накликати царський гнів.
Дізнавшись про це, Саул розлютився. Він убив вісімдесят п’ять безневинних священиків Господніх і знищив усе місто Нод – чоловіків, жінок, дітей, немовлят, корів, ослів і овець. Він зробив з безневинними людьми і тваринами те, що мав був зробити з амаликитянами. Він став вбивцею. Як міг Бог колись помазати Своїм Духом таку людину?
Одного разу Саул дізнався, що Давид знаходиться в пустелі Ен-Гадди, і вирушив за ним, узявши із собою три тисячі воїнів. Під час своєї гонитви він зупинився для відпочинку біля входу в одну печеру, не знаючи, що Давид ховається прямо в нього за спиною. Саул поклав поряд із собою свій царський плащ. Давид непомітно виліз зі свого укриття, відрізав край від плаща і непомітно сховався. Після того, як Саул вийшов з печери, Давид вклонився до землі і сказав йому: «Батьку мій! подивися на край одягу твого в руці моїй… Довідайся і переконайся, що немає в руці моїй зла, ні підступництва, і я не згрішив проти тебе; а ти шукаєш душі моєї, щоб погубити її» (1Царств 24:12). Давид закричав до Саула: «Батьку мій! Батьку мій!» Щоб вам було ясніше: він вигукував: «Дивися, яке в мене серце! Будь батьком мені. Я потребую керівника!» – Давидове серце жило надією.
