У попередньому уривку Писання з Послання до Тита (3:8) нам заповідано постійно підтверджувати або учити про це. Ви чули? Я знаходжу, що це досить рідко звучить сьогодні з кафедри або в спілкуванні вірних, не то щоб постійно. З цієї причини ми відхилилися від того, щоб розуміти, наскільки важливі добрі справи, здійснені благодаттю Божою. Насправді ми дозволили силі, яка в нас, залишатися пасивною через нестачу віри і знання. Віра, що дає доступ до благодаті, має залишатися активною через сповідання того, у що ми віримо. Павло каже: «Щоб спільність віри твоєї стала діяльною у пізнанні всякого у вас добра у Христі Ісусі» (Флп. 1:6).
Якщо ми не підтверджуємо це постійно, то поступово віддаляємося від істини. Автор Послання до Євреїв досить зрозуміло написав про це: «Тому ми повинні бути особливо уважні до того, що чули, щоб не відпасти. Бо коли слово, сповіщене через ангелів, було тверде і всякий злочин і непослух одержували справедливу кару, то як ми уникнемо, не подбавши про таке спасіння?» (Євр. 2:1-3).
Підтверджуючи це і учачи про це, ми постійно бачимо перед собою важливі аспекти вічності, що утримує нас від відпадання.
Я пам’ятаю, як будучи хлопчиком, любив рибалити. Зосередившись на процесі риболовлі, ми не помічали, як човен постійно відносило течією. Через сорок п’ять хвилин ми озиралися на всі боки, не дізнаючись місцевості. Це відбувалося через те, що наші думки були зайняті іншими речами, у даному випадку риболовлею.
Для декого, хто рибалив на річках, що ведуть до смертельно небезпечних водоспадів, така ситуація закінчувалася дуже сумно. Незлічена кількість людей загинула у водоспадах тільки тому, що їх човен віднесло занадто далеко від місця, де вони почали ловити рибу.
Це істинно і відносно важливих аспектів вічності. Якщо Бог каже, щоб ми постійно учили про це, значить, ми маємо бути в цьому плані дуже уважними. Чому ми не підкреслюємо силу благодаті, що дає нам можливість провадити благочестивий спосіб життя послуху?
Я бачу, що перша Церква робила це. Вивчивши декілька трудів святих ранньої Церкви, я виявив, що вони учили тому, що здається абсолютно чужим нашому сьогоднішньому вченню, але не суперечить Писанню. Святі перших декількох століть вірили, що справи грають найважливішу роль у доказі спасіння. Давайте розглянемо декілька прикладів.
Першим я процитую Полікарпа (69-156), єпископа церкви в Смирні і друга апостола Іоанна. У літньому віці він був заарештований і спалений на багатті. Він писав: «Багато хто бажає увійти до цієї радості (спасіння), знаючи, що ми врятовані благодаттю, а не справами». У сучасних євангельських колах ці слова були б сприйняті нормально, бо ми робимо сильний наголос на тому факті, що врятуємося не завдяки добрим справам. Ще Полікарп писав вірним: «Той, Хто воскресив Його з мертвих, воскресить і нас – якщо ми виконуємо Його волю, ходимо в Його заповідях і любимо те, що любить Він, зберігаючи себе від всякої неправедності». Сьогодні не часто почуєш з кафедри такі слова.
Зверніть увагу на слово «якщо». Нам наказано виконувати Його волю і заповіді, для того, щоб мати воскресіння. Про це ж говорив Ісус.
Наступна людина, яку я процитую, Климент Римський (30-100), співробітник апостолів Павла і Петра, що очолював церкву в Римі. Він писав: «Ми виправдані не самі собою, не власним благочестям або справами. Але вірою, через яку Всемогутній виправдовує усіх людей». Ця заява так само була б широко прийнята в колах сьогоднішнього християнства. Але ще Климент писав вірним: «Нам необхідно бути розторопними в практиці добрих справ. Він попереджає нас, що є Богом, Який віддасть кожному за справами його» (Рим. 2:6-10).
Можливо, з цієї причини, будучи у випробуваннях, Павло сказав: «Тому, царю Агриппо, я не став противитися небесному видінню, а спершу жителям Дамаска і Єрусалима, потім усій землі юдейській і язичникам проповідував, щоб вони покаялися і навернулися до Бога, чинячи діла, достойні покаяння» (Діяння 26:19,20). Раз вже Павло робив наголос на важливості справ, нас не повинні дивувати подібні слова і його співробітника Климента.
Наведу також слова людини на ім’я Климент з Александрії (150-200). Він очолював церкву в Александрії, в Єгипті, і вів школу для новонавернених. Про невіруючих він писав так: «Попри те, що вони роблять добрі справи, ці справи не принесуть жодної користі після смерті, якщо вони (невіруючі) не мали віри».
Ця заява теж була б з радістю сприйнята в євангельських колах. У попередніх розділах ми вже говорили: не важливо, скільки добрих справ зробить невіруюча людина, вони не зможуть їй забезпечити вхід у Царство Боже, ми врятовані Божою благодаттю. Проте погляньте, що Климент писав вірним:
«Всякий, хто досяг істини, робить добрі справи, отримає в нагороду вічне життя… Деякі правильно розуміють, що Бог дає силу (для спасіння), але не надають великого значення справам, що ведуть до спасіння, тому і зазнають невдачі в досягненні об’єкту своєї надії».
Дехто з вас напевно подумає: «Здається, що ці мужі зовсім не читали Новий Завіт». Читали. У своїй книзі «Доказ, що вимагає визнання» Джош Макдауел вказує, що Климент Александрійський 2400 своїх висловлювань узяв з (окрім трьох) книг Нового Завіту. Це також стосується інших авторів. Маю сказати, що багато книг, які продаються сьогодні в християнських магазинах, містять у собі дуже мало Писання. Чи могло нас віднести убік з тієї причини, що ми не учимо тому, що по-справжньому важливе?
