Чи дійсно віруючій людині потрібна така церква? Уїнстон Черчілль якось сказав, що ставиться до церкви, як контрфорсна арка: він підтримує її зовні. Після того, як я щиро увірував і присвятив себе Богові, я теж певний час намагався дотримуватися цієї стратегії. І в цьому я не самотній. Людей, що відвідують церкву по неділях, набагато менше, ніж тих, хто називає себе послідовниками Христовими. У деяких з них історії схожі на мою: вони колись обпеклися на церковному житті чи навіть були зраджені. Іншим же церква просто «нічого не дає». Одна справа – йти за Ісусом, і зовсім інша – йти за вірними щонеділі в храм. І навіщо стільки галасу? Як сказала про це поетеса Ен Секстон:
- Вони забили цвяхи в Його руки
- Після чого наділи капелюхи і пішли…
Роздумуючи про свої духовні мандри, я бачу, що від церкви мене утримували декілька бар’єрів. Першим було лицемірство. У філософа-атеїста Фрідріха Ніцше одного разу запитали, чому він так негативно налаштований проти християн. Той відповів: «Я повірив би в їх спасіння, якби вони були трохи більше схожі на спасенних».
Поранений у дитинстві абсолютистським фундаменталізмом, я ставився до церкви з побоюванням. У недільний ранок християни одягали парадні шати і посміхалися один одному, проте за особистим досвідом я знав, що за цим фасадом можуть ховатися всілякі мерзоти. Мене перекручувало від усього, що мало присмак лицемірства, поки одного разу мені не спала думка: «А як би виглядала церква, якби в ній кожен був таким самим, як я?» Після такого уроку упокорювання я почав концентрувати увагу не на чужій, а на своїй власній духовності.
Я вирішив для себе, що найкращий суддя лицемірству в церкві – це Бог, і мені слід передати цей суд до Його умілих рук. Я внутрішньо розслабився, лагіднів і почав частіше прощати інших. Врешті-решт, у кого є досконала дружина, досконалі батьки чи діти? Ми ж не відмовляємося від інституту сім’ї через його недосконалість, так чому ж ми відмовляємося від церкви?
З книги «Багато галасу через церкву»
