Віруючих люди світу цього часто звинувачують у лицемірстві стосовно їх вірі і поведінки, часто наводячи біблійні паралелі. На кшталт, наступної історії: «І ось жінка з того міста, яка була грішницею, довідавшись, що Він перебуває в домі фарисея, принесла алавастрову посудину з миром і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обмивати ноги Його слізьми і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром. Фарисей же, що запросив Його, побачивши це, сказав сам собі: якби Він був пророком, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця…» (Лк. 7:37-39). Так і відчуваються гнівні паралелі: що на таку зверхню поведінку стосовно «простих грішних» людей страждають ледь не всі віруючі…
Погодимось, подібні речі зустрічаються в церковних колах попри те, що така поведінка всіляко засуджується. От лише зверхня поведінка до оточуючих притаманна лише в Церкві? Хіба подібне зверхнє ставлення до людей, які «не такі як всі», не культивується в усьому світі? І не треба тут пригадувати толерантність, що панує сьогодні на Заході, ця толерантність закінчується рівно на тому місці, коли особисто перестаєш вписуватися своїми поглядами в рамки цієї толерантності. Спробуйте в сучасному світі, що проголошує терпимість до всіх, виголосити думку, яка не збігатиметься із суспільною думкою, і ви відчуєте на собі такий шквал критики і щирої ненависті, на тлі яких зверхнє ставлення фарисеїв до власного оточення буде здаватися дитячими пустощами.
Чи є в Церкві лицемірство? Звісно що в земній Церкві є, як і решта великих і зовсім дрібних гріхів. І Церква не приховує цього, хоча шкодує про це. Чи є лицемірство в зовнішньому світі? Та він буквально просякнутий ним, і не лише не шкодує про це, а й виправдовує його, вважаючи цілком пристойним явищем. Так би мовити, «вихованістю», «добрими манерами». І взагалі, на думку багатьох людей зовнішніх, справжні лицеміри перебувають у Церкві, які лише вдають, що кращі за інших, а насправді нічим не кращі за решту населення. І дехто з вірних з цим погоджується, тим самим погоджуючись з наклепом, який зводить на Церкву ворог роду людського… А що, хіба, це не правда? – Ні, лише напівправда, адже не треба гріхи окремих вірних ототожнювати з усією Церквою. Адже, якщо Іуда Іскаріотський зрадив Спасителя, це ж не означає, що решта учнів теж змовилися з юдейським духовенством? Ясна річ, що ні. Тоді чому треба погоджуватися з думкою світу, що в Церкві перебувають суцільні лицеміри? Немає жодних підстав для таких думок.
Але чому ж люди зовнішні так ненавидять Церкву? Чому звинувачують її в усьому, що тільки можна? Відповідь на це питання можна знайти, наприклад, у продовженні біблійного уривку наведеного на початку допису: «Через те кажу тобі: прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить» (Лк. 7:47). Отже, уся справа в любові до Бога: жінка, попри всі свої падіння та незавидне становище, зберегла її до Бога, і таким зрозумілим лише для неї і для Бога екстравагантним чином висловила свою любов до Нього. А що світ? А на це питання відповідь дає Спаситель у Своїй розмові з Никодимом: «Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі» (Ін. 3:19,20).
Світ не любить ні Бога, ні Церкву, ні вірних, ні власне себе. І замість того, щоб каятися у своїх гріхах, а не вишукувати явних чи вигаданих чужих, він починає звинувачувати в усьому і Бога, і Церкву, і вірних, ясна річ, окрім себе, тим самим множачи свої гріхи і назбируючи на свою голову гнів Господній. Світ здогадується про це і тому ненавидить ще дужче.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Гріхи світу
Ваш коментар: