Напруженість у стосунках церкви і держави нерідко переростає у відкритий конфлікт – особливо коли тоталітарний режим оголошує «Господом» себе. Нацистська Німеччина стала найсуворішою перевіркою для доктрини Лютера про два царства, і церква у своїй більшості цей іспит провалила. Мартін Німеллер, один з лідерів, що виступили проти Гітлера, зізнався, що церкви в цілому просто не вистачило мужності чинити опір. Практикуючи індивідуалістичну віру, звиклу підкорятися державі, вони занадто зволікали з протестом. Насправді, багато християнських лідерів, включаючи і самого Німеллера, спочатку дякували Богові за підйом нацизму, який здавався єдиною альтернативою комунізму.
Як це не прикро, євангельські християни повірили обіцянкам Гітлера відновити моральність в уряді і в суспільстві. Як відмічає Карл Барт, церква «прийняла гітлерівський режим майже одностайно, з твердою упевненістю і навіть – найвищими надіями». У протестантів Німеччини не була розвинена традиція спротиву державі, і християни перейняли девіз: «Зі свастикою на грудях, з хрестом у серці». Їх пастори носили нацистську уніформу і співали нацистські гімни. Коли ж вони зрозуміли, що церква в черговий раз спокусилася владою держави, було вже надто пізно.
Втім, зростаюча загроза нацизму пробудила невелике число пасторів. Німеллер видав збірку своїх проповідей із зухвалою назвою «Christus ist mein Fuhrer» («Христос [а не Гітлер] – мій Фюрер»). Він провів сім років у концтаборі. В іншому таборі був страчений Дитріх Бонхеффер. У результаті, єдиною значною групою, що опиралася Гітлеру всередині Німеччини, залишилися вірні Богові християни. Профспілки, парламент, політики, лікарі, учені, професори університетів, юристи – усі вони капітулювали. Чинили опір тільки християни, які розуміли, що мають бути вірними вищій владі.
Дяка Богові, церкві в Сполучених Штатах ніколи не доводилося стикатися з таким складним вибором відносно тиранії. Навпаки, американська демократія історично завжди вітала релігійну діяльність. Говорячи словами Роберта Белаха, «в історії США не було жодного серйозного питання, про яке публічно і привселюдно не висловлювалися б релігійні організації».
Стаття «Країна неблагодаті», у журналі «Християнство сьогодні», 3 лютого 1997 року
