(Продовження від 28 жовтня)
Після того, як батько потрапив у лікарню, я рідко його бачив, оскільки дітей у поліомієлітні палати не допускали. Крім того, я був тоді настільки маленьким, що, навіть якщо б і пустили, у мене про це все одно не збереглося б жодних спогадів.
Коли мама розповіла мені історію цієї зім’ятої фотографії, у мені піднялося незвичайне, сильне почуття. Було дивно усвідомлювати, що про мене піклувався хтось, з ким я, у певному значенні, навіть ніколи не бачився. Останні місяці життя мій батько проводив довгі години, дивлячись на ці три зображення членів його сім’ї – моєї сім’ї. У полі його зору більше нічого не було. Чим він займався цілими днями? Молився про нас? Безумовно. Любив нас? Так. Але як може паралізована людина виразити свою любов – особливо, коли до нього в палату не допускають його власних дітей?
Я часто думаю про цю зім’яту фотографію, оскільки вона – одна з небагатьох ниточок, що зв’язують мене з тим незнайомцем, який був моїм батьком, – незнайомцем, померлим куди молодшим, ніж я зараз. Цей чоловік , якого я абсолютно не пам’ятаю, і про якого в мене не залишилися жодних сенсорних вражень, безперервно думав про мене, присвячував себе мені, любив мене як тільки міг. Напевно, якимсь незбагненним чином, він робить це і зараз в іншому вимірі. Гадаю, у мене ще буде час, багато часу, щоб відновити взаємини, які так жорстоко обірвалися, ледве почавшись.
Я згадав про цю історію, бо почуття, викликані в мене зім’ятою фотографією з маминої коробки, у точності співпали з тими, які я відчував лютневим вечором у гуртожитку коледжу, коли вперше повірив у Бога, Який є любов. Я усвідомив, що є Хтось поруч, і Він спостерігає за тим, як відбувається життя на нашій планеті. Більше того, цей Хтось любить мене. Це було дивне почуття нічим не стримуваної надії – почуття, настільки нове і хвилююче, що здавалося, що воно цілком заслуговує на те, щоб заради нього ризикнути життям.
З книги «Розчарування в Богові»
