«Ти ж говори те, що згідне із здоровим вченням: щоб старі чоловіки були пильні, поважні, доброчесні, здорові у вірі, в любові, в терпінні» (Тит. 2:1-3).
У запраному тільнику, скошланий і неголений, у туфлях босоніж, Толік голосно і задиристо пристає до перехожих. З кривою усмішкою на губах, тримаючи в руках пляшку пива, він, пересипаючи кожне словарне слово порцією лайки, героїчно випнувши груди, розповідає про свої «подвиги» в оточенні друзів. Подвиги не випадково узяті в лапки. Це історії про те, як він розіграв бабусь, що сидять на лавочці, вкрав у дружини гроші, посварився з сусідом, нагрубіянив посильному.
Мені цікаво, що бачите ви, читаючи ці рядки. Хотів би я побачити портрет цієї людини очима вашої уяви. Вам здається, що він схожий на підлітка, що відбився від рук, або молодого чоловіка-гуляку. Якщо так, маю вас розчарувати, ви не вгадали. Толіку вже давно за шістдесят. І нікого не дивує той факт, що ніхто не знає навіть його по батькові. Він – Толік, а його прізвисько мені не хотілося б згадувати в цій книзі. Чому я розповідаю про нього? Бо він яскравий приклад того, ким не має бути старець-християнин.
Поважність – атрибут християнської старості. Поважний означає – шанований, гідний поваги, серйозний. У грецького слова семнон (що означає поважний), є свої синоніми: косміон, що в перекладі означає – скромний, помірний, пристойний, благочинний, порядний, а також ієропрепон – належний святій людині, гідний священних цілей. На жаль, про Толіка так не можна сказати. Хоч йому і шістдесят, але він не серйозний і не шанований. Мало хто ставиться до нього з непідробною повагою. Назвати його скромним теж не можна, як не можна сказати, що він помірний і тримає себе в рамках пристойності. Ні, він не подібний до святої людини, і в нього немає священних цілей. Але давай подумаємо про нас з тобою.
Чи властива тобі поважність? Ти витратив роки життя, їх залишилося менше, ніж минуло. Що ти придбав? Здобув повагу або погану славу? Навчився стриманості, або з кожним роком тобі важче контролювати твої неприборкані бажання? Ти змиряєшся, щоб бути непомітним помічником або, забувши про всяку скромність, домагаєшся вдячності і поваги? Чи не втратив ти священну мету життя? Я думаю, це важливі питання. Важливі тому, що не дозволяють нам безтурботно і безглуздо скачуватися вниз. Надзвичайно важливі, адже завдяки ним нам хочеться стати серйознішими і скромнішими, доброчесним життям здобути істинну повагу. Це гідні цілі, які можуть здатися тобі недосяжними. Я так не вважаю. Я постараюся довести тобі, що ще не пізно прикрасити твою старість вінцем поважності.
Він жив поряд з кладовищем. Безлюдні пустинні місця кожен намагається оминути стороною. Майже щоночі жителі сусіднього селища чули його безумне виття, від якого перехоплювало дихання і трепетала внутрішність. Обличчя, руки, спина і груди – усе вкрито жахливими незліченними шрамами. У моменти нападів він падав на каміння. Після багатьох даремних спроб його приборкати селяни боялися зустрічі з ним. Він розривав вірьовки і ланцюги, якими зв’язували його. Безумні очі, нестямний крик, нестримна сила. Можливо, невдале порівняння, але смерть людям, які знали його, не здавалася такою страшною. Вже багато років ніхто не пам’ятає його при повному глузді. Вже багато років ніхто не бачив на ньому і клаптя одягу. Вже багато років надія на зцілення зруйнована жахливою силою, що оволоділа душею нещасної людини. І, здавалося б, немає сенсу в тому, щоб знову намагатися допомогти йому. Він жахливий, і це назавжди. Він одержимий, безумний, і таким він залишиться в пам’яті людей навіки. Вже ніхто не розмовлятиме з ним, як з рівним, ніхто не довірить йому своїх таємниць, ніхто не запросить до себе в гості, про нього ніхто нічого доброго навіть не скаже.
Один день змінив усе. Одна зустріч навіки змінила майбутнє цієї людини.
«…Побачивши ж Ісуса здаля, прибіг і поклонився Йому. І, скрикнувши гучним голосом, сказав: що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Заклинаю Тебе Богом, не муч мене! Бо Ісус сказав йому: вийди, душе нечистий, з цього чоловіка. І спитав його: як твоє ім’я? І він сказав у відповідь: легіон ім’я моє, бо багато нас. І благав Його вельми, щоб не висилав їх геть з країни тієї. Паслось же там біля гори велике стадо свиней. І благали Його всі біси, кажучи: пошли нас у свиней, щоб нам увійти в них. Ісус відразу повелів їм. І, вийшовши, духи нечисті увійшли в свиней; і кинулося стадо з кручі в море, а їх було близько двох тисяч; і потонули в морі. Пастухи ж свиней побігли і розказали у місті і в селах. І жителі вийшли подивитись, що сталося. Приходять до Ісуса і бачать, що біснуватий, в якому був легіон, сидить – і одягнений, і при здоровому розумі; і злякалися» (Мк. 5:6-15).
Людина при повному розумі, з розумним поглядом, у новому одязі лякає тих, хто раніше знав його. Чому вони так злякалися, що викликало ваш подив? «Такого просто не може бути!» – шепотіли один одному селяни. Може, без слів казав той, хто знову став людиною. Може! Подивіться на мене і увіруйте в те, що може!
Хто зробив це? Ісус. Яким чином Йому це вдалося?
Лише одна зустріч з Божим Сином на віки змінить долю одержимого. Стань ближче до Ісуса, і це змінить тебе. Божа благодать дасть тобі силу жити благочестиво. Божий Дух, просто і без докорів дасть тобі тиху і мирну мудрість, якої раніше не було. Служіння Божим цілям принесе в твоє життя відповідальність. Ти не помітив, а Він вже давно одягнув тебе в покриття, виткане з ниток поважності. Просто знай, що у своїй любові до Нього кожен буде гідний поваги.
