«Ти ж говори те, що згідне із здоровим вченням: щоб старі чоловіки були пильні, поважні, доброчесні, здорові у вірі, в любові, в терпінні» (Тит. 2:1-3).
Якщо ви живете в моєму районі і рано вранці погожого літнього дня вирішили винести сміття, ви побачите цікаву картину. У затишному куточку гаражних будівель, на уламках старих меблів, оточена купою порожніх пляшок та іншого сміття, сидить різношерста чоловіча компанія моїх сусідів. Більша частина з них вже на пенсії. Робити їм нічого. На столі пляшка домашньої горілки, у зубах сигарети. Жовті від нікотину пальці тримають засалені карти, що рябіють королями і шестірками. У погляді – безглуздя. В очах – порожнеча. Що роблять вони тут? Байдикують. Це люди, які втратили пильність.
Якось один з них, напившись взимку до безпам’ятності, заснув поряд з будинком на лавочці. Втратив пильність, обморозив руки.
Другий – знову на милицях. Учора був перебір. За останні декілька років історія повторюється вже раз п’ять.
А в третього – величезний синяк під оком. Погані справи в усіх тих, хто втратив пильність. Хочеш, щоб твої справи йшли в гору, не втрачай пильності, бо за втрату її завжди доводиться платити. Старість – не час розслаблятися. Не час спати на ходу. Не час бути байдужим і бездушним. Будь пильний; втративши пильність, ризикуєш втратити усе.
«Пильнуйте себе, щоб нам не загубити того, над чим ми трудились, але щоб одержати повну нагороду» (2Ін. 1:8).
Наказ пильнувати багаторазово звучить на сторінках слова Божого. Адже буде дуже шкода, якщо унаслідок втрати пильності ти втратиш те, над чим працював багато років. Не скасовуй свою працю, не лишай себе нагороди. Залишилося зовсім небагато, і ти отримаєш повну нагороду. Помилуйся нею очима віри. І нехай лінь і неробство не віднімуть у тебе твій скарб. Чекай подяку, як чекав Симеон Христа Месію. Не давай собі спокою до тих пір, поки не з’явишся перед обличчям Того, Кому служив.
Якось, сидячи в ресторані «Їжа моря», я, пастор з України, мій друг Ден, п’ятдесятирічний американський пастор, і його зять, поліцейський Джон, насолоджувалися солодким і ніжним м’ясом лобстерів. Я і Джон, наївшись досхочу, вже хвилин десять спостерігали, як наш старший друг Ден, у нападі гурманії (пробачте за нове слово, я сам його щойно придумав), терпляче очищав жорсткі панцирі і неспішно, з особливим задоволенням, розкладав на своїй тарілці соковите м’ясо. Ось дочистить і тоді буде їсти. У цей час Джон, по-синовому, вже кілька разів намагався наколоти вилкою ласий шматочок у його тарілці. Та ба. Ден був на варті, немов сторожовий пес, якого не обманеш. Розмахуючи своєю вилкою, немов мечем, він легко давав відсіч ледачому зятеві, при цьому самовдоволено посміхаючись. Я спостерігав за забавною картиною і під час спостереження в мене в голові народився чудовий план. Я зробив серйозне обличчя і, зосереджено подивившись у величезне вікно ресторану, здивовано підняв брови і запитав: «А що це тут роблять наші дружини?» Мить – і усі здивовано втупилися у вікно, а Ден, цей майстерний захисник лобстерів, дивлячись у вікно, шукає неспокійним поглядом тих, кого нібито бачив я. Напевно, він задається питанням: «Ну де ж вони?» А я в цей час спокійно-спокійнісінько, неспішно нікуди, простягаю руку і беру шматочок очищеного пружного м’яса. І так само спокійно починаю їсти. Ден обертається до мене, питальним поглядом дивиться на мене, і ось нарешті до нього доходить, що його розіграли. І не просто розіграли, його ще позбавили декількох шматочків м’яса, а він так старався, чистив їх. Я бачу в його очах нотку жалю, але акорди сміху і радості звучать голосніше. Що поробиш, буває і гірше. Упевнений, ви знаєте цей трюк, і неодноразово ним користувалися. У смішній історії зовсім несмішний урок.
Ти багато працював. Ти знав про майбутнє, в якому твоя відплата. Але хтось сказав: розслабся, подивися навколо, ти вже старий, а у світі ще стільки цікавого. Смачне вино, телеканали для дорослих, що світяться, немов гірлянди, ігрові автомати, захоплюючі серіали і ток-шоу. Запам’ятай одне. Варто тобі лише втратити пильність і подивитися в інший бік, як хтось протягне руку за твоєю нагородою. Але ж це твоя нагорода. Так не віддавай же її нікому. Будь пильним. Таким, як людина, про яку я маю тобі розповісти.
Йому скоро шістдесят, більше тридцяти років він провів у в’язниці, але не цим він примітний. Він пережив інсульт, і тепер швидкість його кроків лише трохи швидша за черепашачий хід. Але і це не головне. Головне те, що у вирі свого божевільного життя він зустрівся з Христом. Він увірував, і це головне. А ще головне те, що я не знаю жодних церковних служінь, які б він пропустив. Ось це пильність. Так, ця людина могла б сидіти удома, лежати на дивані, пити гарячий чай з варенням; пояснень не потрібно – роки, та і здоров’я якнайгірше.
Але в холоднечу і спеку, під пекучим сонцем і проливним дощем, в охайному костюмі, він незмінно крокує в правильному напрямі. І коли я бачу, як він, ховаючись від пронизливого вітру, у довгому плащі, невмілою ходою, тримаючи попереду наполовину паралізовану скорчену руку, повільно, але рішуче крокує до місця, де зустрівся з Богом, я розумію, – і ти, гадаю, зрозумів, – що таке пильність.
