Письменник Мілан Кундера, чех за походженням, одного разу зауважив, що завжди був супротивником ідеї Гете про те, що «життя має нагадувати витвір мистецтва». Замість цього він висловив думку, що мистецтво і виникло тому, що життя дуже безладне і непередбачуване, а мистецтво надає структуру і визначеність, яких бракує життю. Втім, Кундера визнав, що бачить одне виключення з цього правила в особі його друга Вацлава Гавела, який також спочатку був письменником, а врешті-решт став Президентом Чеської Республіки і одним з найбільш значущих моральних голосів нашого часу. Для Кундери, життя Гавела демонструвало тематичну єдність – поступове, безперервне просування до мети.
Почитавши обох цих авторів, я дійшов висновку, що відмінність між ними полягає в основі їх світогляду. Для Кундери, як і для більшості постмодерністських мислителів, життя не містить жодної «метарозповіді», жодної смислової структури, що пояснює, звідки воно з’являється і куди рухається. Для Гавела усе відбувається зовсім інакше. Він засмучується: «Я все більше переконуюся в тому, що криза такої необхідної глобальної відповідальності, загалом, виникла через втрачену нами упевненість у тому, що всесвіт, природа, буття і наше життя – це плід творіння, обумовленого певним задумом, а значить у них є певний сенс і вони переслідують певну мету».
Християни (а Гавел ніколи однозначно себе таким не вважав) розглядають, як потенційний витвір мистецтва, не лише життя в цілому, але і кожну окремо взяту людину. Разом з Богом ми беремо участь у процесі, коли із сирого матеріалу формується щось, що має нескороминущу красу. Ми пишемо нашим життям маленьку історію, що є складовою частиною великої історії, сюжетна лінія якої нам відома лише в найзагальніших рисах.
Як свідчить древнє талмудистське висловлювання: «Не в твоїй владі закінчити роботу, але ти і не можеш не взятися за неї». Ця робота – Божа праця з відновлення і спокутування страшенно понівеченої планети. Як для євреїв, так і для християн, це означає приносити мир, справедливість, надію, зцілення, «шалом» усьому, до чого торкаються наші руки. Християни повинні здійснювати це, як послідовники Ісуса, Який зробив можливим спокутування, якого ми ніколи б не досягли самі по собі.
З книги «У пошуках невидимого Бога»
