Піт, кров і сльози

Зовсім нещодавно сучасній українській державі виповнився 31 рік. Якщо порівнювати з людським життям, то 31 рік – це вік настання зрілості, коли людина вже набуває першого життєвого досвіду, зазнає не тільки перших падінь і невдач (це притаманне юнацькому віку), але вчиться їх долати. Але життя держав не вимірюється людськими мірками, тому не треба надто дивуватися, що українське суспільство з погляду державництва ще перебуває у віці юнацтва з відповідними ознаками та наслідками.

І не варто відразу обурюватися такому порівнянню, не треба вважати, що це зневажлива заява про те, що ніби всі українці є поголовно недолугими підлітками. Мова йде зараз не про окремих людей чи етнос, а про «колективне і несвідоме», про те, що кожна держава має пройти свій етап становлення та «дорослішання» і так вже склалося, що для України етап її дорослішання розпочався ще далекого 2013 року з початку Євромайдану, просто 2022 року це набуло більш гострої фази. І не факт, що попри всі обнадійливі заяви, ця фаза не стане ще більш гострою і трагічнішою. Нікуди від цього не подінешся, це просто треба пережити.

Але звідки взялося переконання, що українці як політична нація перебувають у стані юнацтва? Це, наприклад, можна побачити по тому, як більшість українців сприймають звістки про війну (мова зараз йде про людей, які перебувають на певній відстані від лінії фронту, а зовсім не про тих, хто бачить війну на власні очі щодня). Люди сприймають війну як кіно, радіють новинам про те, як ЗСУ в черговий раз влучно руйнують штаби чи склади окупантів високоточною західною зброєю. І не тільки радіють, що цілком зрозуміло, але до того ж пишаються цим. Подібний прояв гордості чимось нагадує реакцію підлітка, який пишається батьківською машиною керуючи нею. Цілком можливо, що машина чудова, проте ця машина не є власністю цього підлітка, тому і пишатися йому, загалом нічим. Хіба що тішитися, що може користуватися нею час від часу.

Те саме стосується західної високоточної зброї. Зброя ця ефективна, українські вояки вміло користуються нею, але це зброя є фактично подарунком країн Заходу, ми зі свого боку хіба що можемо тішитися (і бути за неї вдячними), але нею пишатися… Пишатися нею можна було б у тому випадку, коли Україна могла випускати подібну зброю самотужки, або перед початком повномасштабної російської агресії закупляла б її в товарних кількостях. А цього немає, тому і пишатися немає особливо чим. Крім того, коли споглядаємо кадри, як утилізують чергову порцію російських вояків, не забуваймо, що під час цього дійства нищаться українська природа та інфраструктура, яку з часом доведеться відновлювати саме нам. І стосовно «кіно», яке насправді є суворою реальністю: у цій війни полягло чимало українських вояків, а ще більше – цивільних мешканців. Не забуваймо про це і про полеглих.

Так, сьогодні українське суспільство ще доки перебуває в стані юнацтва, але йому доведеться подорослішати зважаючи на сумну оточуючу реальність. А дорослішання передусім полягає у тверезому, а зовсім не піднесеному сприйнятті світу, і відповідальності: за себе, своїх близьких, свою країну. Сподіваємось, що з Божою допомогою, ми зможемо стати зрілою нацією: через піт, через кров та сльози. Як вчить історія (яка насправді мало чому вчить, і тому люди відкривають її істини щоразу заново), так от, як вчить історія, іншого шляху становлення і дорослішання націй окрім поту, крові та сліз, людство ще не винайшло. Нікуди від цього не подінешся, це просто треба подолати.

Редакція сайту

Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
docПіт, кров і сльози


Ваш коментар:

Попередній запис

Про Майбутнє України

У черговий (що немаловажне) День Незалежності України, прийнято говорити про історію країни, виклики, які ставлять перед нею день нинішній і ... Читати далі