3 липня – Упевненість наперед

Нещодавно, переглядаючи стопку старих журналів «Times», я був приголомшений тим, наскільки відрізняється світ зараз від того, як він виглядав тридцять років тому. У ті часи передовиці кричали про «наближення льодовикового періоду», сьогодні ж ми чуємо про глобальне потепління. На картах світу великою червоною плямою позначалося поширення комунізму від Індокитаю до Африки. Економісти передрікали кінець пануванню Америки і новий всесвітній паритет між США, Росією, Китаєм, Японією і Європою.

У свіжішому номері за серпень 2001 року я марно шукав слова «Аль-Каїда» і «Усама бін ладен». Чомусь, прогнозисти випустили з уваги усі визначальні події моєї епохи, включаючи війну з тероризмом і кінець холодної війни.

Роздумуючи над нашими невдалими спробами передбачати майбутнє, я раптом зрозумів, що Біблія нерідко концентрує увагу на очікуванні. Авраам чекав єдину дитину. Ізраїльтяни віками чекали позбавлення від єгипетського рабства. Давид чекав у печерах обіцяної коронації. Пророки чекали виконання своїх же дивних пророцтв. Учні з нетерпінням чекали, коли Ісус почне діяти, як владний Месія, якого вони так чекали.

Останні слова Ісуса, записані наприкінці книги Об’явлення, звучать так: «Так, незабаром прийду!» – і на них відлунням відповідає палка молитва: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе!» Ця молитва залишається без відповіді.

Під час Другої світової війни в німецькому концтаборі американські полонені таємно від охоронців змайстрували саморобне радіо. Одного разу вони почули новину про те, що вище командування Німеччини капітулювало, і війна закінчилася. Проте, через поганий зв’язок охорона табору про це ще не знала. Коли новина поширилася, усі ув’язнені зраділи.

Упродовж трьох днів їх було просто не дізнатися. Вони співали, вітально махали руками охоронцям, сміялися, дивлячись на вівчарок, і перекидалися під час обіду жартами. Прокинувшись на четвертий день, ув’язнені виявили, що всі німці втекли, залишивши ворота табору незачиненими. Час очікування добіг кінця.

Тут у мене виникає питання. Чому ми, християни, стикаючись із сучасними кризами, реагуємо на них з таким страхом і занепокоєнням? Чому ми, подібно до тих полонених солдатів союзних військ, не чинимо відповідно до Благої звістки, в яку, як стверджуємо, ми так віримо? Що таке, за своєю суттю, віра, як не упевненість наперед у тому, що набуває сенсу тільки при погляді з майбутнього.

Авторська колонка в журналі «Християнство сьогодні», березень 2005 року

Попередній запис

2 липня – Незгасний жар

Вернон Граундс (1914-2010) Я зустрівся з Верноном Граундсом на ранок після 65-ї річниці його весілля – ... Читати далі

Наступний запис

4 липня – Чого не можуть політики

46-й Президент США, Джо Байден За три місяці до початку загальнонаціонального з’їзду Демократичної партії 2008 року ... Читати далі